<МЕТА> - Украина | Блоги | Українська
<META> - Украина
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Блоги
искать в блоге pripyatchanka искать в постах/комментариях пользователя pripyatchanka
Авторизация
Логин:
Пароль:
 
#

Календарь

 Сентябрь 
Пн
Вт
Ср
Чт
Пт
Сб
Вс
 
 
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
#

Любов Сирота ”Прип’ятський синдром”

pripyatchanka | 2011-11-22 15:38:54  
Сообщение прочтено 2652 раз

 Любовь Сирота / Lyubov Sirota
книга,Любов Сирота,Прип’ятський синдром,видавництво "Просвіта"

Прип'ятський синдром: кіноповість / Любов Сирота. – К.: ВЦ «Просвіта», 2011. – 200 с. ISBN 978-966-2133-65-3 ББК 84.4УК6 С40
Книжка розповідає про трагічну долю молодої прип’ятчанки, яка відчайдушно бореться за життя свого єдиного сина; в ній достовірно відтворено безліч яскравих, драматичних перипетій перших днів та перших років після Чорнобильської катастрофи.

Придбати книгу можна  в Національному музеї "Чорнобиль" .

-------- ---------- ---------- ---------- ---------- ---------- ---------- ---------- ---------- ---------- ---------- ----------

Любов Сирота "Прип’ятський синдром"

кіноповість (уривок)

 

П Р О Ч И Т А Й Т Е!
Вас оминуло Чорнобильське лихо? Вас обійшов Чорнобильський вогонь? Тоді прочитайте кіноповість Любові Сироти "Прип’ятський синдром".
Ця кіноповість – неймовірний спалах Любові, що обпікає серце і душу. Пекуча сльоза матері, що готова віддати себе за життя єдиної своєї дитини.
Анатолій ДІМАРОВ,
прозаїк, Шевченківський лауреат.


ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Усе розпочиналося, як у кіно. Задум великого прозового твору про Чорнобильську катастрофу зародився ще 1990 року, коли закінчилася тривала боротьба за наш фільм "Поріг" (режисер Роллан Сергієнко), що пробив "залізну завісу" замовчування наслідків цієї трагедії, хоча сама кінокартина, запущена 1988 року з легкої руки тодішнього директора кіностудії ім. О. Довженка, відомого кінорежисера Миколи Мащенка, була знята у неймовірно стислий термін – за півроку.
Саме тоді все побачене, почуте, пережите – весь чотирирічний пост-чорнобильський досвід, який давно вже не вміщався в поетичні рядки, почав вихлюпуватися на сторінки майбутнього чи то роману, чи то повісті – "Прип’ятський синдром". Тоді ж Микола Павлович, мабуть, екстрасенсорно відчувши цей процес, запропонував мені написати сценарій про Чорнобильську трагедію, і сам дав йому робочу назву – "Як урятувати тебе, сину?".
Та позаяк у ті складні перебудовні роки кіностудія переживала дедалі глибшу фінансову кризу, робота над майбутнім (спочатку двосерійним, потім односерійним) фільмом так і завмерла на сценарному рівні. Проте саме вона вплинула на стилістику повісті, яку я й пропоную Вашій увазі, дорогий Читачу! 
                                                                                                                                                                                                  Любов Сирота


Повість присвячується моїм землякам-прип’ятчанам та всім, чиєї долі торкнулася зловісна тінь Чорнобильської катастрофи. І хоча в основу сюжету лягли реальні події, повість не документальна, оскільки її герої – образи збірні…


ПРОЛОГ

… У густому фіолетовому небі пульсує далека зірочка. Вона збільшується, перетворюючись на яскраву космату зірку, потім – на величезну багатобарвну кулю, яка насувається усе ближче і ближче, залишаючи довгий променистий шлейф… Раптом – сліпучий спалах… Усе небо займається тремтячою від неймовірного жару червоно-жовтою загравою, що вирвалася, виявляється, з пекельної пащі зруйнованого вибухом реактора…
… І ще гарячіше червоніє величезна труба другої черги ЧАЕС…

… Ірина різко прокидається. Вже звичний, особливо протягом останніх двох років, криз нестерпним болем терзає голову, гарячим свинцем наповнює кожну клітину тіла. Ах, як це недоречно! Адже вона, нарешті, зважилася забрати сина, проте доти ще так багато потрібно встигнути. Неслухняної рукою вона намацує ліки на тумбочці в узголів'ї ліжка. Видлубує з упаковки знеболювальну таблетку, розжовує її. Таким же чином намагається дістати склянку з водою, але рука зривається. Склянка падає, вода ллється на килим, заливаючи листи, що лежать на ньому. Ірина морщиться від гіркоти й болю. Стискує руками голову, від чого її коротко стрижене волосся куйовдиться ще більше. Нарешті вона починає повільно вставати. Бере там-таки, на тумбочці, упаковку валеріанки і ковтає ще дві таблетки. Важко дихаючи, Ірина піднімає листи, кладе на тумбочку. Певний час сидить на ліжку, потім ледве підводиться, і зі стогоном, обережно ступаючи, все ще тримаючись за голову, бреде до ванної.
Їй чується голос сина, його перший лист із санаторію:
"Здрастуй, дорога матусю! Пишу тобі відразу після твого від'їзду, о 7 год. 31 хв. В мене все ще дуже болить голова. Так хочеться, щоб ці два місяці пролетіли непомітно, але попереду ще аж 58 днів. Як мені хочеться тебе побачити!.."
Ірина розглядає у дзеркалі власне обличчя, виснажене хворобою.
"… Я вже говорив тобі, що не витримаю тут більше місяця, а мені сказали, що буде ще спекотніше… Пиши мені, мамо!.. Твій Денис."
Зображення у дзеркалі розпливається. Чутно глухий стогін і грюкіт падаючих предметів …

~~~~~~~~~~

… Липневий ранок однієї з околиць столичного міста дихає спекою. Автобусна зупинка. Натовп на ній завеликий навіть для початку робочого дня. Мабуть, дуже довго немає автобуса.
На протилежному боці вулиці з’явилася не за віком згорблена постать Ірини. З дамською сумочкою через плече, нікого не помічаючи, вона повільно переходить дорогу, наближається до зупинки. І тільки тут виявляє незвичне стовпотворіння. Ірина намагається зупинити будь-яку машину, та марно. Нарешті, різко пригальмувавши, респектабельного вигляду водій ліниво кидає:
– Куди?..
– Мінздоров'я.
– 60 ре.
– Та ви що?! На таксі всього десять карбованців!..
– Так їдете, чи ні? – мляво прожував респектабельний громадянин.
Ірина відчайдушно хряпнула дверцятами. Машина, обдавши її газом, рвонула геть. Вона, пригнічена, іде під навіс зупинки, притуляється до холодної шорсткої опори. Дістає таблетку.
Одна з перехожих вигукує:
– Дарма чекаєте! Автобуси не ходять. Страйк у них…
На зупинці пожвавлення: хтось засмучений, а хтось утішений.
Натовп хутко тане. Та оскільки Ірині сьогодні будь-що треба добратися до центру, вона вирішує дочекатися автобуса. Підходить до звільненої лави, влаштовується так, щоб можна було притулити хвору спину. Хвала Господу, ще не всі дошки поламано. І, хоча Ірину турбує непередбачена затримка автобуса, у душі вона радіє кожній новій звісточці щодо майбутніх змін, які солодким і водночас тривожним очікуванням дедалі більше напружують неосяжні простори країни, котру давно у народі прозвали коротким і надзвичайно містким словом "совок". І це дивне, та вже знайоме, відчуття солодкої тривоги нагадало їй …

~~~~~~~~~

… Досвіток 26 квітня 1986 р. Ірина в легкому домашньому халатику відстукує на старенькій портативній "Москві" чергову статтю, за якою, як завжди, провела ніч. Вона ставить останню крапку, виймає густо видрукуваний аркуш. Збирає рукопис і відкладає його на один бік, а на другий відсуває машинку, прикривши її свіжим номером "Огонька".
На столі, крім друкарської машинки і рукописів, стоїть порожній кавник і чашка із залишками кави, а скраю, біля книжкової шафи, лежать книжки, папери.
Робочий стіл у них із сином один, тому вдень і ввечері, зазвичай, вільну площу його займає Денис, а вночі він – у повному розпорядженні мами.
Ірина дуже любить тишу своїх довгих ночей, коли ніхто й ніщо не заважає їй працювати, чи просто сидіти на підвіконні, розмірковуючи про буття й вічність наодинці з зірками та постійно мінливим, але завжди загадковим Місяцем.
Ірина вимикає настільну лампу, бо на дворі вже розвиднилося. На широкому вікні жовтогаряче спалахнули злегка розсунуті штори. Крайня стулка його відкрита навстіж, і легкий весняний вітерець розвіває тюлеву фіранку. Ірина відслонює її та із задоволенням вдихає пронизливо-свіже повітря, солодко потягуючись і радіючи вдало закінченій роботі, ясному небу, вітерцю, що ласкаво розвіює її пишне, довге світло-русяве волосся, пробудженому лісу, що зелено розлігся через дорогу від їхнього будинку, густими соснами простягнувшись вдалину – аж до Управління будівництвом, і далі – до ЧАЕС. Ліс цей – так само звична і дорога деталь її нічних пильнувань. Тепер він затягнутий сизуватим, примарним серпанком. Хороше!..
Вона будить сина, допомагає йому зібратися до школи, поки той умивається і гримить посудом на кухоньці, снідаючи.
Сонячні відблиски дедалі рясніше заповнюють невелику кімнату малосімейної квартири. Ось промінь радісно заграв на гранях настільного годинника "Кришталь", що стоїть на книжковій шафі, на корінцях книжок, запалив карбовану на міді картину над столом, пробігся по кавових шпалерах, по декоративній люстрі, упав на м'який плед, що покриває софу біля протилежної від столу стіни. Висвітлив цікавий малюнок простенького молдавського килима, який покривав майже всю підлогу, настільки невелика була ця кімната. Але біля стіни навпроти вікна – від кута до дверей – ще умістився диван, на якому лежить розчохлена гітара. А далі – білі двері досить місткої комірчини, яка служить для них ще й платтяною шафою.
Тут, в одній із прип'ятських малосімейок, Ірині з Денисом кілька років жилося легко й затишно. І хоча невдовзі їх очікував переїзд до нової квартири, яку вони чекали із неабияким нетерпінням, все-таки було сумно розлучатись із вже звичним житлом. І тому, мабуть, від близького розлучення, все тут здавалося ще милішим і дорожчим. І, можливо, саме через це до радісного відчуття дивовижного весняного ранку домішувалася якась щемлива туга.
Денис, вже у куртці й черевиках, заскочив у кімнату по портфель. Ірина дивується такому поспіху:
– Куди це ти так рано? Ще ціла година до занять! Щось на тебе не схоже…
– Та нічого, мам’… Ми сьогодні чергові... І Сергійко мене вже чекає надворі. Ми так домовилися, розумієш?... Ну, прогулятися трохи перед школою… Свіжим повітрям подихати!... – багатозначно відбивається Денис.
– А… Свіже повітря – це добре! – сонно протягує Ірина. – Ну, біжи, біжи… Ой, – згадує вона, – Деню, а вночі знову на станції щось гуло й ухкало, аж вікна тремтіли… Чув?!...
– Та й що?! – крикнув син вже з передпокою. – Я пішов…

За кілька годин Ірина теж вийшла з дому, і знайомим маршрутом, через двори, попростувала до палацу культури, де нині мала зібратися літературно-театральна студія.
День цей їй дуже подобався, і якось по-особливому хвилювало все: щебетання птахів, легкий трепет лип і кленів, вже оповитих зеленню, навіть каштани встигли розпростати своє широкопале листя під крихітними свічками. Усе таке знайоме, радісне і разом із тим якесь неповторне сьогодні. Приємно здивували Ірину пінисті струмки на вулицях дорогах і тротуарах. То там, то тут виднілися поливальні машини. Ага, ось іще чому день сьогодні такий дивовижно свіжий! Мабуть, щосуботи так старанно миють вулиці міста, просто раніше вона цього не помічала. Дивно, проте ці пінні струмки на вулицях додали її піднесено-захопливому настрою деякої урочистості та святковості.
Водночас Ірина задоволено відзначила, що вдало одяглася. Вона у джинсах, легкій кофтинці й розстебненій яскравій вітрівці, а головне – в кросівках, що дають їй змогу безтурботно простувати, перестрибуючи пінні калюжі. Свіжий вітерець приємно пестить обличчя, розвіває волосся. Хороше!..
Стара поліщучка, що з’явилася з-за рогу, ще здалеку запитала Ірину:
– Доню, де тут автостанція?..
– Отак ідіть прямо по цій вуличці, а далі перейдете через дорогу і візьмете трохи вправо… Ось вона біля того лісу, бачите?! – ґрунтовно пояснює Ірина бабусі, коли та підійшла до неї.
– На автостанцію не йдіть! – перервав її гучний чоловічої голос.
Ірина озирнулася. Кроків за двадцять від них стояв дивний, скуйовджений та чимось дуже стурбований чоловік у брудній робі.
– Автобуси сьогодні все одно не ходять!.. – кричить він.
Бабуся задріботіла до нього, з'ясувати, чому ж не ходять автобуси. А Ірина, знизавши плечима – не ходять, той не ходять, поспішила далі.
На проспекті Леніна і площі перед палацом культури тиняється незвично багато народу. Чимало тут і сіро-синіх міліцейських мундирів. Ця обставина знову здивувала Ірину. Безтурботний натовп, на тротуарах торгові точки з морозивом та іншими солодощами, все зовсім не схоже на рядову суботу, а начебто вже дихає майбутніми травневими святами.
У палаці ж, навпаки, майже ні душі. Ірина привіталася з вахтером, не старою ще жінкою, яку всі тут чомусь звали бабою Пашею. Вона щось хоче сказати Ірині, бо любить потеревенити з нею про своє життя-буття. Та цього разу Ірина тільки розводить руками, даючи зрозуміти, що спізнюється. І швидко піднімається сходами, а далі стрімко перетинає вишукано оформлений танцювальний зал.
У студійної кімнаті чомусь лише двоє. Інженер ЧАЕС Тетяна, яка нещодавно народила третю дитину. Тож, тимчасово звільнена від "трудової повинності", жінка щохвилини вільного часу віддає тепер писанню віршів і малюванню. Нині вона прийшла раніше, щоб зайнятися стінгазетою. Другою у кімнаті була подруга Ірини Софія – професійна журналістка, яка працювала у місцевій газеті та підпрацьовувала на радіо. Вона стоїть біля вікна і курить. Тетяна сидить за столом перед чистим аркушем ватману, ще не накресливши для майбутньої газети ані штриха.
– Ну, що нового?.. – зустріли вони Ірину дуетом.
– Ви про що? – дивується Ірина. – І чому нас досі так мало?.. А я гадала, що запізнилася!..
– А!.. – розчаровано басить Софія, підходячи до Ірини, цілує її у щічку, відразу витираючи слід від помади. – Це дитя досі у наївному невіданні. Як тобі це, Тетяно?..
Софія повертається до залишеної в попільниці на підвіконні сигарети, жадібно затягується й з цікавістю розглядає Ірину.
– Божа пташечка не знає ні роботи, ні турбот – підхопила Тетяна та одразу додала, вже серйозно: – Напевно, більше ніхто не прийде… Нас двох тобі вистачить?.. Можеш розпочинати, начальнику!..
– Що трапилося? – ослаблим голосом запитує Ірина.
– Та ми й самі до пуття не знаємо, – тихо каже Тетяна. – Щось на станції сталося вночі… Дуже погане щось… Навіть жертви є…
– Кінчай панікувати! – видихнула разом із димом Софія. – Якби щось дуже погане, я б неодмінно вже знала!.. Не бійся, командире, – звертається вона до Ірини. – Давай розберемо, що там у нас на сьогодні, і розбіжимося по хатах… За дітей тривожно-таки…
– Отож бо, а що ти думаєш?!. У третій школі учнів звеліли на вулицю сьогодні не випускати,– підтверджує Тетяна, старша дочка якої вчиться у п'ятому класі цієї школи.
…Так ось воно що! Якесь незвичне, солодко-тривожне відчуття охопило Ірину і, змішавшися з ранковим піднесенням, заповнило кожну її клітинку – навіть защипало в носі. Проте, відразу зібравшись, вона сказала майже спокійно:
– Гаразд. Не будемо гадати. Тетяно, спробуй додзвонитися до станції. А я поки подивлюся, що в нас заплановано на сьогоднішній вечір…
– Марно телефонувати! – буркоче біля розчахнутого вікна Софія. – Вона й так добрих півгодини "сиділа" на телефоні. Мовчить атомна…
Ірина, влаштувавшись за робочим столом, розкриває журнал.
– Гаразд… Що ж вдієш?.. Ти, Тань, сьогодні вільна. Лети до свого малюка. Йому ти потрібніша… А у нас, Софієчко, два виступи у гуртожитках… Давай так: ти поки що йди до своїх. Повернешся сюди о шостій. Я ж спробую додзвонитися… чи якось зв'яжуся з гуртожитками... Але, судячи з усього, у чаесівському, гадаю, не до вечора поезії сьогодні… А у будівельників – цілком імовірно, нас чекатимуть… Ти читатимеш, я співатиму… А запитання, як завжди! Добро?..
– О-кей, – зістрибнула з підвіконня Софія, гойднувши копицею довгого темно-русявого волосся. – До вечора! – цмокнула вона у щічку Ірину і ласкаво потріпала коротку стрижку Тетяни.

Ірина вдома. Вона схвильовано міряє кроками кімнату, іноді виходячи на кухню – приглянути, як там готується обід. Раптом, схаменувшись, щільно закриває вікно. Сина ще немає. Годинник показує половину третьої. Нарешті відкриваються двері, Ірина поспішає назустріч синові. Видовище вражаюче: хлопчик весь – із голови до п'ят – у глині та піску. Коли він скидає туфлі, з тих висипаються цілі "гори" піску.
– Боже мій! Де тебе носило?! – жахається Ірина.
– А… це у нас був суботник сьогодні… Ми… двір підмітали, – збрехав Денис.
Насправді, після школи він бігав з Сергійком на річку, але про це Ірина дізнається пізніше. Поки що ж вона обурюється:
– У деяких школах дітей сьогодні взагалі не випускали на вулицю, а у цих, бачте, суботник! І це у молодших класах… Неподобство!..
На що Денис, перевдягаючись, відповів зі знанням справи:
– Я все знаю… Вночі на станції щось бабахнуло!... У нас навіть нарада була для вчителів… А нам сказали, що потрібно пити якісь пігулки… з йодом, а дорослим можна пити вино… Може, дітей навіть, як це… е… ва… вивезуть значить…
– Евакуюють?! – підказує Ірина.
– Так, правильно! Е…ва…кую…ють, – вмиваючись, погоджується син.
– Гаразд, знавець! Мийся. Пообідай. Займися чимось. Почитай. В мене ще справи сьогодні. Повернуся пізно. Я тебе замкну… Отож будь розумником!.. Вікно, дивись, не відкривай! Зрозуміло?!
– Зрозуміло, – зітхає Денис.

Літературний вечір, присвячений творчості Марини Цвєтаєвої, в гуртожитку будівельників добігає кінця. Молоді в "червоному куточку" зібралося чимало. Вони довго не відпускають гостей. Нарешті Ірина виконує останню пісню:

Времени у нас часок.
Дальше – вечность друг без друга!
А в песочнице – песок –
утечет!
Что меня к тебе влечет –
вовсе не твоя заслуга!
Просто страх, что роза щек –
отцветет…
Ты на солнечных часах –
монастырских – вызнал время?
На небесных на весах –
взвесил – час?..
Для созвездий и для нас –
тот же час – один – над всеми.
Не хочу, чтобы зачах –
этот час!..

На останніх акордах пісні її з Софією оточили, засипаючи запитаннями. На час зустрічі всі забули про тривоги цього дня. І лише об одинадцятій, з букетами квітів, вирвалися подруги від вдячної аудиторії. Вони, сп'янілі від теплого прийому та чудесного ласкавого вечора, минають недобудований стадіон, йдуть до міського проспекту зі звичайним для центральних вулиць усіх міст СРСР ім'ям Леніна, супроводжувані яскравою ілюмінацією: променистим "НАРОД І ПАРТІЯ ЄДИНІ" над міськкомом, "ГОТЕЛЬ ПОЛІССЯ" – поруч із ним, "ПАЛАЦ КУЛЬТУРИ "ЕНЕРГЕТИК" – над будинком культури, над магазином зліва – "РАЙДУГА", а справа, звіддаля, з висоти дев'ятиповерхового житлового будинку, ллє на них своє неонове світло безсмертна фраза – "ХАЙ БУДЕ АТОМ – РОБІТНИКОМ, А НЕ СОЛДАТОМ"...
Софія проводжає подругу, оскільки у такий казковий вечір додому йти ще хочеться. Так, безтурботні, дійшли вони до проспекту. І щойно вийшли на кільце, що веде до мосту, обидві зойкнули: вдалині, над лісом, здіймалася величезна гаряча заграва, яка колихалася і тремтіла, мов над мартеном. І ще гарячіше, багряно-червоною, була величезна труба другої черги ЧАЕС.
– Так… – видавила з себе Софія. – Отже, справді кепські справи!..
В Ірині ж, разом із потрясінням, знову піднялася хвиля солодко-тривожного хлоп’ячого запалу:
– Давай-но підійдемо до мосту!.. Цікаво, зупинять нас чи ні?!
Софія, схоже, відчувала те ж саме. І молоді жінки бадьоро покрокували до мосту, що виводив із міста. Вони почали вже було підніматися мостом, але ніхто їх не зупинив, тож, втративши інтерес до авантюрного заміру, подруги повільно повертаються, не відриваючи очей від заграви над лісом.
– От якби залізти зараз на дах дев'ятиповерхівки й поспостерігати за всім, що буде далі, а? – по-хлопчачому вигукує Ірина. – А що?! Може це – наш професійний обов’язок…
– Слухай, жінко!.. Тобі не здається, що ти занадто близько живеш до цього джина?.. А раптом він і зовсім вирветься зі своєї розпеченої пляшечки?!.. – басить Софія. – Значить так: коли що – нехай Денис із рукописами мчить до мене, у нас все ж таки трохи подалі, отже, і безпечніше… Ти ж можеш споглядати і літописати, скільки душі твоїй завгодно… Домовилися?!
– Гаразд! – погоджується Ірина.
Прощаючись, вони обнялися немов якось міцніше і тепліше, ніж зазвичай. І вже почали розходитися, як із мосту, повз них, по проспекту – вбік міськкому промчала низка чорних "Волг" і урядових "ЗІЛів".
Нічого не кажучи, подруги ще раз помахали одна одній на прощання і поспішили кожна у свій дім. І над кожною вже тяжіло, вже висіло у повітрі й охоплювало незрозумілим тривожно-солодкавим трепетом серце – напівзабуте воєнне слово: евакуація!
Вдома Ірина застала вже сплячого сина. Не знімаючи верхнього одягу, вона запалює настільну лампу. Відкриває навстіж дверцята шафи-комірчини, дістає звідти велику чорну дорожню сумку. І, сівши на стілець, розгублено оглядає кімнату, міркуючи, що саме найнеобхідніше потрібно покласти до торби, у разі, якщо…
Син перевернувся і відкрив очі.
– Мамо, ти куди?..
– Я тільки-но прийшла, синку!..
– А що ти робиш? – сонно і стривожено запитує він, побачивши сумку і розкриту комірчину.
– Міркую, що покласти до сумки, щоб бути готовими у разі евакуації…
– А що? Вона буде?!..
– Не знаю напевно. Але, здається, що буде… Ти спи поки що. Спи. Я тебе розбуджу, коли що…
– Добре. – Денис, відвернувшись до стіни, відразу солодко засопів.
Ірина ж енергійно піднімається зі стільця, виймає з комірки теплі речі, зміну білизни, два рушники. Виходить із кімнати, повертаючись із милом та іншою парфумерією. Ці речі, деякі листи й папери, кілька книжок – поступово заповнюють сумку. Вона відкриває дверцята нижньої секції книжкової шафи, риється в паперах, збирає документи, кладе в дамську сумочку. Дістає альбом, сідає з ним до столу, гортає. Вибравши кілька не вклеєних фотографій, теж кладе в сумочку.
Альбом, розкритий на найяскравішій театральній сторінці їхнього прип'ятського життя, лежить на столі. На фотографіях – репетиції і прем'єра великої півторарічної роботи – поетичного спектаклю про Марину Цвєтаєву. Ірина ж, розчинивши вікно, як зазвичай, сидить на підвіконні й дивиться в глуху, тривожну ніч. Їй чується романс із вистави на вірші М. Цвєтаєвої:

Вот опять окно,
где опять не спят.
Может – пьют вино,
может – так сидят.
Или просто – рук
не разнимут двое.
В каждом доме, друг,
есть окно такое.
Крик разлук и встреч –
ты, окно в ночи!
Может – сотни свеч,
может – три свечи...
Нет и нет уму
моему покоя.
И в моем дому
завелось такое.
Помолись, дружок, за бессонный дом,
за окно с огнем!

А за її вікном, дорогою до станції, туди-сюди тихо, без звичайних сирен і сигналізації, снують машини пожежної і "швидкої" допомоги, а також чорні "Волги" з темними вікнами.
Близько третьої години ночі до квартири тихенько постукали, потім знову – вже голосніше.
– Хто?.. – запитує Ірина.
– Відчиніть! ЖЕК… – неголосно проскрипіло з-за дверей.
Ірина відчинила. Незнайомий чоловік скрипучим голосом майже прошепотів, як заведений, фразу:
– Приготуйтеся до евакуації. Не спіть. Очікуйте…
– Де? – запитує Ірина.
Але той вже шкребеться в інші двері. Ірина помічає в довгому напівтемному коридорі кілька сімей, що тихо, мов тіні, стоять попід стінами біля своїх речей.
Повернувшись до кімнати, вона будить сина. Допомагає йому, сонному, вбратися у вже приготовлений одяг. Денис узувається, накидає куртку. Вони виходять та, як і інші, якийсь час мовчазною тінню стоять біля дверей своєї квартири.
Повітря в коридорі чомусь аж занадто густе, до металевого присмаку в роті. Люди перемовляються – спочатку пошепки, потім трохи голосніше, і ось вже можна розчути уривки фраз:
– … кажуть, автобуси вже під Шепеличами стоять…
– … І скільки ж ще чекати-то?!.
Але, на подив Ірини, всі стримані й розсудливі. Немає ані паніки, ані істерик, які, знаємо з літературних з описів, обов'язкові в подібних ситуаціях. Лише чутно, як у сусідній квартирі зліва глухо скиглить Антоніна, дружина співробітника міліції. Й це зрозуміло – чоловік її, Толик, ясна річ, залишиться у місті за будь-яких обставин.
Схвильований Толик вискакує з квартири, киває Ірині і спішно уходить. За ним вибігає заплакана Антоніна. Побачивши Ірину, вона кидається до неї і тихо просить:
– Іринко, доглянь пару хвилин за Анкою, будь ласка!.. Я зараз…
І, ледь стримуючись, сусідка швидко йде до сходів, а там уже біжить. З квартири справа виходить буфетниця Віра з однорічною донечкою-немовлям на руках.
– То ви встигли забрати дитя з лікарні? – замість вітання запитує Ірина.
– Вчора ввечері, – тихо відповідає сусідка.
– Ну, хвала Господу, що встигли, – співчутливо зітхає Ірина, – тепер хоч разом будете…
З дверей зліва визирає пухкеньке симпатичне личко трирічної Ганнусі – таке личко зазвичай зображують на пакетах дитячого харчування "Малюк". Величезні блакитні оченята її здивовано розкриті.
– Де мама? – скиглить вона.
– Іди до мене, моя хороша, – кличе її Ірина, бере на руки, цілує. – Мама зараз повернеться… Все добре… Все добре, сонечко…
Повертається Антоніна, вона бліда і пригнічена.
– Спасибі!.. Йдемо додому, Ганно, будемо збиратися!..
Діти не витримують гнітючого очікування й починають одне за одним утікати на подвір’я. Денис теж пошепки просить Ірину відпустити його. Вона вагається, та згодом здається. І син, радісний, підстрибом зникає в сходовому прольоті.
За дітьми потихеньку починають спускатися у двір і дорослі.
Ірина повертається у квартиру, занісши речі до передпокою. Та знову сідає на підвіконня, з другого поверху спостерігаючи за тим, що відбувається біля під'їзду, де на лавках і поряд із ними вже стоять валізи, дорожні сумки, авоськи, рюкзаки. Дорослі, хто в чому, зібралися в купки, обговорюючи події минулого дня, гадаючи, припускаючи, сперечаючись про те, що чекає всіх їх далі. Тлустий чоловік у теплом спортивному костюмі доводить усім, що одяг має бути похідним, мовляв, він точно знає: вивезуть їх кілометрів за десять у наметове містечко днів на три, і потім усі знову повернуться додому, отже нема потреби обтяжувати себе зайвим вантажем.
Діти бігають, бавлячись у квача. Найменші, у тому числі й Ганнуся, кубляться в піску. Денис і ще кілька його ровесників, хлопців 9 – 10 річного віку, забігають у під'їзд і вибігають з сірниками. Ірина кричить:
– Денисе, навіщо вам сірники? Ви що – підпалювати щось зібралися?
– Ні, мам’, – голосно відповідає син. – Сірники ми збираємо вже зіпсовані. Це в нас гра така. Дивися…
І вони з Сергійком, опецькуватим сірооким хлопчиком, продемонстрували їй свою гру. Кожен бере сірник двома пальцями правої руки, потім два сірники із силою зіштовхують. Чий сірник зламався, той програв.
– Бачиш, я виграв! – піднявши голову вгору, кричить Денис.
– Ну, добре! Грайтеся, – махнула рукою Ірина і подивилася в небо, звідки наближався різкий гуркіт гелікоптера.
Була вже шоста година ранку. І на просвітлілому небі чітко вималювався плямистий військовий гелікоптер, який, пролетівши зовсім поруч, низько-низько над лісом, приземлився десь недалеко – чи то біля автостанції, чи на старому стадіоні. Хлопчаки кинулися туди. Дорослі сполошилися:
– Стійте! Куди ви?!
– За будинок! Тільки подивимося, де він сів, і повернемось, – відповідає хтось із хлопців.
Ірина вискакує з квартири, прожогом збігає сходами. Біля коридорного вікна першого поверху, сидячи навпочіпки, бавиться кілька дівчаток. Ірина, на мить зупинившись, запитує у старшої:
– Ну, що чутно, Наталко?...
– Кажуть, якщо нас до дев'яти не евакуюють, то залишаємося. Але реактор розпалився так, що лише плюнь, він вибухне!.. – охоче повідомляє дівчинка.
– Зрозуміло. Дякую за інформацію! – кидає Ірина і біжить далі.
Вона наздогнала сина майже біля стадіону, де ще шумів пропелер гвинтокрила.
– Швидко додому! – суворо наказує вона йому. – І всі інші теж – по домівках. Вертольота не бачили, чи що? Гайда звідси!.. Швиденько!..
Зграйка хлопчаків неохоче плететься назад, раз у раз озираючись на величезну плямисту машину. Дорогою Денис, добряче таки змучений майже безсонною ніччю, простогнав:
– Мам’, ну будуть нас ліквідовувати, чи ні?!..
Ірина мимоволі всміхнулася його помилці, але відповіла серйозно:
– Я знаю не більше, ніж ти. Кажуть, автобуси вже у Чорнобилі та під Шепеличами стоять, але офіційної інформації немає жодної…
– Що означає – офіційної?
– Ну, по радіо ще ніхто нічого не повідомляв… Тому лише чутки маємо, зрозумів?..
– Зрозумів, – невпевнено відповів Денис.

– Я втомився вже, мамо, – каже він, коли вони увійшли до свого помешкання. – Можна я ще трохи посплю?
– Звісно, можна… Навіть потрібно!.. Усе ж краще, ніж носитися за вертольотами... Лягай просто у куртці і взутті, щоб, коли що, не марнувати час…
Денис знову заснув дуже швидко, а Ірина, замкнувши його, поспішила до телефону на автостанції, сподіваючись додзвонитися до палацу культури, міськкому, редакції – куди-небудь, аби дізнатися хоча б щось більш-менш достовірне. Але жоден телефон-автомат не працює. Отже, відключили, вирішила Ірина.
Вона ще якийсь час кружляє навколо свого будинку, згораючи від бажання побігти до палацу і, водночас, боячись одірватися від дому – а що як у метушні раптової евакуації вона загубить сина?!.
Сонце піднялося вже досить високо. Мешканці їхнього та найближчих, теж розбуджених, будинків давно розійшлися по квартирах. Хідником, у бік залізничної станції Янів – з торбами і валізами – вервечкою потягнулися відряджені, які, ймовірно, вже отримали документи на від'їзд. Таких у місті, на будівництві п'ятого і шостого блоків ЧАЕС, було кілька тисяч.
А з балконів навздогін їм лунає:
– Ви куди так поспішайте, мужики?!
– Нїхт ферштейн, – жартує хтось із них на ходу.
З сусідніх будинків перегукуються теж:
– Гей, кума! Йдіть до нас!...
– Ні, краще ви – до нас! У нас самогон є!...
"Бенкет під час чуми", – подумалося Ірині. Вона й сама – чи то від невідомості, чи то від густого кислуватого повітря – була у якомусь дивному, напівп'яному збудженні. Невідома сила носила її навколо будинку з такою легкістю, що, здавалося, вона не торкається землі.
Лише після полудня Ірина все ж таки наважується відірватися від дому і майже летить у бік палацу культури. Раз у раз тре вона очі й щоки, які чомусь дуже сверблять, та й все обличчя злегка пощипує… Але Ірині не до того, зараз їй хочеться запам'ятати все: і молоді листочки каштанів, що гостро наструнились під крихітними ще свічками; і строкаті, але теплі тони багатоповерхівок, розташованих у шаховому порядку; і красивий дитячий садочок зі зручними ігровими майданчиками; і двір школи, де навчається син. І все-все навколо здається Ірині незвично компактним, начебто над містом зависла невидима куполоподібна стеля, а саме місто, стиснене атмосферою, стало схожим тепер на величезну, прекрасну й затишну квартиру.
Хлопець із дівчиною, що йдуть їй назустріч, побачивши жваве обличчя бігунки перезирнулися. І юнак прошепотів супутниці:
– Ось бачиш, люди спортом займаються… А ти переживаєш... Все буде добре!..
А Ірина біжить далі.

На площі перед палацом культури зібрався майже весь "творчий цвіт" міста. Ще здалеку Ірина помітила чубату шевелюру рослого, завжди веселого і винахідливого Василя – керівника дискотеки. Він, звісно ж, у центрі. Навколо нього стоять: Олег та Сергій – хлопці з рок-групи; маленька, руденька й безпосередня, мов божа кульбабка, Вірочка – господиня всіх клубів і аматорських об'єднань; ставна Надія – керівник хору; швидка й гостроязика Ольга – керівник дитячого драмгуртка; короткозора, добродушна Валя – керівник агітбригади, яка, незважаючи на пізній термін вагітності, прийшла до своїх, щоб дізнатися, що ж усе-таки трапилося. Трохи осторонь від них клацає фотоапаратом, знімаючи жваві вулиці міста, керівник аматорської кіностудії – довготелесий Микола, якого усі в палаці поміж собою звуть не інакше, як МикМик.
– Ба, знайомі все обличчя!.. – вигукує Ірина, потискаючи простягнуті руки. – Розповідайте ж!..
Проте й тут ніхто нічого путнього не знав.
– Ти думаєш, що з суми наших "знань" ми збагатились інформацією?.. Анітрохи!.. – гірко іронізує Василь. – Ми, як усі смертні, лише чутками користуємося…
– А як противно було вчора грати й співати для весілля, що п’є, жує й танцює, коли вже знаєш, що на станції хтось гине у цей час?! – схвильовано каже Олег, в сірих очах його за мить зблиснули сльози.
– Так, гидке відчуття, – погоджується з ним Василь. – Наша дискотека теж учора весілля обслуговувала…
– Усе! Я йду до міськкому, – не витримує Надія, – спробую від вахтера зателефонувати кумові, він як-не-як наш "міністр культури", щось-таки повинен знати…
І вона, із властивою їй гідністю, гордо понесла свою ставну постать у бік міськкому. А з протилежного боку до присутніх наближається стрімка і яскрава, мов цариця, Софія, тримаючи за руки двох своїх святково вбраних донечок.
– О, згадала!.. Адже сьогодні у нас мав "представлятися" київський ляльковий театр, – озирнувшись на афішу перед палацом, вголос здогадується Валя і, як завжди, смішно відтягує пальцем праву повіку, "наводячи різкість" на ошатну Софію з дівчатками.
– Ти, жінко, немов до театру зібралася?!. – підхоплює дотеп Ірина, підставляючи щічку.
– А що? Ми народ стійкий!.. І до театру могйом, – невесело віджартовується Софія, цілуючи Ірину і потискаючи руки іншим.
Виявляється, Ірина знала найбільше, бо лише їхній район розбудили вночі, оскільки він – найближчий до атомної станції, а решта безтурботно спали.
До гурту підходить високий, сухорлявий директор палацу культури. Усі погляди спрямовані на нього, адже пришов він ЗВІДТІЛЯ – з міськкому.
– Ну що?!. – зустрів його хор голосів.
Улещений такою увагою, директор робить значну паузу, поправляючи м'яке сиве волосся. І тільки після цього повільно, розтягуючи слова, змовницьким тоном повідомляє:
– Була небезпека великого вибуху… Міг здорово постраждати реактор… Тоді справи було б значно серйозніші… Нині ж… Пожежу вже погасили… Загалом, становище нормалізується…
– Ви нам краще скажіть, евакуація буде чи ні?! – перериває його прямолінійна Ольга.
– Можливо… Але навряд щоб сьогодні…
– А з дискотекою як сьогодні? – хитро примружує блакитні очі Василь.
– Якщо місто не евакуюють до вечора, то, безумовно, дискотека буде… Усе має бути, як завжди… Ніякої паніки!.. – авторитетно відповідає директор.
– А де це ви побачили хоча б натяк на паніку? – басить Софія, гордо демонструючи себе і обводячи рукою строкату площу і по-святковому людний проспект.
– Віталію Віссаріоновичу, – не витримує Ірина, – а вам не здається, що масові заходи у такий день недоречні й неприпустимі?!..
– Здається, здається!.. – нервово відпарирував директор. – Повторюю для нетямущих – якщо евакуації не буде, то жоден захід не скасовується!..
І, різко повернувшись, він швидко прямує до палацу культури.
– Хлопчики-дівчатка, дивись-но, народ у гастроном повалив!.. Гайда і ми, чи що?! – розряджає ніяковість Софія.
– Гайда!.. – загули "творці" і дружно рушили в центральний гастроном, розташований на першому поверсі нещодавно побудованого двоповерхового торговельного центру.
Їх наздоганяє захекана Надія:
– Там вже другу добу урядова комісія засідає, все не можуть вирішити, що з нами робити... А кум велів іти додому... Каже, що дітей будуть вивозити обов'язково, решту – хтозна…
– І справді, хоча б дітей вивезли. І то б хвала Богу!.. Та й нам сказали би, що робити?.. Бо все як завжди – десь щось відбувається… Хтось десь пожежу гасить… А ми начебто ні до чого?!.. – гарячкує Ірина.
– На пристані, між іншим, пісок у мішки засипають, сам бачив, – поправляючи окуляри, каже МикМик.
– От-от, – підхоплює Ольга, – а ми, мов клоуни на пожежі!.. "Жоден захід не скасовується!.." – передражнила вона директора.
– І де наша хвалена громадянська оборона?! – обурюється маленька Вірочка. – Пам'ятаєте, як вони кілька місяців тому збурювали палац своєю грандіозною репетицією?.. Коли ж до діла – вже другий день про них ні слуху, ні духу!..
– Спокійно-спокійно!.. – з гіркою іронією заспокоює всіх Василь. – Вчора були весілля, сьогодні – дискотека… Отож гуляй, народе!.. А начальство думатиме, що з нами робити… Жираф – бальшой, – оглядаючись у бік міськкому, – єму віднєй!..
– Правильно, Василю! – підтримала його Софія. – Вирішимо так: якщо дітей вивезуть – ввечері всі зберемося в тебе в дискотеці. О'кей?!. Усі чули?..
– І що будемо робити, Софіє Петрівно? – зі солодкаво-шанобливою усмішкою проспівав МикМик, поправляючи окуляри.
– Усе, Микольцю! Усе робитимемо! – бадьоро басить та, коли вони веселою юрбою входять у простору торгову залу гастроному з безліччю відділів, біля кожного з яких жвавий народ швидко вишиковується у звичні черги.
– Боже мій! Як нас сьогодні балують!.. – дивується Олег безлічі всіляких продуктів на полицях.
Дійсно, окрім декількох видів копчених ковбас та інших дефіцитних – навіть для непогано забезпечених з державного резерву військових і атомних містечок, – продуктів харчування, сьогодні в центральному гастрономі Прип'яті з'явилося чимало рідкісного, майже "екзотичного", провіанту, включаючи сметану та інші молочні вироби в нових, досі небачених тут, зручних пластикових упаковках.
– До чого б це?.. – теж дивується МикМик, знімаючи і протираючи окуляри.
– Так до травневих свят же, напевно, – припускає Валя, "наводячи різкість" на м'ясний відділ, до непристойності заповнений гарно розфасованими курячими тушками та різними сортами яловичини і свинини.
– Та ні!.. По всьому видно, це наші до приїзду високих гостей підметушилися!.. – констатує Софія.
– Точно!.. – підтверджує Василь.
– Ах, бідненькі!.. Невже їм довелося спустошити всі свої партійні засіки?!. – намагається іронізувати Ірина.
– Ха!.. Ти думаєш, вони можуть щось зробити собі на шкоду?!. Тримай кишеню ширше!.. – заводиться Ольга.
– Ти права, щось-таки тут не так, – погоджується з нею мовчазний сьогодні Сергій.
– Так, не так!.. Що гадати, такі сюрпризи в нашому житті трапляються вкрай рідко... Тож налітай, братці, поки є на що!.. – гуде, мов хрущ, Софія, прямуючи до черги у ковбасний відділ.
І друзі, розійшовшись по магазину, почали із задоволенням отоварюватися. Вони повноцінно скористалися "щасливим моментом", вистоявши в кількох чергах, і витративши всю наявну готівку. Аварія – аварією, а празники все ж таки, дійсно, не за горами!

Тільки-но вони, вже з покупками, вийшли з гастроному, як голосно заговорив потужний палацовий радіорепродуктор, бадьорим жіночим голосом передаючи офіційне повідомлення:
– Увага! Увага! Шановні товариші! Міська Рада народних депутатів повідомляє, що, у зв'язку з аварією на Чорнобильській атомній електростанції, в місті Прип'яті складається несприятлива радіаційна обстановка. Партійними та радянськими органами, військовими частинами приймаються необхідні заходи. Проте, з метою забезпечення повної безпеки людей і, в першу чергу, дітей, виникає потреба провести тимчасову евакуацію жителів міста в довколишні населені пункти Київської області.
Для цього до кожного житлового будинку сьогодні, 27 квітня, починаючи з 14-00 годин, будуть подані автобуси у супроводі працівників міліції та представників міськвиконкому. Рекомендується з собою взяти документи, вкрай необхідні речі, а також, на перший випадок, продукти харчування...
Керівниками підприємств та установ визначено коло працівників, які залишаються на місцях для забезпечення нормального функціонування міста. Всі житлові будинки, на період евакуації, охоронятимуться працівниками міліції...
Товариші! Тимчасово залишаючи своє житло, не забудьте, будь ласка, закрити вікна, вимкнути електричні та газові прилади, перекрити водопровідні крани!.. Просимо дотримуватися спокою!.. Організованість і порядок – при проведенні тимчасової евакуації!..

– Дівчата! – після загального заціпеніння вигукнула Софія. – Раптом мужичків таки не вивезуть?!. А ну, хто має що зайве – віддавай дискотечникам, щоб їм не сумно було помирати!.. – гірко й відчайдушно жартує вона.
Друзі обіймаються на прощання і поспішають у різні боки. Ірина біжить додому, міцно тримаючи в руках свіжу буханку хліба і парочку сьогоднішніх дефіцитів: трикутний пакет молока та блискучу пачку сметани. Нараз їй почало дуже дерти в горлі. А гучномовці зусібіч додають до вже сказаного: 


– Увага! Увага! Жителям Прип'яті, які мають особистий транспорт, дозволено залишати місто самостійно!..

– Авжеж, – буркоче не бігу Ірина, – клопоту менше!..
Поспішаючи додому, вона все-таки встигає зазначити, що раптом світ навколо ніби почав згортатися. А ранні широкопалі листочки каштанів чомусь звісилися і жалібно бовтаються під недозрілими свічками. І знову дивна хвиля збудження, змішана зі щемливої тугою, заполонила усю її сутність. 


– Ну, все, Денисе, евакуація! – викрикнула захекана Ірина, відкриваючи двері свого помешкання.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 

. . . . . . .

Читати повностью у PDF: Любов Сирота "Прип’ятський синдром" (кіноповість) .   
---------------------------------------------

© Любов Сирота, 2011.
© ВЦ «Просвіта», 2011.

---------------------------------------------
книга,Любов Сирота,Прип’ятський синдром
ЛітАкцент: Любов Сирота. Прип’ятський синдром

Також див. про книгу

рос. тут:  Любовь Сирота "Припятский синдром";

in English here: Lyubov Sirota "Pripyat syndrome"

Поиск:
ИнформацияОбщениеБизнесДосуг
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2010 <META> Все права защищены