07 березня 2007 року Німеччина нарешті відкриває архіви концтаборів. Природне запитання: що за архіви могли опинитися в переможеної Німеччини, яка може їх якось закрити, то відкрити для вивчення. Відомо, що найбільш великі концтабори були звільнені Червоною Армією і всі архівні документи повинні знаходитися у Росії. Це припущення підтверджується і довідниками: Російський державний військовий архів має документи німецьких концтаборів, зокрема, Освенціма. Архіви табору Освенцім при звільненні захопили радянські війська, потім вони зберігалися у Центральному державному особливому архіві СРСР, доступ до якого був закритий, число відвідувачів обмежувалося двома-трьома десятками наділених особливими повноваженнями осіб. Під час перебудови в цей архів допустили журналістів.

Елла Максимова, спеціальний кореспондент газети "Известия", у лютому 1990 року надрукувала п'ять репортажів з Особливого архіву, в яких, зокрема, говорилося про те, що у сховищі - маса трофейних документів, ввезених навесні 1945 року із звільнених від гітлерівців країн. Автор репортажів підкреслювала, що Особливий архів практично не вивчений: "Поодинічної обробки фондів не було ... Склали короткі анотації - тема, предмет ... Тут якщо обізнана людина "пірне", можливі самі несподівані знахідки". В репортажі Елла Максимова закликала до відкриття Особливого архіву. Вона також повідомила: «Але дожили ми, слава богу, до гласності. Минулого літа були витягнуті з надр архіву, правда з превеликими труднощами, освенцімські Книги смерті з прізвищами сімдесяти тисяч в'язнів з двадцяти чотирьох країн, які загинули в таборі знищення». Тобто, за п'ять років існування в усій системі трудових таборів Освенціму померло 70 тисяч чоловік всіх національностей - це в межах природної смертності міста з населенням близько 1 млн. чоловік. З того часу до архивів Освенціму з відомих причин нікого не підпускають, адже будь-якому досліднику стане зрозумілим, що нікого в цьому великому трудовому таборі не знищували і газом не труїли, на кожного ув"язненого заведена особиста картка, в якій вказані навіть суми табірних коштів, отриманих за роботу. Саме педантичного німецького обліку і бояться розповсюджувачі міфу про голокост.

Отже, що за архів зібраний в Німеччині? Аналізуючи різні джерела, зокрема, Deutche Welle - World від 27.07.06, можна скласти таку картину, яка описана нижче в термінах джерел. Після поразки Німеччини в 1945 р. до рук союзників потрапили документи, що містять відомості про в'язнів концтаборів і про осіб, вивезених на роботу. Архів збирався з 1943 р. британським Червоним хрестом і з часом став базою даних Міжнародної пошукової служби (International Tracing Service). Технічними власниками архіву є: США, Великобританія, Бельгія, Ізраїль, Італія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Польща, Греція і Люксембург, представники яких утворюють міжнародний архівний комітет, який при одностайному рішенні і відкривають доступ до архіву. До 2007 року ситуація була така: за «неясної позиції» Бельгії та Італії під тиском США, Великобританії та Ізраїлю уряд ФРН підписав міжнародний протокол про відкриття архіву, для найменування якого використовуються два терміни: архів Міжнародної пошукової служби і так званий архів Голокосту.

Тепер про зміст архіву. У німецькому місті Bad Arolsen архів займає 25,8 км стелажів і налічує 30-50 млн. сторінок. В архіві є акти про ув"язнення в концтабори, списки померлих і переміщених осіб, документи про післявоєнний розселення біженців, спогади людей, які опинилися в жорнах примусової праці, особисті документи 17,5 млн. жертв нацистського режиму.
...
Читать

Президент Ізраїлю Шимон Перес 25 листопада в Києві вшанував пам'ять жертв Бабиного Яру, поклавши квіти до меморіального комплексу. Після покладання квітів, присутні вшанували пам'ять загиблих хвилиною мовчання. Потім Шимон Перес поклав квіти до пам'ятника розстріляним євреям "Менора", який також розташований на території Бабиного Яру.

Ми вже дивувались тому, що жодного прізвища загиблого в Бабиному Яру єврея досі не вдалося встановити. Нема і в Шимона Переса загиблих там родичів або знайомих. Мене завжди дивувало, що євреї намагаються нас переконати ніби їх загинуло 6 млн, але серед цих 6 млн нема жодного відомого письменника, музиканта, кінорежесера, банкіра тощо. Якась безлика безіменна  маса, просто цифра... І якщо ви захочете прослідкувати долі євреїв Києва, то побачите, що більшість з них були евакуйовані до Ташкенту, деяка частина воювали на фронті, інші - як наприклад мама дружини Ющенка Софія Юхимівна - дивним чином опинилися в США або в Ізраїлі (видатний український режисер О.Довженко після війни в книжці виданій ЦК КПУ, згадував, що німці вивезли з Києва 50.000 євреїв, але про розстріли не згадував, бо їх не було). На "Менорі" в Бабиному Яру відсутні прізвища загиблих євреїв тому що там таких просто нема, не знайшли, через що київську "Менору" дехто називає "Пам'ятником невідомому єврею Рабіновичу".  

Згідно з даними демографічних досліджень, ще в середині 90-х років ХХ століття в країнах Європи проживало близько 400 тисяч євреїв - колишніх в'язнів таборів смерті. Зурахуванням післявоєнного виїзду в Ізраїль півтора мільйонів європейських євреїв, а також природного спаду населення за півстоліття після війни, не кажучи вже про різноманітні військові втрати, виходить, що число осіб єврейської національності, які померли в концтаборах, ніяк не могло перевищувати 700 тисяч осіб. Та й ті загинули, роблять висновок критики Голокосту, не внаслідок цілеспрямованого геноциду, а з причини масових епідемій і голоду в місцях ув'язнення, викликаних, як вони стверджують, не в останню чергу бомбардуваннями союзників і повним руйнуванням німецького народного господарства в кінці війни. Таким чином, довядять ревізіоністи історії - ніякого геноциду євреїв взагалі не було, а голокост придуманий вже після війни виключно для того, щоб просувати геополітичні інтереси США та Ізраїлю.

В 2008 американська організація CODOH звернувся до Організації Об'єднаних Націй та до ЗМІ всього світу з проханням надати ім'я однієї людини з доказами, що вона була отруєна газом в Освенцімі. Ця акція, була названа «Одне ім'я з доказами» (One Person with Proof). CODOH стверджує, що з цим "простим і щирим" проханням він раніше звертався до авторитетних вчених та активістів голокосту, але більше ніж 2.000 американських вчених і дослідників, до яких звертались, не відповіли на це питання. CODOH з цим питанням звернувся також до директора Центру перспективних досліджень Голокосту Меморіального музею Голокосту в США доктора Пола Шапіро, щоб він забезпчив доказами ім'я однієї людини - однієї з мільйонів, яка була убита в газовій камері в Освенцімі, але той не відповів.

Може варто було запитати в Переса - чи відомо йому ім'я хоч одного єврея, розстріляного у Бабиному Яру?

Дивись також:

Все что вы хотели узнать о холокосте, но боялись спросить. Высказывания известных людей о холокосте 

холокоста не было

http://holocaustrevisionism.blogspot.com/

Олексій Токар, PhD. 

ЩОДЕННИК АННИ ФРАНК:
СУМІШ ФАЛЬСИФІКАЦІЙ ТА ОПИСАНЬ ЖІНОЧИХ ГЕНІТАЛІЙ 

 «Щоденник Анни Франк» вперше був виданий в 1947 році в Нідерландах і моментально став бестселером. Він перекладений багатьма мовами світу, безліч разів перевидавався і продавався публіці як справжній - власноруч написаний єврейською дівчинкою з Амстердама. За мотивами щоденника ставилися спектаклі, балети, його екранізували в Голівуді – цей фільм мав колосальний успіх. Щоденник Анни Франк є офіційним міжнародним культурним надбанням - він включений до списку спадщини ЮНЕСКО "Пам'ять світу", також у 2009 році на порталі Onepoll.com він потрапив до ТОП-10 списку книжок, "які надихають читачів". В 2003 році щоденник видавався в Україні і тепер "надихає" українців.

Однак в жанрі мемуарів та щоденників відомо чимало літературних містифікацій, які видавалися за справжні спогади або життєписи різних відомих людей – достатньо згадати «мемуари Хесса», «щоденники Мюллера» або різні версії скандально відомих «Застільних бесід Гітлера». Але одне з найбільш сенсаційних викриттів пов'язане з книгою «Щоденник Анни Франк». 

Передісторія. Чому родина Франк не виїхала з Нідерландів

У 1925 році батьки Анни, Отто Франк і Едіт Холландер одружилися і оселилися у Франкфурті, Німеччина. Анна народилася в 1929 році. Батько Анни був успішним бізнесменом, а мати Анни була дочкою промисловця.

У 1934 році Отто із сім'єю перебралася в Амстердам, де він купив фірму Opekta, основною продукцією котрої був гелеутворюючий агент пектин, що є рослинним замінником желатину і використовується в домашньому господарстві при виготовленні желе та джемів, а також з метою дотримання кашруту.

У травні 1940 року, після того як німці окупували Амстердам, Отто залишився в цьому місті, в той час як його мати і брат переїхали до Швейцарії. Отто залишився в Амстердамі через те що його фірма робила вдалий бізнес з німецьким Вермахтом - з 1939 по 1944 рік Opekta продавала пектин для німецької армії. Пектин використовувався як харчовий консервант, протиінфекційний бальзам для ран, колоїдний кровозамінник та загусник, що значно збільшує строк зберігання донорської крові. Пектин також застосовувався як емульгатор для нафти та згущеного бензину для запалюючих бомб. Забезпечуючи Вермахт, Отто Франк перетворився в очах голландців на нацистського посіпаку.

Вид на сховище з боку 50-и квартирного будинку
6 липня 1942 Отто Франк перевіз свою сім'ю до «таємного сховища» (так називала його Анна Франк: «het achterhuis» - буквально: «задній дім», часто перекладається як «секретна прибудова», «сховище»). Це був триповерховий флігель із великим скляним таунхаусом, розташований перед великим п'ятдесятиквартирним будинком майже в центральній частині Амстердаму на каналі Прінсенграхт. Крім заможної сім'ї Франк в цьому комфортному і просторому сховищі також ховалися інші євреї (всього - вісім, а ще домашні тварини).

Дехто називає ці приміщення коморою, але ось так
Читать