«Церква Московського Патріархату в Україні як перебувала, так і досі перебуває в тісній залежності від російських церковних і світських структур», — наголошує Митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський Епіфаній.

«По церковній лінії її життя контролюється і спрямовується на догоду кремлівський владі як особисто патріархом Кирилом (Гундяєвим), так і структурами Московської Патріархії – Відділом зовнішніх церковних зв’язків, Інформаційним відділом та Відділом взаємодії Церкви та суспільства.

В тему:

Московская “церковь” и ее “отец”. Неужели вы верите московским попам?

Патриархи четырех старейших Церквей мира указали РПЦ (КГБ), что Украина не является ее канонической территорией

Чому в УПЦ розчарувались у патріархові Кирилові?

РПЦ  втрачає вплив у православному світі 

Паломников к Патриарху Кириллу согнали фотошопом (фото). О том как врут попы из сатанистской секты МП (КГБ)

РПЦ (КДБ). Московські попи-бариги все тугіше набивають капшук

Московская “церковь” и ее “отец”. Неужели вы верите московским попам?

Добрая новость для гламурных истинных верующих: патриарх Кирилл Гундяев плавает на яхте за 4 млн долл (с фотографиями)

Для набожних лохів: народ злидарює, а житомирський піп УПЦ МП їздить на богослужіння на "Лексусі" за 1,5 млн ФОТО

Навіжений Агафангел лякає росіян страшною «українською» загрозою

Мордвин Гундяй кожним своїм візитом здобуває все більше ворогів в УПЦ МП

Шокирующее видео о бизнес-империи московских попов в Лавре - дорогие лимузины, телефоны "Верту", кабаки, ложь, безбожие, сатанизм, гомосексуализм

Патріарх Кирил – як уособлення духовної деградації Росії. Московська Патріархія – не церква, а потужна бізнес-імперія

РПЦ  втрачає вплив у православному світі

Московский патриархат пытается присвоить
Читать

Изучение жизни по новостям СМИ — это попытка определить сорт пармезана по вкусу кала того, кто этот пармезан съел.

По всей вероятности, это непростой, но увлекательный процесс. Мы слышим, как население РФ все громче чавкает новостями, вникая в тайны войны и мира. Оно так увлеклось дегустацией, что начисто забыло о своей первоначальной задаче. То есть о своей попытке все же узнать сорт пармезана.

Просмотр новостей в РФ превратился в гражданский обряд, стал важнейшей частью пещерно-черносотенного культа. Пережеванность информации, ее обработанность кислотами и желудочными соками идеологии, ее странствие по извилистому кишечнику СМИ уже не играют никакой роли. Продукт прекрасно употребляется и пользуется огромной популярностью.

К тому же массмедиа России научились начинять его газами чистой духовности. Это придает моменту выхода продукта к потребителю характерную, легко узнаваемую звучность.

В данной метафоре нет ни драматизации, ни натяжки. Изготовление медиапродукта и не может быть иным, нежели это прописано в «третьем законе» профессора Гитлера. (Да-да, того самого. Помимо всего прочего, Гитлер, разумеется, был почетным профессором девяти университетов только в одной Германии.) Третий закон гласит: «Всякая пропаганда должна быть доступна для массы: ее уровень должен исходить из меры понимания, свойственной самым отсталым индивидуумам из числа тех, на кого она хочет воздействовать. Чем к большему количеству людей обращается пропаганда, тем элементарнее должен быть ее идейный уровень» (А. Гитлер. Моя борьба).

Все СМИ во всем мире (в той или иной степени) следуют этому закону. Особенно в сложные времена. Если рейтинг новостей запредельно высок, то это означает, что «дно тупости» уже достигнуто. Ведь публика обожает однозначность. Особенно российская. Она умеет быть благодарной тому, кто избавляет ее от мерзкой необходимости думать. Уже избавлено порядка 88%, и эта цифра все растет. Виртуальный пещерно-черносотенный мир оказался для них очень уютным местечком.

Во всем этом нет никакой трагедии и никакого посягательства на личность. Ведь если мировоззрение человека сформировано телевизором, это значит, что его никогда у него и не было.

Конечно, все это мешает населению осознавать реальность, но она интересует народ примерно так же, как вкус пармезана. То есть вообще никак. Более того, реальность по самой своей природе штука русофобская и антигосударственная. Ей и не должно быть места в России, а нетерпимость к ней должна стать обязательной чертой истинного патриота.

Смущает только то, что еще не везде и не во всем над ней одержана победа. К примеру, в вопросе об абсолютной самобытности и уникальности «русского мiра», «русской цивилизации» нет-нет да и покажется мерзкое рыло реальности, способное попортить всю красоту патриотической картины.

Конкурирующий в популярности с «Крымнашем» пещерный клич «Россия не Европа!» звучит не так красиво, как мог бы. А все потому, что реальность пока еще осмеливается о себе напоминать (разными способами).

Как известно, у идеологии «самобытной и неповторимой русской цивилизации» существует небольшая проблема. Что-нибудь «русское» (в черносотенном смысле этого слова) обнаружить в общественных пейзажах практически нереально. Абсолютно все, из чего соткана современная жизнь РФ, имеет строго западное происхождение. И никакого другого. Вторично и заимствовано все, без исключения.

Включая, кстати, и культуру. И «Евгений Онегин», и «Анна Каренина» — продукты «лицензионные», изготовленные по тем западным литературным технологиям, которые Европа вырабатывала несколько столетий.

Россия не имела ни малейшего представления даже о существовании рифм. Европа оттачивала формы поэм, романов и симфоний, она же задавала их стилистику и дизайн. Так что «русского» в «Евгении
Читать

Офіційною заявою за підписом керівника Департаменту інформації протоєрея Ігоря Яціва в УГКЦ відреагували за заклик Патріарха Кирила до Предстоятелів помісних Православних Церков «піднести свій голос на захист православних християн Східної України від «уніатів» і «розкольників».

В УГКЦ наголошують, що неприпустимими є лукаве намагання перенести здійснення природного права українського народу на свободу і незалежність своєї країни в міжконфесійну площину, що провокує нові напруження та нову смуту в українському суспільстві – цього разу в ділянці міжконфесійних відносин.

Як акцентують в УГКЦ, сьогодні  Україна потребує від церковних мужів не провокування насилля, а побудови миру,  тому намагання ствердити, що під час проведення Антитерористичної операції страждають тільки православні вірні Московського Патріархату, є небезпечним наміром протиставити все українське суспільство одній конфесії.

Текст офіційної заяви УГКЦ

1. Трагедія, яку сьогодні переживає Україна через військову агресію, є трагедією всього народу, прибічників усіх конфесій, усіх суспільних верств. Руйнуються будинки, храми, монастирі представників різних Церков, національностей і релігій. Зазнають страждань, ризикують своїм життям священнослужителі всіх конфесій, які здійснюють своє душпастирське служіння в Донецькій, Луганській областях та Автономній Республіці Крим.

Українська Греко-Католицька Церква впродовж усіх місяців силового протистояння закликає до пошуку шляхів його мирного врегулювання. При цьому не заперечує права і обов’язку громадян України боронити свою свободу і незалежність. УГКЦ разом із представниками інших Церков і релігійних організацій робить конкретні заходи для надання гуманітарної допомоги постраждалим мешканцям східних областей України, незважаючи на їхню конфесійну і національну приналежність.

Ми рішуче засуджуємо всяке насилля супроти мирних жителів України, зокрема її духовенства, незалежно від того, до якої конфесії, релігії чи етнічної групи вони належать. Ще раз пригадуємо заклик Всеукраїнської ради Церков і релігійних організації до негайного припинення насилля та складення зброївсіма незаконними військовими формуваннями, злодіяння яких забрало життя сотень українських військовослужбовців, правоохоронців та цивільних громадян, у тому числі жінок і дітей.

2. Намагання ствердити, що під час проведення Антитерористичної операції страждають тільки православні вірні Московського патріархату, є небезпечним наміром протиставити все українське суспільство одній конфесії. Неприпустимим є лукаве намагання перенести здійснення природного права українського народу на свободу і незалежність своєї країни в міжконфесійну площину, що провокує нові напруження та нову смуту в українському суспільстві – цього разу в ділянці міжконфесійних відносин. Сьогодні Україна потребує від церковних мужів не провокування насилля, а побудови миру.

3. Українські військові не є конфесійно структуровані. Тому в зоні проведення АТО присутні капелани різних конфесій. Вони здійснюють своє служіння
Читать

В УПЦ Московського патріархату вже давно існують самостійницькі настрої, однак до відкритої конфронтації з РПЦ справа не доходила. Принаймні, досі.

Однак євроінтеграційний поворот вектора української зовнішньої політики може покласти початок процесам, що приведуть УПЦ до автокефальності.

Лист на підтримку європейського вибору України, складений главами найбільших українських церков, серед інших був підписаний і главою УПЦ МП митрополитом Володимиром (Сабоданом). Цей підпис – зрідні ляпасу Москві.

Мова перш за все про тон листа, за стриманістю і зваженістю якого прослідковується чіткий месседж: Україна йде до Європи, це доконаний факт і Москві з цим доведеться змиритися. «Сподіваємося, що російський народ і держава будуть визнавати і поважати право України як незалежної держави, вибирати свій шлях у майбутнє - так само, як Україна визнає і поважає незалежність і суверенітет РФ», - йдеться у посланні.

Путіну недвозначно натякнули, що його думка більше не є визначальною. Причому зробив це той, хто керує найбільшою в Україні церквою, в назві якої навіть стоїть додаток «МП».

І Путіну доведеться мовчки проковтнути цю образу. По-перше, тому що УПЦ МП неможливо оголосити «митну війну» чи перекрити газ. По-друге, УПЦ МП має незрівнянно більший вплив на душі і серця сотень тисяч своїх прихожан, аніж Путін і його команда разом взяті. І по-третє – якщо російська влада необачно розкритикує вчинок митрополита Володимира, то тим самим вона лише підштовхне УПЦ МП до автокефалії.

Окрім тону самого листа, підпис Володимира різко контрастує з риторикою, властивою главі РПЦ Кирилу – той не приховує свого скепсису щодо євроінтеграції, виступаючи носієм перш за все російської великодержавної ідеї. «Брязкальця дуже привабливі. І не тільки в часи Миклухо-Маклая», - заявляв Кирило з приводу ЄС.

Тому позиція Володимира – це, по суті, відверте, неприховане порушення субординації. УПЦ, яка завжди йшла у фарватері російського курсу, несподівано вийшла з-під контролю.

Мотивація Володимира невідома: чи то він справді схилився до цивілізаційного вибору на користь ЄС, чи то просто бажання Януковича для митрополита важливіші за бажання Путіна і Кирила – але у дражливому питанні української євроінтеграції Росія втратила союзника, на якого розраховувала.

А для глави РПЦ Кирила додатковим ударом стало те, що підпис Володимира стоїть поряд з підписом глави УПЦ КП Філарета, якого було піддано анафемі ще у 1997 році за розкольництво. Це не просто неповага, це виклик.

І цей виклик може слугувати ще одним доказом на користь того, що в УПЦ МП посилилися автокефальні настрої. Причому потенційно мова може йти не просто про вихід УПЦ з-під влади Москви, а й про об’єднання двох українських патріархатів в єдину помісну церкву. Цю ідею у свій час відстоював Віктор Ющенко. Щоправда, протиріч і проблем на цьому шляху буде безліч, однак початок зрушенням покладено.

Але Москва не буде сидіти, склавши руки, і спостерігати, як одна з найбільших релігійних громад дрейфує у бік автокефалії і ненависного Євросоюзу. Увесь останній рік проти Володимира велася активна пропагандистська робота, але не тільки.

Користуючись хворобою глави церкви, у лютому митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел спробував скликати Синод – з тим, щоб внести зміни до Статуту УПЦ МП і надати Кирилу право затверджувати ієрархів української церкви. Не виключено, що Агафангел і сам був не проти посісти місце Володимира за підтримки Москви.

І хоче змова зазнала невдачі, все ж робота з усунення Володимира триває і далі. Це дає підстави у тяжінні Володимира до автокефалії
Читать

Газети починають дедалі активніше висвітлювати прийдешнє святкування Дня Хрещення України, вправно каналізуючи людей лише на ті заходи, які проходитимуть під патронатом Путіна – Кирила. Так в суботу регіоналіше беобахтер "Сегодня", розлого інформуючи про урочистості, навіть кривим словом не згадала про те, що свято якимось чином стосується Київського Патріархату. Сьогоднішні "Вести" в статті детально розповідають про московський сценарій відзначення річниці і лише десь у підверстці хоча б згадує, що УПЦ КП теж запланувала Літургію та Хресний ход.

РПЦ та УПЦ МП, які в попередні роки, попри потужну підтримку влади та ТБ, збирали на День Хрещення менше людей, ніж Київський Патріархат. То цього разу ставку роблять на зірок. Пишуть, що на Майдан привезуть мощі святого рівноапостольного князя Володимира, і влаштують над ними рок-концерт, що, як на мене, якось неетично чи що поєднувати. Ну а пропагувати "Русский мир" та Тайожний союз Кирило буде дуетом із самим Володимиром Володимировичем.

Український світ святкуватиме скромніше. У нас 28 липня – традиційна служба у Володимирському кафедральному соборі, а потім Хресний хід до пам'ятника князеві Володимиру. Впевнений, що і цього разу нас буде, як і раніше, настільки багато, скільки треба для того, що Кирило та Путін могли побачити, що в Україні є своя Помісна Православна Церква – Київський Патріархат.

Прошу небайдужих приходити 28 липня до Володимирського собору на бульварі Шевченка. Служба о 9-00, приблизно о 12-00 – початок Хресного ходу.

Дуже важливо проривати інформаційну блокаду і максимально поширювати цю інформацію.

Приєднуйтеся до групи Київська християнська традиція на ФБ

Олег Медведєв

Політтехнолог, віце-президент Української PR-Ліги

о-перше, бо ми вільні українці, а не савєцкіє чєлавєкі й імперія СРСР та УРСР ніколи не були нашими державами, а лише витвором московських загарбників під окупантськими червоними знаменами з серпом та молотом, тобто смертю та голодом.

По-друге, Друга світова війна розв´язана спільно двома тиранами – Сталіним та Гітлером, – проти яких повстала наша УПА і воювала з потворним нелюдським совєтським режимом до початку 60-их років ХХ століття. То до чого тут 9 травня 1945 року?

По-третє, так звана міфічна "побєда" логічно перетворилася у війну з власним народом, яка триває і досі у гуманітарній, економічній та політичних царинах. Зокрема, наслідок московсько-совєтської окупації Галичини – півтора мільйона засланих до Сибіру, понад 26 тисяч замордованих у тюрмах Західної України, знищена у 1946 році Українська Греко-Католицька Церква, заселення московськими чужинцями нашого краю з притаманним їм нахабством, тупістю, обмеженістю і агресією, насаджена у школах російська мова і література – вкрай згубна для світогляду наших дітей. І це все під червоними знаменами. Тільки садомазохіст або послєпобєдний окупант може давати цьому якусь іншу оцінку, крім гостро негативної.

Чому неосудні суди скасовують зразкові ухвали Львівської та Івано-Франківської міських рад і чому ця судова сваволя абсолютно невговкана при Януковичі?

Тому що його обрали нащадки окупантів та засимільовані покинуті попередньою владою українці, а також горстка "визволителів" на Заході, що застрягли "в совєтском прошлом" так глибоко, аж за два роки свого владарювання довели країну до повного політико-економічного і гуманітарного краху. Ці люди просто дезорієнтовані у часі і просторі, тому й розмахують кривавими полотнищами. І якщо щось найдразливіше у нас у державі, то це політика цієї кримінальної олігархії, а ухвали західних міських рад рано чи пізно стануть прикладом для наслідування для всієї держави як умова деколонізації історичної пам´яти та свідомости. Бо поступ неминучий. Натомість висловлю презирство Януковичу, що у Страсбурзі заявив про відсутність Голодомору як геноциду нації, що поселив флот окупанта у Криму, що заштовхує Україну у "таможний союз", що згортає українські школи та культурні заходи під дивоглядом "оптимізація", що помножив на нуль українську економіку, що анафемствує з московськими попами, що осовєтив і змосковив весь інформпростір України…

Чому ми маємо бути непримиренні у ставленні до окупанта і його символів?

Тому що толерування зла – це породження нового зла і повна моральна деградація суспільства. Неможливо побудувати демократичної аціональної держави, не утвердивши спершу націоналістичних цінностей і національних пріоритетів. Не може бути й мови про якесь примирення між вояками УПА та красної армії, поки не буде засуджено носіїв комуністичної ідеології, себто Нюрнберг-2, як призвідців останньої війни під червоним прапором. Це прапор крови замордованих українців і наше завдання – гідна і жорстка відплата ворогові.

http://bukvoid.com.ua/digest/2013/05/08/233640.html

Олег Кашин о неизбежной ревизии сегодняшних культов

Иван Ургант порубил зелень как красный комиссар жителей украинской деревни. Черт его дернул за язык обозначить географическую принадлежность деревни - украинский МИД делает заявление, украинские политики тоже что-то говорят, да и не только политики - я читал интервью украинской певицы Ани Лорак, у которой тоже есть какая-то позиция по поводу украинофобской шутки Урганта.

Не сказал бы Ургант, что деревня украинская, ничего бы этого, конечно, не было, но дело совсем не в том, что русские, в отличие от украинцев, чужды этого странного поклонения нерелигиозным святыням. Нет, просто у нас немного другая иерархия святынь. Деревня никого бы не смутила, а попробовал бы Ургант сказать что-нибудь о Великой отечественной войне или о ветеранах, и вот тогда бы мы узнали, что такое настоящее общественное порицание, и кто бы поручился за то, чтобы Урганта не уволили бы с Первого канала за такие шуточки.

Герман Садулаев заметил когда-то, что практически всем «древним чеченским традициям», культивируемым сегодня властями Чечни, на самом деле не больше пяти лет. Все, что рекламируется сегодня как возвращение к истокам, на самом деле придумано нашими современниками для решения вполне утилитарных текущих политических задач. Принцип Садулаева вообще-то легко применить и ко всей России, не только к Чечне. То, что считается сегодня духовными скрепами, исторической памятью, национальными святынями, в действительности имеет все необходимые черты политтехнологического новодела. И главный новодел - это, конечно, культ 9-го мая и Великой Отечественной войны.

Это совсем не тот культ, который возник при Брежневе. Фильм «Белорусский вокзал» или, скажем, песня «Мой милый, если б не было войны», а тем более книги Василя Быкова или Виктора Астафьева были бы восприняты сегодня российским обществом как непозволительная вольность в трактовке истории. Российской традиции отмечания победных годовщин сейчас не больше десяти лет. Датой рождения нового культа стоит, очевидно, считать 2005-й год, когда накануне 60-летия Победы журналисты РИА «Новости» придумали георгиевскую ленточку как материальный знак новой-старой духовной скрепы. К ленточке быстро добавилось все остальное - эстрадные звезды в старой военной форме, исполняющие фронтовые песни, надписи «Спасибо деду за победу» на автомобилях, возрождение ветеранских организаций, слово которых в какой-то момент приравнялось к закону (вспомним потешный по нашим временам скандал с «Антисоветской» шашлычной), и, наконец, абсолютная, какой никогда у нас не было, нетерпимость к любым непочтительным высказываниям о Победе и о том, что ей предшествовало.

Это именно новый, совсем не советский культ, корни которого - не в середине сороковых, а в середине нулевых. Поиски исторических доказательств своей легитимности - любимое занятие любой власти во все времена, даже большевики в это играли, а теперь играет нынешний Кремль. Быть наследниками дедушки Ельцина скучно и неинтересно, быть наследниками великой Победы гораздо круче, и это настолько очевидно, что даже говорить об этом неловко.

Но, жестко привязывая себя к истории и «духовным скрепам», власть, которая в любом случае не будет вечной, программирует уже будущие отношения общества
Читать

Біля Соловецького каменя у Росії нині відбувається траурний мітинг та панахида за загиблими на Соловках. 

Незадовго до цього священики Російської православної церкви проігнорували прохання української делегації освятити український пам’ятний знак загиблим у таборах. За даними кореспондента, священики відслужили традиційний молебень, освятили польський  пам’ятник, а на прохання української делегації освятити також український пам’ятний знак не відреагували.

На Соловках є три пам’ятних знаки: якутський, польський та український.

Українська делегація поїхала на Соловки, щоб вшанувати пам’ять українців та вихідців з України, розстріляних 75 років тому у складі «соловецького етапу» в урочищі Сандармох. Серед убитих капітаном Матвеєвим та його помічниками –  письменники Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров, Григорій Епік, Микола Куліш, Мирослав Ірчан, режисер Лесь Курбас, урядовці УНР, громадські й церковні діячі, вчені, військові.

Це були люди, які могли б створити неоціненні духовні скарби, володіючи якими, ми, українці, стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Сама присутність таких людей у суспільстві робить його якісно іншим. Але постріли малограмотного, але кваліфікованого розстрільника капітана Михаїла Матвєєва — виконавця волі чужої, глибоко ворожої нам комуністичної влади — змінили хід нашої історії... Вважається, що народ, який втратив 2—3% найактивніших людей, — переможений. Ми ж, українці, в 30—40-х роках ХХ століття втратили третину населення (голод, репресії, депортації, війни), причому найактивнішого. Від того удару ми не оговталися досі. Джеймс Мейс нинішній період історії України визначав як «постгеноцидний». Процес інтелектуального і морального занепаду українського суспільства та подальшого зросійщення не змогло зупинити навіть проголошення незалежности. Усі наші сучасні біди — це наслідок сатанинської селекції, під час якої була фізично знищена найкраща частина українського народу.

Під час відвідин Соловецького монастиря виявилась досить цікавою історія про роль монастирів та монашества в захопленні територій корінних народів та включенні їх до складу спочатку Московської держави, а пізніше – Російської імперії, у витісненні або й фізичному знищенні корінних народів на прикладі прадавніх (до 7 тисяч років існування!) етносів саамів та поморів, котрі заселяли Соловецькі острови й сусідню Карелію… Репресії, як виявляється, почалися тут задовго до приходу сюди совєцької влади, а при ній вони лише набрали найбільш потворних і жахливих форм та перетворились на справжній конвеєр смерті.

 Журнал РБК провел расследование с целью выяснить, чем сегодня владеет РПЦ и на что распространяются ее бизнес-интересы. В перечне оказались роскошная гостиница, банки, здания, поставки автомобилей BMW, а также крупные и малые заводы.

По информации издания, ежегодный доход РПЦ от пожертвований и из иных источников составляет 100-150 млн долларов наличными. Часть этих денег церковники инвестируют в бизнес-проекты.

Первым в списке значится храм Христа Спасителя. Журналисты установили, что на его территории работают химчистка, трапезная палата, автомойка, шиномонтаж, автосервис, платная парковка, множество торговых ларьков. Годовой оборот Фонда ХХС вместе с тремя «дочками» не превышает 40 млн руб., однако еще 372 млн руб. должны поступить в Фонд из московского бюджета.

РПЦ не раз обвиняли в тяге к коммерции, и в памяти еще свежи скандалы с беспошлинным ввозом сигарет и торговлей водкой под церковным хоругвями, разразившиеся в 1990-е гг. В нулевые ситуация не изменилась. В период с 2003 по 2010 гг. подконтрольное РПЦ ЗАО «АО Витал» владело четвертью «БМВ Русланд», однако два года назад компания была ликвидирована, и теперь на ее месте прописана ООО «БМВ Русланд Трейдинг».

Помимо импорта иномарок, священнослужители инвестируют в такие традиционные отрасли, как строительство, ресторанный и гостиничный бизнес, оптовая и розничная торговля, сельское хозяйство и производство продуктов питания, а также банковский сектор. Все подконтрольные РПЦ коммерческие предприятия по самым скромным оценкам приносят до 600 млн руб. в год, а стоимость активов приближается к 2,3 млрд руб.

 \

ИСТОРИЧЕСКИЙ ПУТЬ ПРАВОСЛАВНОГО ТАЛИБАНСТВА

Нынешнее состояние дел в отечественном православии таково, что мы имеем поместную, но не признанную Вселенским православием УПЦ КП, признанную, но поместную УПЦ МП и конфессию с древним патриотическим брендом, но чисто региональную и маловлиятельную - УАПЦ.

Два десятка лет своей независимости Украина прожила с разделенным православием. Разлом отчетливо заметен даже в юбилеях: на днях Украинская православная церковь Московского патриархата отметила 20-ю годовщину проведения Харьковского архиерейского собора, на котором был избран предстоятелем митрополит Владимир (Сабодан), а Украинская православная церковь Киевского патриархата - отмечает ту самую годовщину, однако собственного сотворения, когда объединились часть УПЦ во главе с тогдашним митрополитом Филаретом и УАПЦ.

Важно, что при этом в течение 20 лет в самом обществе существовал запрос на единство, а многочисленные социологические опросы неизменно фиксировали поддержку идеи создания единой поместной украинской православной церкви. А это, в свою очередь, заставляло всех четырех президентов - Кравчука, Кучму, Ющенко и Януковича - определяться в своем отношении к этому вопросу.

Украина в свое время пережила неудачную попытку государства противостоять разделению УПЦ при Леониде Кравчуке, трансформацию религиозных подходов у Леонида Кучмы (от однобокой поддержки УПЦ МП к выравниванию отношений с другими церквами), штурм, окрашенный политической эксплуатацией для собственных целей, идеи единой поместной Украинской православной церкви времен Виктора Ющенко. А теперь - неприкрытый протекционизм власти одной конфессии.

Нынешнее состояние дел в отечественном православии таково, что мы имеем поместную, но не признанную Вселенским православием УПЦ Киевского патриархата, признанную, но поместную УПЦ Московского патриархата и конфессию с древним патриотическим брендом, но чисто региональную и маловлиятельную - УАПЦ.

Как неоднократно отмечалось в СМИ, граждане Украины больше поддерживают УПЦ КП, но при этом храмов и приходов более у УПЦ МП. По разным соцопросам, верными Киевского патриархата называют себя почти 15 млн граждан, одновременно сторонниками УПЦ МП признают себя лишь 9 млн.

Без сомнения, за последние пять лет наиболее значительные и глубинные изменения произошли в среде Украинской православной церкви Московского патриархата. Там появилась и утвердилась группа архиереев, духовенства и верующих, которые сформировались как личности уже во времена независимости Украины.

Поэтому они не страдают церковным шовинизм, не имеют бремени советского прошлого (с обязательной подконтрольностью спецслужбам, власти, зависимости от Москвы) и поддерживают идею налаживания диалога с УПЦ КП и УАПЦ, понимая, что не может большая часть страны находится за бортом “канонического спасения». Лидером этой прогрессивной патриотической части является ближайший помощник главы УПЦ МП архиепископ Александр (Драбинко), который начал украиноцентричный диалог, наладил широкие прямые контакты с представителями вселенского православия, а потому попал в традиционную в таких случаях немилость Московского патриарха. В Белокаменной, как всегда, хотят видеть Украинскую церковь не только низкопоклонно-вассальной, а примитивно периферийной.

Важно, что за налаживание диалога с братьями по украинскому православию выступает и митрополит Владимир (Сабодан). В последнем докладе которого, посвященному 20-летию так называемого Харьковского епископского собора УПЦ, говорится: «Сама по себе идея автокефалии какой-либо поместной церкви не несет в себе ничего негативного. Автокефалия - это лишь способ
Читать