Більшість  Українців протягом кількох поколінь отримували лише інтерпретовану  інформацію, були виховані на брехні про власну націю, то їм потрібен час і дуже сильна мотивація, щоб змінити свої переконання. Одначе коли до таких змін закликають люди, котрі не раз себе компрометували, та ще й на чолі із лінивим і недолугим екс-

президентом, то ефект від цих намагань буде мізерним, а то й протилежним до очікуваного.

Чи українець за останніх 20 років став синонімом людини компетентної, стриманої, моральної, тобто гідної поваги? Питання, на жаль, риторичне. Свідомі українці так само навчилися давати і брати хабарі, красти і брехати, хоча й регулярно ходять до церкви.

Нам випала важка місія утверджувати націю в умовах дуже сильної зовнішньої протидії, яка стимулює також і протидію внутрішню. Тому, що ми, українці, самим своїм існуванням плутаємо карти всім основним зацікавленим гравцям. Незалежна Україна заважає Росії та ЄС взаємовигідно розділити Європу на зони впливу. Та ще й пробує змінити усталену і вигідну їм систему розуміння злочинів ХХ століття. Існування Греко-Католицької церкви заважає Ватикану і Москві поділити християнство в Європі на свої «канонічні» зони. А незалежні українські православні церкви не дають Москві монополізувати бачення історії і утвердити власну ортодоксальну «монополію на Істину».

Всі роки незалежності ми самі себе заганяємо у дискусію «До кого би нам приєднатися?». Не усвідомлюючи, що така постановка питання є гідною людей незрілих, інфантильних. Котрі сподіваються на зовнішню силу, яка безоплатно за них все зробить і вирішить їхні проблеми. Дискутують лише щодо бачення, під кого теперішня слабка і світоглядно розшарпана Україна мала би «лягти».

Не хочемо розуміти, що таке «лягання» означає стратегічний програш «проекту Україна». Це програш, навіть якщо він супроводжуватиметься ситим європейським буттям обивателів, або навпаки – ейфорією «хохлів» від приналежності до великої і страшної імперії. В обох випадках Україна втратить власну ідентичність, вже не зможе стати сильною і незалежною позаяк втратить можливість сама для себе визначати що є добром, а що - злом.

Сильні ідуть наперекір чужим інтересам і тому перемагають. Їхня сила в усвідомленні себе і пріоритету власних цінностей - Японія, Ізраїль, Швейцарія, Норвегія.

Так вигідно багатим і на жаль так звикли бідняки.

“Волинська різанина” – виставка правди, напівправди та відвертої брехні

Інформація про відкриття у Києві виставки “Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА” широко рекламувався в пресі, навіть на УНІАНі висіло оголошення про її відкриття.

Було зрозуміло, що йдеться про Волинську трагедію, одну з найбільш драматичних сторінок українсько-польського конфлікту, але дещо різала вухо назва. Науковці та інтелігенція України та Польщі змогли примиритися на цій важкій історії, Україна та Польща спільно видали сім томів документів, у тому числі й щодо подій на Волині. Ці події називають трагедією, драмою, селянською війною, але не різаниною... Тому оця червоно-чорна реклама відштовхувала.

Я подзвонила Володимиру В’ятровичу, колишньому директору архіву СБУ часів президента Ющенка, який відкрив цей архів для громадян України та науковців світу і якого було звільнено з приходом до СБУ нового керівника Валерія Хорошковського, головному фахівцю у темі ОУН-УПА (нема в Україні людини, яка б увібрала більше, ніж він документо-годин на тему ОУН–УПА) і запропонувала йому подивитися разом цю виставку. Володимир В’ятрович сказав, що він вже її дивився, але згодився провести мені додаткову екскурсію...

– Володимире, то чому вас звільнили із СБУ? СБУ закрило архів від зайвих очей і тепер займатиметься не інформаційною безпекою, а чимось приємнішим, наприклад, безпекою газових потоків пана Фірташа? – запитала я натякаючи на стару справу, коли рік тому у якості заступника СБУ Валерій Хорошковський боронив РосУкрЕнергівський розмитнений газ, право власності на який нібито було переоформлене на уряд України.

– Це було прогнозоване звільнення, - дипломатично відповів В’ятрович. - Хоча шкода, найголовніше, що цікавить Росію: історія, її версія історії. Єдиний спосіб проти нав’язувань та провокацій було: відкрити архів. До речі, поки вас не було, до мене підійшли охоронці, попросили перевірити сумку.

На другому поверсі Українського дому нас знову зупинила охорона (як з’ясувалось пізніше, співробітник міліції), яка хотіла подивитися в сумку В’ятровича.

– Шукаємо пояс шахідки? – продемонструвала я свою сумку та посвідчення журналіста. – Чи коктейль Молотова?

Охоронець тяжко зітхнув та пропустив нас.

Ми зайшли в зал, де були розвішані експонати, стенди, із надписами жертв та фотографій. Вглибині залу постійно крутили документальний фільм, де розповідали про жорстоких українців.   

– Дуже цікава назва. Виставка називається “Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА”. Давайте розберемо назву, - запропонував В’ятрович. - “Волинська різня”, це термін який використовується польськими істориками та публіцистами до подій літа 1943 року, коли польсько-український конфлікт сягнув апогею, коли були масові випадки вбивства цивільного населення, як з польського так і з українського боку, і це тривало до літа 1943 року. Виставка ж реально стосується періоду 1941-1947 років.

Це - не єдина невідповідність заявленому буклетові. Крім того, тут пишуть про єврейські жертви ОУН-УПА у волинській різанині. Нагадаю, що волинська різня, це є липень 1943 року, тоді коли знищення єврейського населення німецькими окупаційними силами було завершено. І тому казати про нібито участь ОУН-УПА у знищенні євреїв було безпідставно. 

Ми підійшли до стендів,
Читать