Насколько сложно поднять один народ против другого? Нужны ли интеллектуально насыщенные схемы для того, чтобы одна нация возненавидела другую? Ответ лежит, казалось бы, на поверхности – если бы не феномен русской украинофобии, который при ближайшем знакомстве с ним оказывается чуть ли не исключением из правил – уникально взращенной, сложно устроенной политической технологией. В истории мы чаще наблюдаем простые механизмы взращивания фобий, освоить которые под силу любому местечковому вождю. Чем проще мотивация, тем легче она транслируется в массы. А значит, тем большим будет эффективность для лидера, который сумел массы обработать и замотивировать на ненависть. Главным камнем в фундаменте ксенофобии оказывается обычно инаковость, чужеродность. Явные отличия в быте, культуре, верованиях и мотивациях всегда подозрительны обывателю, вызывают почти инстинктивную неприязнь и отторжение. Поэтому лозунги сегрегации – отгораживания от инородцев (иноверцев и т.д.) – понятны и обладают значительным мобилизационным потенциалом. ... Читать
Голова Харківської облдержадміністрації етнічний жид і українофоб Михайло Добкін обізвав відомого українського мовознавця Юрія Шевельова "пособником" фашистів".
Про це чиновник написав у своєму Twitter , коментуючи інформацію про наміри влади Харкова зняти дошку Шевельову.
"Юрій Володимирович Шевельов - зрадник, дезертир, пособник фашистів в окупованому Харкові. Ось він кумир Жадана, Варченок, Авакова та інших", - написав він.
Коментуючи той факт , що в Харкові, незважаючи на перешкоди, відкрили дошку Шевельову, він написав: "Мерзотники фашистські своєму фашистському мерзотникові дошку прибили. Похапцем і в темряві, як і личить зрадникові".
Офіційне відкриття дошки планувалося на 5 вересня, але подія відбулася ввечері 3-го , "в надзвичайному і позаплановому режимі".
Юрій Шевельов (Шерех) (1908-2002) - славіст-мовознавець, історик української літератури, літературний і театральний критик, активний учасник наукового та культурного життя української еміґрації.
Народився у Харкові у дворянській родині німців Шнейдерів. У Першу світову батько змінив прізвище на Шевельов. У 1933-43 роках - доцент Харківського університету. Викладав у Олеся Гончара. З 1944 року - на еміграції.
Професор Гарвардського, Колумбійського університетів. Іноземний член НАН України (1991). Член Американського лінгвістичного товариства, Польського інституту мистецтв і науки в США.
Почесний доктор Альбертського, Люндського, Харківського університетів та Києво-Могилянської академії. Головний редактор журналу "Сучасність".
Автор 17 книг і фундаментальних наукових праць про історію слов'янських мов, української мови та літератури.
Когда-то давно человечество придумало политические партии, чтобы более эффективно управлять государствами. Европейский парламентаризм в его нынешнем виде зародился во Франции, во времена Великой Французской революции. Именно тогда возникла традиция делить парламентариев на левых, правых и центристов. Справа во французском Национальном собрании сидели консерваторы и монархисты, выступавшие за сохранение старых порядков, в центре – умеренные сторонники республики, слева – якобинцы, сторонники радикальных преобразований и полного упразднения «старого мира». Такая классификация политических течений на левых и правых оказалась весьма удобной. Она прижилась, и употребляется политологами до сих пор, не смотря на призывы заменить ее на что-то более современное.
К правым в Европе принято относить тех, кто ставит во главу угла традиционные ценности - церковь, нацию, гетеросексуальную семью, капитализм, неприкосновенность частной собственности. Левые – сторонники так называемой «социальной справедливости». Разного рода коммунисты и социалисты, предлагающие различные варианты перераспределения доходов в пользу бедных. Все, что между правыми и левыми – умеренный центр. Традиционно сюда принято относить партии социал-демократического направления, в разных пропорциях мешающие капитализм с социализмом.
В Украине, где политическая грамотность населения на момент прихода демократии стремилась к нулю, а в обществе с момента обретения независимости существовал серьезный ментальный раскол на «националистов» и «советских», процесс перехода к многопартийной системе имел свою неповторимую специфику. Разновекторность украинских регионов, часть которых осознает себя украинскими землями, а часть – заблудшими российскими территориями, создает в государстве такую ситуацию, при которой определяющим в партийной идеологии становится не экономический подход, а лояльность той или иной политической силы Кремлю. Поэтому в отличие от большинства европейских государств, где есть просто социалисты, просто националисты и просто либералы, в Украине все эти течения существуют в двух ипостасях – русской и украинской, каждая из которых борется не только с идеологическими оппонентами, но и с «единомышленниками» из другой части страны.
Самое яркое отражение этой ситуации – партии КПУ и «Свобода». На первый взгляд идеологические противники, на самом деле имеют гораздо больше общего, чем того хотелось бы обоим. И если со «Свободой», которая открыто и честно признает себя силой националистической, т.е. правой - все понятно, то партия Симоненко являет собой весьма любопытный феномен, воплотивший в себе всю эволюцию русского национализма в XX веке, когда националистами в России быть было нельзя, но очень хотелось.
Если приглядеться повнимательнее, то оказывается, что за раскрученным брендом и популистской левацкой риторикой украинских коммунистов, призывающих «вернуть страну народу», на самом деле скрывается совсем другая, противоположная марксизму идеология. Партия Симоненко, соблазнив избирателя красочной ретро-упаковкой с советскими символами, подсунула ему реакционный русский национал-консерватизм с отчетливым послевкусием черносотенства. Под личиной левых притаились самые настоящие правые! Правда, избиратель КПУ, похоже, и сам был рад такому подлогу, потому как и сам по большому счету на Маркса с его интернационализмом чихать хотел.
Корни ситуации следует искать в недалеком прошлом. Страна, победившая Читать
Біля Соловецького каменя у Росії нині відбувається траурний мітинг та панахида за загиблими на Соловках.
Незадовго до цього священики Російської православної церкви проігнорували прохання української делегації освятити український пам’ятний знак загиблим у таборах. За даними кореспондента, священики відслужили традиційний молебень, освятили польський пам’ятник, а на прохання української делегації освятити також український пам’ятний знак не відреагували.
На Соловках є три пам’ятних знаки: якутський, польський та український.
Українська делегація поїхала на Соловки, щоб вшанувати пам’ять українців та вихідців з України, розстріляних 75 років тому у складі «соловецького етапу» в урочищі Сандармох. Серед убитих капітаном Матвеєвим та його помічниками – письменники Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров, Григорій Епік, Микола Куліш, Мирослав Ірчан, режисер Лесь Курбас, урядовці УНР, громадські й церковні діячі, вчені, військові.
Це були люди, які могли б створити неоціненні духовні скарби, володіючи якими, ми, українці, стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Сама присутність таких людей у суспільстві робить його якісно іншим. Але постріли малограмотного, але кваліфікованого розстрільника капітана Михаїла Матвєєва — виконавця волі чужої, глибоко ворожої нам комуністичної влади — змінили хід нашої історії... Вважається, що народ, який втратив 2—3% найактивніших людей, — переможений. Ми ж, українці, в 30—40-х роках ХХ століття втратили третину населення (голод, репресії, депортації, війни), причому найактивнішого. Від того удару ми не оговталися досі. Джеймс Мейс нинішній період історії України визначав як «постгеноцидний». Процес інтелектуального і морального занепаду українського суспільства та подальшого зросійщення не змогло зупинити навіть проголошення незалежности. Усі наші сучасні біди — це наслідок сатанинської селекції, під час якої була фізично знищена найкраща частина українського народу.
Під час відвідин Соловецького монастиря виявилась досить цікавою історія про роль монастирів та монашества в захопленні територій корінних народів та включенні їх до складу спочатку Московської держави, а пізніше – Російської імперії, у витісненні або й фізичному знищенні корінних народів на прикладі прадавніх (до 7 тисяч років існування!) етносів саамів та поморів, котрі заселяли Соловецькі острови й сусідню Карелію… Репресії, як виявляється, почалися тут задовго до приходу сюди совєцької влади, а при ній вони лише набрали найбільш потворних і жахливих форм та перетворились на справжній конвеєр смерті.
* 1627 рік. Указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета звелено було книги українського друку зібрати і на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги. Так, у Москві спалено 'Учительное євангеліє' Транквіліона-Ставровецького разом з іншими його книгами та 'Катехизис' Лаврентія Зизанія Тустановського.
* 1669 рік. Після Люблінської унії – гоніння на українські книги, надруковані на польській території,
* 1672 рік. Указ про заборону в усіх містах усіх чинів людям тримати в себе вдома та на території Польщі відкрито чи таємно українського друку книги, а хто їх має, то суворо наказано приносити і здавати воєводі, місцевому правителю. ... Читать