<МЕТА> - Украина | Блоги | Українська
<META> - Украина
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Блоги
искать в сообществе Славянская история.
Авторизация
Логин:
Пароль:
 
#

Категории

fake (3)
ZOG (1)
бабло (123)
веды (1)
війна (11)
влада (56)
воші (1)
ГАЗ (1)
гени (2)
гены (1)
герої (51)
гетто (76)
гниды (91)
гої (138)
гра (13)
Гроші (12)
діти (4)
євреї (92)
Ёлка (1)
жиди (50)
ЖКГ (1)
жопа (1)
ЗМІ (54)
КГБ (6)
Київ (6)
Кіт (1)
Крим (2)
Крым (2)
лажа (1)
лохи (112)
майя (1)
маца (1)
міфи (88)
мова (5)
НАТО (1)
НКВД (5)
ООН (1)
ОУН (1)
попи (4)
раби (2)
Русь (1)
СБУ (3)
секс (1)
СРСР (3)
суд (1)
сша (8)
терор (20)
фарс (5)
ФБР (1)
фото (3)
ФСБ (2)
Хабад (66)
Хрень (111)
царь (2)
цены (1)
ЦРУ (3)
#

Календарь

 Июль 
Пн
Вт
Ср
Чт
Пт
Сб
Вс
 
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
#

Записи

Пятница 24 июня 2011

Такого не робили ані поляки в 1939, ані нацисти в 1944. Радянська міліція розстрілювала масово - з автоматів, через віконця для передачі їжі. Або кидала в камери гранати. Деякі з цих камер довелося замурувати - і ексгумацію провели вже взимку.

Червень 1941 року запам'ятався на Західній Україні не тільки нападом нацистської Німеччини, але й кривавими розправами, вчиненими нібито своєю ж державою в тилу.

Йдеться про досі нечуване явище, навіть у практиці Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД) СРСР - масові розстріли політичних в'язнів у тюрмах Західної України протягом кінця червня - початку липня 1941 року.

"Історична Правда" наводить приклади трьох таких розправ: у тюрмах Львова, соляних шахтах Саліни і в тюрмі Луцька. Сьогоднішній текст присвячено масовим убивствами у Львові. 

На прикладі Львова можна достеменно показати криваву діяльність "доблесних борців із контрреволюцією".

У самому Львові було три в'яниці: № 1 - на Лонцького, № 2 - Замарстинівська та № 4 - Бриґідки. Тюрма № 3 перебувала у замку м. Золочева, що близько сімдесяти кілометрів  від Львова - сюди відправляли в'язнів, коли львівські тюрми були переповнені (а таки були переповнені: у тюрмі на Лонцького при ліміті 1500 осіб перебувало 3 638 в'язнів).

У тюрмах Львівщини станом на 22 червня 1941 року було 5 424 в'язні. Більшості інкримінували злочини за статтею 54 карного кодексу УРСР, тобто - контрреволюційну діяльність.

"Процес 59-ти". У грудні 1940-го львів'ян засуджували за те, що вони - українці

Негайними офіційними заходами у вирішенні проблеми переповнення в'язниць стали наказ № 2445/М наркома державної безпеки Меркулова від 23 червня 1941 р. та наказ начальника тюремного управління НКВД УРСР капітана державної безпеки Філіппова від 23 червня 1941 р.

У першому документі йшлося про терміновий облік усіх в'язнів у тюрмах та розподіл на тих, що підлягають депортації в концтабори ГУЛАГУ, і тих, кого необхідно розстріляти (це завдання покладалося на місцеве керівництво НКГБ).

У другому документі йшлося про евакуацію в'язнів, до нього додавався "План евакуації", згідно з яким депортації з Львівської області підлягало 5 тисяч арештантів. Для цього виділялося 204 вагони.

Згідно з інструкцією НКВД СРСР від 29 грудня 1939 р., один вагон ешелону вміщував тридцять депортованих осіб, отже вказаних вагонів вистачало б на евакуацію 6 800 в'язнів. Проте евакуювали лише 1822 із 5 000 запланованих.

3602 людини залишились у тюрмах Львова. А куди поділися ешелони - документи мовчать.

Самі ж екзекуції розпочалися 22 червня - розстріляно засуджених до смертної кари. Із проміжного звіту начальника тюремного відділення УНКВД Львівської області Лермана відомо, що станом на 24 червня у тюрмах Львова та Золочева було розстріляно 2072 особи.

26 червня затвердили розстрільні списки - ще 2068 осіб підлягали знищенню. Їх вбили протягом 24-28 червня.

Таким чином у Львівській області було розстріляно 4140 в'язнів. Проте підрахунки не узгоджуються: залишилося у тюрмах 3 602 особи, а розстріляли більше.

Відповідь на це питання дає доповідна того ж таки Лермана: тут йшлося також про надходження нових ув'язнених. Тюремні документи на цих людей належним чином не оформлювали.

У більшості випадків навіть не викладали звинувачень, проте упевнено називали причетними до ОУН, шпигунами, диверсантам - тобто особами, котрих належить розстріляти.

Це лише один фрагмент трагічної статистики, поняття, розділеного
Читать

Среда 22 июня 2011
Сообщение прочтено 283 раз
Робер | 2011-06-22 10:06:50

Сталін, мабуть, перевертається у труні. Ще б пак – побачити на стіні поруч із червоним прапором жовто-синій, або ще гірше – імперський російський триколор! Від такого видовища навіть у сучасних людей щелепа відвисає, що вже там казати про тонку психіку Батька народів?

Але спіть спокійно, Іосифе Віссаріоновичу! Це не кінець світу (сподіваємося). Це просто ваші наступнички перестаралися. Проте якщо вони і далі так вільно будуть поводитися з часом та символікою, хтозна – може, кінець світу настане іще до Євро-2012.

Давайте пригадаємо, як активно минулі роки українцям нав’язували стрічку Ордена Слави (вона ж георгієвська) у якості символу Перемоги. Ліпили її до "чужого" ордена ВВВ, в’язали на труси і паркани попри очевидне блюзнірство та штучність самої ідеї.

Слава Богу, вистачило мудрості зрозуміти це і зараз стрічок поменшало. І одразу нова ідея – червоні прапори.

Для справедливості варто зауважити, що це вже не перший кульбіт навколо Перемоги, що його виконують вітчизняні можновладці за командою з Кремля. Пам’ятаєте, з чого все почалося? Правильно, з того, що Янукович Путіна цукерками пригощав.

Розкручений Брежнєвим культ Перемоги дістався Україні у спадок разом з Незалежністю. Але страшна правда про події 1939-1945 років, яка вийшла на поверхню у дев’яностих, різко зменшила кількість охочих до переможних фанфар та феєрверків.

Легендарна Перемога виявилася не просто пірровою. Армія рабів, яку створили комуністи, була озброєна тільки однією стратегією успіху – вимостити дорогу до Берліна тілами росіян, українців, білорусів, грузинів, естонців... Що і було зроблене з жорстокістю і послідовністю, якій позаздрили б найстрашніші тирани давнини.

Тому відзначення 9 травня у кінці минулого століття поступово знижувало оберти. Паради ставали все менш масштабними, а подеколи відмінялися взагалі. Залишалося хіба централізоване вітання ветеранів і кіно про війну на всіх каналах.

Але на початку століття наступного Кремль як спадкоємець імперії опинився у глибокій ідеологічній кризі. Бо саме тоді остаточно стало зрозумілим, що міфологічне слов’янське братерство та дешевий газ не здатні повернути Москві позиції гегемона пострадянського простору.

Тож газ став дорогим, а натомість виникла необхідність шукати новий – ефективний, а головне, більш економний варіант.

І він швидко знайшовся. Двадцять перше століття було ознаменоване новим курсом Кремля. Велика Перемога у Великій Війні – саме цьому ідолу тепер мають вклонитися упокорені народи усієї колишньої імперії.

Пам’ятаєте, як у дві тисячі четвертому до Києва на дев’яте травня раптом завітали аж двоє найвищих посадовців з Москви? Тоді Медвєдєв взяв цукерочку, від якої відмовився Путін. Оце, шановне панство, і був старт української частини проекту.

Щоправда з парадами не склалося. Бо парад – це дизельне пальне, ціни на яке Росія піднімає щороку, це тисячі людей у відрядженнях, парадна форма – коротше кажучи, дорого. А головне – травневий парад почав ідеологічно конкурувати зі святкуванням Незалежності. Яке свято важливіше? Який парад повинен бути бучнішим?

Швидке фіаско проекту імперської мережі парадів змусило Кремль вдатися до більш модних технологій. Маємо на увазі той самий знаменитий флеш-моб "георгієвська стрічка".

Ідея здавалася безпрограшною, поза сумніву, автори заробили на ній великі дивіденди. А що, стрічка – символ героїзму. А героїв поважають усі.

Але в Україні мода на стрічки протрималася два сезони. Побачивши, обтріпаний символ на парканах, собачих нашийниках і антенах автомобілів, люди згадали, що стрічка ця – насправді орденська. І носити її мають право тільки ті, хто нагороджений царським Георгієвським хрестом або совєцьким орденом Слави.

А тому більшості стало зрозумілим, що помаранчево-чорні смужки на одязі – зовсім не данина героям, а звичайнісінька наруга над
Читать

Вторник 7 июня 2011
Сообщение прочтено 323 раз
Робер | 2011-06-07 14:18:17

Клаудио Моффа (Claudio Moffa), пламенный сторонник Ахмадинеджада, итальянский профессор политологии в университете Teramo, преподает студентам специальный курс, который называется: «Нет так называемому Холокосту – ложь и недостаток точности». Профессор подает студентам информацию, объясняющую, каким образом  евреи переписали историю. 

В своем рассказе, опубликованном в итальянской газете «Ла Република», Моффа утверждает, что не было ни газовых камер, ни крематориев. Он также подвергает сомнению количество жертв, убитых нацистским режимом. «Мы не нашли никаких документов, подписанных Гитлером, касающихся уничтожения евреев», – утверждает профессор. 

Еврейская община Италии в ярости. Они утверждают, что политические взгляды Моффа, касающиеся событий на Ближнем Востоке, свели его с ума и стали причиной того, что он «грешит против профессии исследователя». В качестве доказательства они предоставили часть писем Моффа, связывающего интересы еврейского народа с экономической прибылью, созданием Государства Израиль и «раздуванием ужасов Холокоста». 
Итальянский профессор поражается, каким образом «сыны еврейского народа», который стал одним из самых сильных и влиятельных в мире, присвоили себе монополию на «статус жертвы». Он утверждает, что сегодня евреи «обладают иммунитетом против критики и размахивают ложными свидетельствами при первой же возможности». Он также считает, что  6 000,000 – число евреев, погибших во время Холокоста, – взято из еврейской Каббалы, и это причина того, что евреи выбрали именно это число.
-----------------------------
Интересный курс - я бы послушал. Почему в наших университетах его не читают? Наверное, Табачник не разрешает....
Четверг 2 июня 2011

Я, звичайно, добре розумію, що після багатьох років активної, а за часів радянської імперії – просто таки масованої комуністичної пропаганди в дусі вимагання "негайної смерті скажених собак", які повтікали за кордон, не вельми просто добитися бодай толерантного розгляду перепитій долі таких людей, як колишній військовополонений із Вінниччини Іван Дем’янюк.

Ось почитавши першу частину моєї публікації, якась Ксенія Сергіївна з Полтавщини відверто пише: "А мені якось по-людськи Дем’янюк неприємний. Не знаю й чому…"
Та зрозуміло чому – роки масованої обробки не пройшли даремно.

...
Читать

Понедельник 23 мая 2011

Брехня щодо 6 млн. загиблих жидів почалася давно. Втім, її легко виявити при читанні збірника документів Нюрнберзького процесу, опублікованого за часів "хрущовської відлиги" в 1957-1961 рр.. Пропагандисти голокосту впливають на значну частину засобів масової інформації і користуються необізнаністю мас, які не знають, що під час підготовки до процесу було розглянуто понад 100 тисяч захоплених німецьких документів. З них лише близько 10 тисяч були схвалені для подальшого  детального вивчення як такі що мають доказову цінність. Більше 1800 фотографій було відібрані і підготовлені для використання як докази. Але при виданні збірника до нього увійшли документи, які не мають ніякого відношення до Нюрнберзького процесу, до того ж частина з них була зухвало сфабрикована.

Небагатьом відомо, що ті документи, які використали в якості обвинувальних на процесі, крім реєстраційного номера мали номер звинувачення. Наприклад, "Документ НІ-15256, номер звинувачення 2207". "З щотижневого звіту" Фарбен-Освенцім "№ 94, з 8 по 21 березня 1943 р.: в даний час число ув'язнених становить 3517 чол. Намічено закінчення будівництва бараків для розміщення до 1 червня 1943 5 000 ув'язнених. Табір буде розширений і згодом вмістить 6 тис. ув'язнених "(т. 3, с. 720). Наступний Документ НІ-11143, номер звинувачення 150 (т. 3, с. 724) повідомляє, що у вересні 1943 р. на будівництві працювало 20 тис. ув'язнених.

Щоб отримати уявлення про кількість концтаборів і число ув'язнених, потрібно зазначити, що згідно з документами, які фігурували на Нюрнберзькому процесі, до початку Другої світової війни в Німеччині існувало 6 таборів, в яких знаходилося 22 400 ув'язнених. У 1940-1942 рр.. було створено ще 9 таборів. У доповіді начальника адміністративно-господарського управління Поля на ім'я Гіммлера від 15 серпня 1944 наводиться загальна кількість ув'язнених з точністю до однієї людини, які утримуються в таборах Німеччини, Австрії та Польщі - 524 тисяч 286 чол. (379 067 чоловіків і 145119 жінок).

Пропагандисти голокосту основний акцент переносять на Освенцім, де нібито загинуло не то 4, не то 5 млн. жидів. Досі  незрозуміло, чому вони продовжують мусувати ці цифри, адже на Нюрнберзькому процесі фігурувало донесення Поля на ім'я Гіммлера від 8 квітня 1944 р., в якому повідомлялося таке: "Протяжність і велика кількість ув'язнених у концтаборі Освенцім спонукали мене ще в жовтні минулого року запропонувати розділити табір на три частини. Після отримання вашої згоди це було здійснено з 10 листопада 1943 Таким чином, з тих пір в Освенцімі існує три табори. Табір 1 – чоловічий і нараховує в даний час близько 16 тисяч ув'язнених. Табір 2 знаходиться від табору 1 на відстані приблизно 3 км. У ньому розміщено 15 тисяч чоловіків і 21 тисяча жінок. Табір 3 охоплює всі наявні у Верхній Сілезії філії при промислових підприємствах і налічує близько 15 тисяч чоловік, Найбільший з цих таборів знаходиться в Освенцімі при концерні "ІГ Фарбен індустрії ". В даний час у ньому близько 7 тисяч ув'язнених". Таким чином, в районі Освенціма на 8 квітня 1944 р. в цілому перебувало всього 67 тисяч чоловік.

З осені 1944 р. почалася масова евакуація ув'язнених з Освенціма в інші табори. На час визволення Освенціма в таборі залишилося близько двох тисяч хворих. Отже ні про які мільйони ув'язнених, які нібито знаходилися в Освенцімі, не може бути мови. Тому не дивно, що згідно із документами табору, вивезеним в СРСР, загальне число загиблих і померлих своєю смертю за весь час існування табору склало близько 70 тисяч.

Незважаючи на ці факти, упорядники збірки документів Нюрнберзького процесу під керівництвом генерального прокурора СРСР Руденка запхали до збірки зміст газети "Правда" від 7 травня 1945 р. з вигаданими цифрами загиблих в Освенцімі та газовими камерами. Міністра озброєнь Німеччини А. Шпеєра, у віданні якого перебували всі хімічні заводи Німеччини, допитували представник США Джексон і представник СРСР Марк Рагінський (жид). Ні в питаннях, ні
Читать

Пятница 20 мая 2011

Він був улюбленцем жінок і товаришів по абверу, людиною, яка врятувала життя 1200 євреїв, заслужив звання "Праведник народів світу". Він став героєм "Списку Шиндлера" Спілберга ... Він же був "мерзотником", "хабарником", "зрадником", "шпигуном", "бабієм", "п'яничкою"...

Автор известных в Чехии исторических бестселлеров все о том же Шиндлере депутат чешского парламента Итка Грунтова добилась, что герой её книг был вычеркнут из списка уроженцев Пардубицкого края, которые вошли в сборник "Лицо Пардубицкого края". "Считаю позорным, что в Свитавах этому нацисту стоит памятник", - это, пожалуй, самое мягкое из того, что Итка Грунтова адресует бывшему выходцу из бывшего промышленного центра судетских немцев города Свитавы.

***

Оскар Шиндлер родился 28 апреля 1908 года в 10-тысячном городке Свитавы. Чехов среди жителей города было немногим более 100 человек, все остальные - немцы. С 1924 года после окончания средней школы Оскар начал работать в фирме своего отца. Именно в одной из своих служебных поездок Шиндлер познакомился со своей будущей женой Эмилией. Той, которая почти в 90 лет, незадолго до своей смерти, скажет, что "список Шиндлера" на самом деле был составлен человеком по имени Голдман. Он вписывал туда людей за деньги. Нет денег - нет места в списке.

Они поженились 6 марта 1928 года. В качестве приданого Оскар Шиндлер получил от своего тестя 100 тысяч крон, которые составляли по тем временам весьма приличную сумму. В своих воспоминаниях, названных "Я, Эмилия Шиндлер", вдова рассказала, что на эти средства ее муж купил роскошный автомобиль, а оставшиеся деньги растранжирил. Оскар работал на самых разных предприятиях, пытался заняться частным бизнесом, но без особого успеха.  Эмилия отмечала: "Всю жизнь он меня обманывал, потом возвращался и просил прощения..." У Шиндлера было двое внебрачных детей - сын Оскар и дочь Эдита. В браке с Эмилией детей не было.

Новая жизнь для Оскара Шиндлера началась в 1935 году, когда он вступил в Судетонемецкую партию, которую в конце ХХ века все называли не иначе как гитлеровской пятой колонной.

Архивисты, нашли документы, в которых упоминаются его тогдашние клички - "Мерзавец-агент", "Шиндлер-мерзавец" и другие, не менее ласковые. На протяжении 1931-1938 годов Шиндлер 6 раз представал перед судом. 5 раз из них он был оштрафован за драку, а в 1938 году был осуждён на два месяца заключения за угрозы, мошенничество и драку. Г-жа Грунтова утверждает, что и в 1933 году будущий герой Спилберга побывал в тюрьме - на этот раз за соучастие в хищении.

Но 1938 год стал переломным в раскрытии еще одного таланта Шиндлера. После заявления недозавербованного Оскаром полицейского Рудольфа Грушки Шиндлер был задержан и был вынужден признаться в сотрудничестве с немецкой имперской разведывательной службой - абвером. Свою измену чехословацкому государству Оскар Шиндлер пояснил желанием "подзаработать".

Его задержали 18 июля 1938 года. И тут Оскару повезло. Пока шло расследование и уничтожение созданной им агентурной сети, Европа захватывалась немцами. "Мюнхенский сговор" спас Шиндлера от смертной казни как изменника родины.

После оккупации Польши Шиндлер стал владельцем завода по производству эмалированной посуды. Ранее ею владел Авраам Банкиер, который после прихода Шиндлера остался управляющим фабрики. Привлечение еврейского труда объяснялось прежде всего его дешевизной. Дабы увеличить производительность своего предприятия, Шиндлер построил собственный небольшой концлагерь. Банкиер обеспечивал Шиндлера не только дармовой рабочей силой, но и "левой" наличностью. Пользовавшийся свободным входом и выходом из гетто Банкиер носил продукцию завода на черный рынок, где продавал ее в шесть раз дороже официально установленной цены. Там же Банкиер покупал для гостей Шиндлера - гестаповцев - контрабандные кофе, шоколад, сигары и прочие деликатесы.

В то
Читать

Четверг 19 мая 2011

 

Рано утром 30 июня 1941 г. Львов был занят немецкими войсками. В город вошли части 1-й горнострелковой дивизии 49-го горнострелкового корпуса 17-й армии, а также батальон полка особого назначения “Бранденбург” с приданным украинским батальоном “Нахтигаль”. Во второй половине дня во Львове появилась походная группа ОУН (б), которая вечером того же дня на скорую руку провела собрание украинских национальных организаций, на котором было объявлено о независимости Украины и назначен глава “правительства” - первый заместитель Бандеры Я. Стецько; последний поручил И. Равлику организовать милицию для установления порядка и обеспечения безопасности граждан, а также приказал передать по радио сообщение о провозглашении независимости Украины [1].

Сформированная ОУН милиция, используя обнаружение в тюрьмах города жертв массовых расстрелов, совершенных НКВД в конце июня, возложила на евреев коллективную ответственность за эти убийства и еще в тот же день приступила к арестам евреев-мужчин. Арестованные доставлялись на участки милиции и уже там подвергались истязаниям. Часть арестованных была пригнана в тюрьмы города, чтобы похоронить обнаруженные там жертвы НКВД. В телеграмме 49-го горнострелкового корпуса в штаб 17-й армии, отправленной в 12.00 1 июля, об этих жертвах говорится следующее: “…После вступления немецких войск 30.6.41 во Львов в трех тюрьмах города были обнаружены несколько сот трупов мужчин и женщин, которые были убиты в течение последних дней. Так, в подвалах военной тюрьмы Львова только в одной камере были обнаружены около 120 трупов мужчин и женщин, сложенных друг на друга. Наибольшее количество убитых было выявлено в тюрьме ГПУ. В одной комнате тюрьмы друг на друге лежали 65 трупов мужчин и женщин. Во дворе тюрьмы были обнаружены 2 массовые могилы, в которых находилось около 150 трупов. Еще одна массовая могила была подготовлена для захоронения других убитых. В камерах тюрьмы ГПУ также находится много убитых, точное количество которых не могло быть установлено, так как вход в эти камеры замурован. Как показал осмотр обнаруженных трупов, убийству предшествовали сильные пытки и истязания. На всех частях тела трупов имеются тяжелые ранения от ударов и уколов. У некоторых трупов были раздавлены и переломаны пальцы рук и ног. Убитые в основном являются украинцами, остальные поляки. По показаниям свидетелей, в эту тюрьму были также доставлены 2 раненых немецких летчика… Наверняка, и оба этих летчика находятся среди убитых, которых невозможно идентифицировать” [2].

30 июня в тюрьме НКВД (Бригидки) побывал будущий известный немецкий политик от блока ХДС/ХСС, а тогда офицер вермахта Франц Йозеф Штраус. Увиденное в тюрьме он позднее описал так: “…Вместе с офицером батареи лейтенантом Венк я поехал во Львов… В городе стоял запах пожарищ и трупный смрад. Перед тюрьмой или казармой мы заметили необычное столпотворение народа. Русские зверски убили сотни заключенных. Мертвыми или полумертвыми они побросали свои жертвы в казематы, облили бензином и подожгли. Когда мы туда протолкнулись, как раз выносили первые трупы – до неузнаваемости сгоревшую человеческую плоть. Мертвые были уложены рядами во дворе, затем впустили родственников, чтобы те опознали своих близких. Неописуемые сцены! Ко мне подходили то полька, то украинка, хватали меня, плакали и кричали, показывая фотографии родных. Вдруг я увидел, как рядом со мной упал лейтенант Венк, храбрый и имеющий военный опыт офицер…” [3].

В такой обстановке евреев, пригнанных в тюрьмы для захоронения убитых, избивали до смерти или расстреливали. Происходившее даже обратило на себя внимание участников совещания в штабе 1-й горнострелковой дивизии: “Во время совещания командиров, - значится в журнале боевых действий дивизии за 1 июля - были слышны выстрелы в тюрьме ГПУ г.Львова, где евреи должны были хоронить убитых здесь русскими в последние недели по еврейскому
Читать

Вторник 17 мая 2011
Сообщение прочтено 352 раз
Робер | 2011-05-17 09:44:32

Мій тесть і справді Іван Дем'янюк.

Щоправда, і на щастя також,  не той, якого в Німеччині нещодавно засудили до п’яти років ув’язнення за начебто вбивство 28 тисяч ув’язнених концентраційного табору Собібор.

Цього чоловіка, як відомо,  звати Іван Миколайович. А ось мій родич – Іван Онисимович Дем’янюк, всього лише однофамілець.

Батьку моєї дружини на початку нинішнього травня виповнилося б  лише 86-ть. І війни він "зачепив" лише шматочок. Однак устиг заробити на тому побоїщі і ордени, і медалі, яких чомусь ніколи не зодягав.

Мій тесть після війни чверть віку працював завідуючим районним відділом культури в Андрушівці на Житомирщині. Був заслуженою, вельми шанованою людиною. І його вже  давно немає на цьому світі. Війна зробила своє – надто ж він настраждався в ті роки…

 Але коли по  радіо, телебаченню називають "Іван Дем’янюк", я мимоволі здригаюся. Не кажучи вже про дружину Івана Онисимовича, мою тещу, 85-літню Ларису Михайлівну, двох її дочок. Як часто тіпаються, завмирають їхні серця при цьому словосполученні…

 А потім я вирішив усе таки, бодай для себе, з’ясувати, що ж це за історія така приключилася з невільником мюнхенського суду Німеччини Іваном Дем’янюком, про якого, без перебільшення, гомонить нині увесь цивілізований світ.

Надто ж це химерна якась, заплутана, дивовижна історія. Одні українця  Івана (Джона) Дем’янюка називають махровим убивцею, інші зумисне призначеною жертвою, справу котрого майстерно буцімто сфабриковано спецслужбами. Але багато думок, припущень сходяться на тому, що страждання війни, які почалися ще в сорокові роки минулого століття, для цієї дивної людини не закінчилися ще й по нині.  Він, як дрібненька піщинка потрапив між жорна історії, при чому цілого ряду країн одразу.
Виходить, що млин гуде і начебто всі його механізми справно крутяться, а борошна немає: Дем’янюка перемолоти не може…

Мені хотілося розібратися з цією унікальною історією ще й тому, що стосується вона мого земляка – вінничанина – Івана Миколайовича Дем’янюка, уродженця села Дубові Махаринці Козятинського району (народився 3 квітня 1920 року). Себто йому вже 92-ий рік.

 Уже котра смерть наблизилася впритул, але й ця пройшла мимо…

Ось уже із половини вісімдесятих років минулого століття світова преса широко висвітлюючи події з приводу пошуку нацистських злочинців і їх прислужників, у центр їх виносить ім’я малограмотного вихідця з-під Козятина Вінниччини Івана Дем’янюка. Перед війною працював він трактористом і шофером у місцевому колгоспі. А під час бойових дій отримав поранення, потрапив до німецького полону.
Далі як розвивалися події є декілька версій. Сам бранець під час суду в Ізраїлі у 80-х роках твердив, що його утримували в таборі "Челмно" у Польщі до 1944 року, а потім перевели до іншої "фабрики смерті" в Австрії, де він, зокрема, воював в армії генерала Власова (РОА).

Спецслужби цілого ряду країн – СРСР, США, Ізраїлю, Іспанії, Німеччини переконані – це далеко не так. Кожна із них доклала чимало зусиль до того, щоб зробити звичайного українця замало не головним винуватцем смертей десятків і сотень тисяч полонених концентраційних   таборів одразу декількох фашистських "фабрик смерті".

Після війни, за даними журналу Spiegel, Іван Дем’янюк жив у південній Німеччині, де працював водієм для організацій, які допомагали біженцям.1952 року він із дружиною і дитиною емігрував
Читать

Воскресенье 15 мая 2011

Пропонована стаття може абсолютно змінити відношення до справи звинувачення Івана Дем'янюка, тих людей, які не хочуть вірити у його невинність. Це уривок із книги вдови адвоката Дем'янюка Елеонори Шифрін "Четвертий Вимір". Уривок опублікований на ізраїльському сайті 7kanal.com , який, до речі, чомусь блокується. Вдячний шановній Любі Раскін.

Предисловие автора

Двадцать лет назад в Израиле проходил судебный процесс, оказавший судьбоносное влияние на дальнейшее развитие израильского правосудия и израильское общество в целом, хотя мало кто из живших тогда в Израиле и наблюдавших за происходящим, согласится сегодня с такой оценкой тех событий. Тем не менее, по моему глубокому убеждению, низкий уровень правосознания израильского общества, прессы и политического руководства страны привел к тому, что двадцать лет назад общество потребовало от суда юридически не оправданного приговора, и суд согласился заменить юридически приемлемые доказательства владевшими обществом эмоциями. Иными словами, система правосудия была использована для вынесения неправедного приговора, который выглядел идеологически оправданным в глазах подавляющего большинства израильтян.

Однако нарушение принципов правосудия с одобрения всего общества и общественная легитимация подтасовки фактов в суде ради вынесения идеологически приемлемого приговора не могли впоследствии не ударить бумерангом.
...
Читать

Вторник 10 мая 2011

"Своей отставкой Михаил Цымбалюк выразил протест против действий правоохранительных органов, которые вопреки решению суда о запрете митингов фактически под конвоем завели в город провокаторов, которые реализовали сценарий, написанный за пределами Украины".

Об этом заявилзаместитель председателя парламентской фракции Блока "НУ- НС" Тарас Стецькив.

По его словам, ни губернатор, ни другие руководители города не знали, что правоохранительные органы "по прямому указанию министра впустили автобусы с провокаторами, которые были утром задержаны в окрестностях Львова".

По информации нардепа, в этих автобусах находилось "полторы сотни российских шовинистов, которым милиция позволила спокойно провести митинг на Холме Славы и развернуть красный флаг, чем прямо нарушила закон".

Кто бы сомневался, что эта провокация была спланирована властью, она же Партия регионов... а ими как всегда руководили  российские спецслужбы... исподволь готовили провокацию, подонки... да еще и на форумы и блоги запустили свою агентуру поднимать визг... наша власть работает на чужую державу...

Назад12345678910Вперед | Указать страницу
Поиск:
ИнформацияОбщениеБизнесДосуг
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2010 <META> Все права защищены