Авторизация
Меню

Календарь
 Ноябрь 
Пн
Вт
Ср
Чт
Пт
Сб
Вс
 
 
 
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30


ТРИМАЙ ЦУКЕРКУ, СИРІТКО, або ОСТАННІЙ ШАНС НАЦІЇ
berkutu | 2014-04-02 00:31:02
Сообщение прочтено 135 раз




 

 

 

Життя – лише засіб до будь-чого: воно є відображенням форм зросту влади.

Ф. Ніцше, «Воля до влади»

 

Виховання людини нагадує ввід програми до самонавчающогося комп’ютеру. Цей приклад яскраво обіграно у фільмі «Термінатор 2». Коли ж зосередитись на програмуванні людини (чи, як це зараз модно називати – «зомбуванні»), то стають необхідними наступні умови:

-          мало спати;

-          мало їсти;

-          багато фізично працювати;

-          безупинне повторювання програмних постулатів;

-          детальний та цілодобовий нагляд вихователів над кожним з програмуємих.

Як найбільш цікавий дослід, візьмемо виховання дітей у «червоних кхмерів». Після приходу до влади Пол Пота і Йєнг Сарі, у Камбоджі постала проблема, пов’язана із кадрами. Старі - закам’янілі у капіталізмі – не бажали сприймати нову віру, яка державне (вірніше – партійне) ставила вище за особисте. Маючи перед очима вдалі зразки програмування людини по буддійських монастирях, «червоні кхмери» впровадили ці принципи у масштабі держави. Перші три умови до закладання програми вже існували: народ вже звик мало їсти, мало спати і багато працювати. Четверта умова, з огляду на пануючий у країні буддизм, теж частково була присутня – багаторазове повторення буддійських мантр привчило населення до цього виду молитви. Фактично, лишалося тільки дати програмованим належні тексти та належних вихователів. І режим Пол Пота зробив це.

 


По всій країні з найбідніших родин відбиралися діти до державних виховних закладів закритого типу. Умови утримання в тих закладах, хоча й жалюгідні на європейське око, вигідно відрізнялися від життєвих умов тієї верстви населення, з якої бралися учні. Починали брати з 6 – 7 років, коли дитина вже вміє відрізняти рівень життя. В майбутньому передбачалися значні пільги вихованцям дитячих комун, бо призначення учнів було одне – бути гвардією правлячого режиму. Щось на кшталт камбоджійського корпусу червоних яничарів.  

Хоча вихователі сумлінно виконували перші три умови виховання, але ж учні не мали турбуватися за хліб на наступний день – держава годувала їх хоч мізерно, але постійно; не треба було дбати про одяг – з тієї ж причини. Від учнів вимагалося бути охайними і старанними. Фізична праця після нетривалих шкільних занять перемішувалася із заняттями бойовими мистецтвами та стройовою підготовкою. Під час праці або вправ вихователь голосно вигукував початки цитат, які учні в один голос мали продовжувати. Часто до цього додавався ритм барабану, старанно підібраний, а потужне біополе колективу, працюючого як один організм у тому ж ритмі, закріпляло рефлекси на рівні підсвідомості. Це надавало ще більшої певності у собі та автоматичності в діях.

Цитати підбиралися за ознакою лозунговості – чим простіше, тим краще. Багаторазове їх повторення міцно вкарбовувало у мозок дитини катехізис «червоних кхмерів». Відчуття зверхності, коли учні бачили своїх напівголих селянських однолітків, надавало більшої поваги до себе. Після фізичних вправ проводилися вечірні політзаняття, які від ранкових відрізнялися більшою інтенсивністю. Інформація, одержана втомленим мозком, значно краще засвоюється. На цієї методі, до речі, побудовано і вивчення іноземних мов.

Вже на початковому етапі відбувалося кодування людини. Звукові подразники закріплювалися письмовими і кольоровими – на стінах і стендах вивішувалися плакати та лозунги. Портрети і скульптури вождів робилися значно більшими за зріст людини. Таким чином діти постійно перебували у середовищі ідейно спрямованому, з відчуттям власної мізерності, але з надією стати гідним бійцем партії під проводом великих вождів.

Діти і вдома (якщо був дім) не знали батьківської ласки, аж ось – у закладі до них по людяному, як старші товариші, ставляться вихователі. Діти росли серед декларованих моральних вартостей ідеалізму певного політичного пофарбування.

Вчення доповнювалися публічними покараннями порушників. Руйнівна дитяча енергія після сидячих занять спрямовувалася на ворога. Ворогами «червоних кхмерів» були західний капіталізм, східний псевдо соціалізм, внутрішня реакція. Із вправ зі зброєю найбільш полюбляли бій на багнетах, бо лише холодна зброя дає контакт з ворогом і привчає до швидкості реакції та байдужості до смерті. Дітей вчили бути бійцями, формували з них військову еліту суспільства. Двобої проводилися у повний контакт, бо спортивність псує естетичний смак вірно проведеного удару і погано навчає відбивати ворожий удар. При цьому всьому зберігалося відчуття товариськості – коли після справжньої бійки діти обговорювали помилки своїх партнерів та власні.

В дитячих закладах діти не «стукали» один на одного – ні! – вони намагалися виправити поведінку свого товариша, який десь помилився. Дитяча політична організація була в цьому допомогою. Покарання призначалися різні – від моральних до фізичних. Найчастіше – не пускали на політбесіду, замінюючи її виконанням брудної роботи.

Внаслідок такого виховання дитина вже у 10 – 11 років твердо знала, що «я повинен» важить значно більше, аніж «я хочу»; що країна оточена ворогами, які прагнуть відібрати щасливе дитинство; що внутрішня реакція хоче знов загнати їх напівголими до багнюки на рисових полях; що ворога треба знищити, якщо він не здається (а як здасться – все одно знищити!). все це було навіки вкарбоване у підсвідомість дитини, яка сенс свого існування вже вбачала в одному – служінні вірою і правдою Партії, отже – Батьківщині. Символ віри завжди залишався одним, хоча і мінялися на вимогу часу деякі гасла. Звичні до суворої дисципліни, «червоні кхмери» не допускали собі навіть думки, що партія може бути неправою. В своїй підкорі партії вони знаходили своє щастя, бо згодом партія (отже й Батьківщина) ставила їх зверхниками над тими, хто не пройшов спеціального учбового закладу. Але при тому військова верства не була замкненою системою – вона гостинно втягала до себе нових членів і екстрактувала з себе нездатних. Така система може існувати тисячоліттями, бо саме з неї, військової еліти, бралися люди до партійних структур та до адміністративних посад. Бо ЦІ люди є ідейно і морально перевірені.

Партійна система являла собою такий самий відкритий клан, з якого було лише два шляхи – або вниз, у багно, або – наверх, до керівних партійних посад. Діти ще у дитбудинках привчалися ідейно зростати. За їхнім розвитком пильно спостерігали вихователі. Дитбудинки були двох типів – для загальної маси та для майбутніх лідерів. У перших діти проходили початкове навчання і виявляли свої здібності, в інших – ці здібності розвивалися у тих, хто найкращим чином довів свою здатність до сприйняття ідей «червоних кхмерів». До речі, в закладах для лідерів умови утримання були суворіші за звичайні. Ті, хто не витримував навчання у закладах другого типу, відправлявся назад, в загальні заклади. Але за значні ідейні «проколи» дітей спрямовували на ті ж самі рисові поля, з яких їх було висмикнули.

Таким чином, виховання дало десятки тисяч несхитно чесних ідейних бійців, які швидше загинуть, аніж зрадять своїм ідеалам. Найменше полонених з «червоних кхмерів» було якраз серед вихованців закладів, найбільше – серед старшого віку та тих, хто не пройшов потужного ідейного тиску в дитинстві.

В умовах України дещо подібне, з деякими змінами акцентів, можна зробити з сиротами, які дійсно будуть вдячні державі, що їх піднесла. «Казенні» люди – солдати, офіцери, вільні від родинних зв’язків, батьківських забобонів – вони вірніше служитимуть державі, бо зворотного шляху у них не лише не буде, але вони і самі його не бажатимуть.

Привілейоване положення у суспільстві надасть їм поваги не лише в очах оточуючих, але й у власних. Об’єднані Орденом Духу, вони віддадуть всі сили за Державу, яка свідомо піднесла їх з того лайна, в якому вони мали би опинитися – без батьківської та родинної допомоги. Держава стане для них всім. Вкарбовані в серці чесноти і постулати ідеї не дадуть їм опуститися нижче рівня. Воїни ідеї – вони завжди будуть на гребені хвилі. Суспільство заздритиме їм – бо вони ті, чия доля була побудована Богом і Державою. І вони, воїни ідеї, чіплятимуться за своє положення, вони намагатимуться бути прикладом, зразком для решти. Вони відродять Націю. Націю переможців, але не скигліїв минулих поразок. Націю з хижими сталевими очима, а не з безсоромними шніфтами крайньохатніх. Націю, яка нікому не дарує образ – але не мазохістів, які радо сприймають копняки від сусідів.

Так чи буде можливість постати НАЦІЇ?!!

 

Виховні мантри:

 

У мене немає батьків, моїми батьками став Орден.

У мене немає дому – Єдине Зосередження стало моїм домом.

У мене немає божественної могутності – чесність стане моєю могутністю.

У мене немає засобів для існування – покірність Проводу стане моїм засобом для існування.

У мене немає чарівної сили – енергія Ордену надасть мені магії.

У мене немає ні життя, ні смерті – Вічність для мене життя і смерть.

У мене немає тіла – сміливість стане моїм тілом.

У мене немає очей – спалахи  блискавок є мої очі.

У мене немає вух - п’ять відчуттів мої вуха.

У мене немає закону – Орден стане моїм Законом.

У мене немає стратегії – воля відбирати життя і воля дарувати життя – ось моя стратегія.

У мене немає задумів – воля Вождя є мій задум.

У мене немає чарівних якостей – святе вчення Дзену надає мені чарівних якостей.

У мене немає принципів – пристосованість до Дзену – ось мої принципи.

У мене немає тактики – Порожнеча і Наповненість – ось моя тактика.

У мене немає талантів – швидкість виконання наказу – ось мій талант.

У мене немає зброї – доброзичливість і доброта – ось моя зброя.

У мене немає фортець – незворушний дух – ось моя фортеця.

У мене немає меча – розчинення Духа в Порожнечі – ось мій меч.

У мене немає братів – Орден надає мені братів.

У мене немає волі – Воля Вождя – ось моя воля.

У мене немає «я» - Орден є моїм «я».

У мене немає ворогів  - вороги Ордену є моїми ворогами.

У мене немає майбутнього – майбутнє Ордену є моїм майбутнім.

У мене немає сонця – Вождь моє сонце.  

Інгвар Беркут

1995

 

P.S. Дана стаття, колись надрукована у газеті «Голос Нації», послужила основою для написання одним зі студентів Луганського педагогічного інституту курсової роботи на тему «Орденське виховання дітей», що одержала схвальні відгуки викладачів. Сама робота через якийсь час виявилася викраденою з інститутської архівної шафи. Така вже селяві.

 


Для того, что бы добавить комментарий, Вам нужно зарегистрироваться или зайти под своим именем