Интернет-тролли являются одним из главных оружий Владимира Путина в пропагандистской войне против Украины .

Секции комментариев в интернет-изданиях заполнены российскими пропагандистами, делая невозможным какой-либо диалог, и некоторые издания вынуждены закрывать статьи для комментариев, пишет Forbes. Редактор британской The Guardian сообщал, что статьи об Украине собирают по 40 тысяч комментариев.

“Армия интернет-троллей, которые навязывают вымышленную Кремлем параллельную реальность россиянам и скептической западной аудитории, - это вопрос жизни и смерти для путинского режима. Если россияне не поверят в эти истории, то Путин потеряет высокие рейтинги, благодаря которым держится его режим”, - цитирует издание Голос Америки.

По наблюдениям автора статьи, высказывания кремлевских ботов представляют собой общие фразы из “супового набора” заготовок на все случаи жизни, среди которых самыми популярными являются личные оскорбления. Кроме того, боты никогда не признают своих ошибок, даже если их “прижать к стенке неопровержимыми доказательствами” и отрицают очевидное, уточняет издание.

“Поскольку тролли всегда следуют спущенным сверху сценариям, то их анализ может показать картину надежд и страхов Путина и его окружения. Украина, по рассказам Кремля, - это незаконное и преступное государственное образование, нацисты, недостойные помощи и доверия Запада. Помощь США приведет к третьей мировой войне, и “решительный Путин”, не раздумывая, применит ядерное оружие, и Запад проиграет”, - говорится в статье.

Однако автор полагает, что Россия в этой войне все равно проиграет – поддержка российского лидера будет падать пропорционально увеличению количества жертв.

“Во время своего ежегодного послания Путин мог похвалиться только возвращением “сакрального” Крыма и объяснить все проблемы ненавистью к Западу. Владимир, если это все, что у тебя есть, - лучше молчать”, - резюмирует автор.

Генпрокуратура РФ уведомила провайдеров о необходимости ограничения доступа к материалам сайта Slon.ru («информационному ресурсу (страницам) http://slon.ru»). В качестве причины блокировки указано: «На ресурсе размещены материалы по организации массового публичного мероприятия, проводимого с нарушением установленного порядка».

Мы отдаем ресурсы, а в обмен получаем набор идиотских законов - участник акции за федерализацию Сибири

Марианна Долинская (1891—1928, Творки) — цыганка из табора, находившегося поблизости от деревни Антоновка близ Радома. В ночь с 11 по 12 декабря 1923 года, пребывая в состоянии помешательства, убила четырёх своих детей, повесив их на дереве. Сделанная во время следствия фотография её погибших детей позднее ошибочно использовалась как свидетельство о преступлениях УПА на территории Польши.

Марианна Долинская

В начале зимы 1923 года население деревень близ г. Радом находилось в бедственном положении, страдая от нищеты и голода. Местные цыганские группы оказались под особо пристальным наблюдением полиции, так как они часто оказывались замешаны в кражах скота и продуктов питания с местных ферм. За неделю до убийства 40-летний муж Долинской был арестован за несколько краж. Женщина осталась одна с четырьмя голодными детьми. Не имея возможности рассчитывать ни на помощь местного населения, ни на поддержку от цыган, кочующих с семьями по замерзающей местности между сёлами Домброва Козловска и Шитски она постепенно впала в состояние помешательства и решила, что единственный способ уберечь детей от голода — это убить их. 11 декабря 1923 около 20 часов она повесила на дереве четверых своих детей: Софию (6 месяцев), Антония (3 года), Бронислава (5 лет) и Стефана (7 лет). На следующий день около 13 часов Долинская пришла в полицейский участок в Радоме и призналась в убийстве. Полиция выехала на место и обнаружила, что убийство на самом деле имело место. Долинская была арестована, и фотограф из Радома сделал несколько фотографий повешенных детей.

...
Читать

Як сказано в Корані, воістину, людина завжди потерпає збитки! Всі народи, й велемудрі, й прості розчиняються в небутті.

Наші предки багато воювали з хазарами, й гірше того, сплачували їм данину, проте, дечим ми маємо завдячувати й їм. Бо в той самий час, коли Карл Мартел зупинив арабів під Пуатьє, хазари в серії виснажливих воєн не пустили їх через Дербентський прохід. Інакше ми всі були б мусульманами. Ви коли востаннє їли свинину? Це я до того, що нащадки хазарів, москалі, теж становлять проблему й ми занадто довго не здатні розродитися новим Святославом, проте, хто знає, можливо нам ще доведеться прикритися ними від іще більшої, ніж вони, небезпеки?

Як відомо, Москва перебуває під опікою сатани. Це сталося внаслідок того, що ще до її заснування Володимировичі – Всеволодовичі продали душу нечистому, а також тому, що чорти особливо полюбляють болота. Нечистий мавпує чисте й перекручує його. Саме ця метода є основою московської пропаганди від ХІІІ ст. й понині.

На нашій території їхнім важливим пропагандистським фейком є Севастополь. У Кримській війні оборонців Севастополя було значно більше за англо-франко-сардино-турків, які його здобували. Більшість царської піхоти встигла втекти до початку облоги й за рік так і не повернулася. Там майже не було цивільного населення. На 42 000 постійних мешканців Севастополя було лише 7 000 цивільних.

На початок кампанії москалі мали в Бессарабії 180 000, між Одесою та Миколаєвим 32 000 та 51 000 у Криму. Окрім того, вони спустили на берег 18 000 матросів.

На них нападав експедиційний корпус, який складався з 21 500 британців, 30 000 французів, 6 000 турків, у тому числі козаків Садик паші Чайковського та незначної кількості інших.

Оборонці Севастополя мали величезну перевагу в артилерії.

Під час кампанії чисельність військ обох сторін на ТВД змінювалася, але москалів завжди було більше. Окрім того, франко-британцям доводилося організовувати постачання за тисячі км.

Героїзм москалів полягав у тому, що вони не всі одразу втекли. Трималися того разу справді вперто.

Все одно цікаво, як швидко місто англо-французької слави й російської ганьби перетворилося на "город русскіх мор'яков".

Чорноморський флот, основна база якого була в Севастополі, не відіграв жодної помітної ролі не тільки в Кримській, але також і в Першій, і в Другій світових війнах. Дослідники Другої світової зауважують, що Крим і Севастополь були взяті німцями майже без застосування бронетехніки. Оборона Севастополя совдепом була ще ганебнішою, ніж його оборона царатом.

В зв'язку з цим наш брат, який користується "ніком" censay зауважує: история Севастополя до такой степени трагична своей негероичностью, что для местных «Оборона Севастополя» - это ключевой символ для механизма психологической защиты.

Особенно, если учесть, что Севастополь – город адмиралов и проституток, уровень психоза после распада Союза крайне высок.

Об истории Севастополя местные знают ровно половину, и именно ту часть, где речь идет о военных действиях. При упоминании о последствиях войны сильно обижаются, и считают эту информацию грубой провокацией.

Те, кто историю знают, порадовали меня двумя особо героичными моментами.

Известно, что адмирал Октябрьский, командующий обороной во время Второй мировой войны, бежал из Севастополя раньше всех. Неизвестно широкой публике другое: до своего побега он срался при каждом артналете, т.е. ежедневно (архивы СМЕРШа).

Второй факт еще более интересен. Когда немцы захватили Севастополь, им достался совершенно целехонький архив местного подполья. Уж больно торопились бежать местные «герои» НКВД. Мало того, что все подполье работало после этого на абвер, так они еще и забрали архив с собой, и он после войны достался англичанам. Последнего завербованного подпольщика-шпиона выловили в середине 60-х.

Таким образом, легендарному Севастополю есть за что бороться. Если миф разрушится, он будет
Читать

Правила життя Євгена Стахова. До 94-річчя

Зараз кажуть про "ОУН-УПА", і це є більшовицька провокація. Була ОУН і була УПА. Хто об'єднує ОУН та УПА, той провокатор... Донбас не завжди був таким. Ми, підпільники, у 1942–1943 роках мали там більше впливу, ніж нині має київська влада... Червоно-чорний прапор - це фашизм.

Тим пригодам, які пережив цей чоловік, може позаздрити будь-який супергерой.

Почавши з організації армії Карпатської України, у 1942-1943 рр. оунівець Євген Стахів очолював українське націоналістичне підпілля на Донбасі. Він причетний до створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) - багатопартійного передпарламенту й уряду воюючої України. Він причетний до перетворення ОУН із тоталітарної організації на демократичну.

На еміграції Стахів став одним із активістів "двійкарів" - демократичного крила в ОУН, яке найуспішніше здійснювало ідеологічну боротьбу проти СРСР. Його брат був міністром в уряді Ярослава Стецька, його син - лауреат Нобелівської премії.

Зараз важко повірити, щоб українські націоналістичні сили діяли на Донеччині та користувалися там неабиякою підтримкою, чи в те, що саме східняки вплинули на кардинальну зміну ідеології проводом ОУН. Справді, незнання власної історії сприяє породженню міфів, які відводять нас далеко від правди про самих себе.

Останній з керівної ланки ОУН, Євген Стахів все ще хвацько відповідає на запитання, любить пожартувати, дозволяє собі сльози тільки коли декламує вірші Шевченка, і сьогодні святкує свої 94-ті уродини у Нью-Йорку, де живе вже 69 років.

Він голова президії Середовища УГВР за кордоном, кавалер 3-х орденів: "За заслуги перед Україною" (який отримав ще від Леоніда Кучми) і Ярослава Мудрого IV i V ступенів (які отримав з рук Віктора Ющенка).

Ще донедавна Стахів особисто керував власним двадцятирічним "б’юіком". Його старший син - директор з міжнародних проектів Інституту водних ресурсів Корпусу інженерів армії США, лауреат Нобелівської премії Євген-Зенон Стахів, не дуже полюбляє їздити з батьком, до речі, також інженером за фахом. Справа в досить екстремальній манері водіння.

"Історична Правда" бажає Євгену Стахову здоров'я. З нагоди його дня народження ми підготувавали добірку цитат оунівця.

--------------------

Моє основне правило - бути оптимістом. Тільки завдяки цьому - а також умінню пожартувати - я й живу так довго. Тому й доля любила мене, не цуралася.

Намагаюся донести до всіх правдиву історію українських націоналістів. Вірю, що треба писати правду про ці події - без огляду на те, подобається це комусь чи ні. Правда допоможе розібратися історикам в подіях, що відбувалися на українських землях, і хто був героєм, а хто лише хоче жити коштом інших.

Щодня проводжу дві
Читать

«Кто эти странники?»

(Исследование политики еврейского самоопределения) 

«Считаю, что если отделить еврейство от его духовной сущности, все, что останется — это чистый расизм. Так вот, я не религиозный и не светский еврей. Я вообще не еврей. <…> Я себя считаю палестинцем, говорящим на иврите. Я говорю на иврите, и моя родина — Палестина».

Гилад Ацмон

Рецензия Пола Джей Бэйлса
9 сентября 2011

Пол Бэйлс утверждает, что новая книга Гилада Ацмона «Кто эти странники?» (2011)  является редким произведением, которое не должны пропустить те, кто сталкивался с кризисом самоопределения. В ней смело и в исторической перспективе рассматриваются многие спорные вопросы, связанные с еврейским самоопределением, политикой и [государством] Израиль.

 

Автор книги «Кто эти странники?» – Гилад Ацмон, ученый, плодовитый писатель и ведущий джазовый саксофонист. В ней он с проницательностью рассматривает кризис самоопределения, который пережил сам, и с которым сталкиваются многие евреи.

Ацмон с боем прошёл сквозь эти противоречия – от первоначальных познаний израильского сиониста до пробуждения себя как гуманиста.

Книга раскрывает его прирожденную способность переключаться между качествами популярного артиста (успешного саксофониста и «акулы пера») и компетентного философа.

 Без сомнения, «Кто эти странники?» разбудит многих читателей, доставит удовольствие одним и вызовет раздражение у других.

Читать

Присвоєння Шевченківської премії чи не щороку супроводжується скандалом. Цей рік наче виняток. Лауреатами премії з літератури стали Петро Мідянка за збірку поезій 2010 року «Луйтра в небо» і Володимир Рутківський за історичну трилогію для дітей «Джури» 2007-1010 рр. («Джури козака Швайки», «Джури-характерники», «Джури і підводний човен»). Ми взяли коротке інтерв’ю в пана Рутківського. 

Пане Володимире, поділіться, будь ласка, своїми першими враженнями після того, як ви дізналися, що стали лауреатом Шевченківської премії.

Ця премія, як і для всіх письменників, для мене означає дуже багато, адже це найбільш почесна премія в Україні.

Чесно зізнатися, я не був переконаний у своїй перемозі, хоча в пресі мені її пророкували. Особливо завдячую літературознавцеві Кості Родику, який допомагав мені в інформаційному просторі. Він є організатором премії «Книжка року», і для мене думка Кості дуже важлива.

Я собі думав, навіть якщо не буде Шевченківської премії, то всі добрі слова про мою творчість здатні замінити її. Я не ганяюся за грошовими еквівалентами, мені просто важливе тепле слово про мою роботу.

Щодо самої премії… Я висувався вже кілька разів. Торік мої захисники зіткнулися з захисниками книжки Василя Шкляра з його «Залишенцем». Тож у мене не було якось завищеної самооцінки. Я знав, що в мене й цього разу доволі сильні суперники. Це Петро Мідянка, деякі речі якого вважаю просто геніальними. Мирослав Дочинець – теж досить чудовий, бачить з середини свій текст…

Звісно, була неабияка радість, коли мені зателефонували й сказали, що я отримав премію.

Ви вже придумали, на що потратите гроші (250 тисяч гривень)?

Якби це було двадцять років тому, я б, не задумувався, на що їх витратити… Я сам своїми руками вицюкав собі двоповерхову хату з ракушняку.

Своїми руками?

Аякже! Письменники не тільки сидять за столом, як майстри слова, а ще й можуть бути майстрами на інші руки. Тож потратив би на будинок…

А ще більше я люблю мандрувати. Тому поїхали б з дружиною в Карпати чи любу моєму серцю Угорщину… Та оскільки мені вже 75 років і мандрівками не дуже пахне, то я, порадившись з друзями, вирішив, що було б непогано покласти цю премію на депозит і за відсотки від неї створити якусь премію для дитячої літератури. Нехай би називалася «Джури».

От ми зараз носимося з цією ідеєю, як з писаною торбою. Це буде така собі альтернативна премія Лесі Українки, яка дуже задержавлена. Наприклад, її дають не тому, що твір цього вартий, а тому що якийсь «регіон недоохоплений». А наша премія буде суто за досягнення в дитячій літературі.

Дитячі письменники, на мою думку, це найбільш затуркана, зацькована частина нашого письменництва. І це буде деякою підтримкою для них, бо сума буде більш-менш така, що дасть можливість письменникові бодай з рік посидіти над своїм текстом, без поспіху, не кидатися в якесь заробітчанство. Адже мені відомо, у якому стані дитяча література. Знаю, що члени Шевченківського комітету з величезними труднощами давали мені цю премію. Бо побутує така думка, що дитячим письменника нічого не треба і що в них є своя премія імені Лесі Українки, яка становить близько десяти тисяч гривень. Але ж тут різниця в грошовому еквіваленті просто божевільна.

Ну, і дещо віддам жінці за борщі, які вона варила для мене, коли я писав.

Торік Василь Шкляр відмовився приймати Шевченківську премію доти, поки не звільнять Табачника…

Як кажуть, гроші не пахнуть. Мені ця премія все-таки потрібна для іншої премії в дитячій літературі. А якщо говорити по совісті – то Василь Шкляр правий.

Знаю, що зараз іде тиск на все українське в гуманітарній сфері, і не тільки. Іде перекручування, просто шулерство,
Читать

В Украине закрыли EX.UA популярнейший файлообменник. За нарушение авторских прав. Его организаторы и участники подвергаются уголовному преследованию.

Сервисом EX.UA пользовались миллионы украинцев. Если обмен файлами – это преступление, то все мы – преступники. Практически поголовно.

Разгром популярного ресурса милицией рядовые пользователи уже рассматривают как очередные происки антинародного режима Януковича. Хотя в данном случае режим просто стал на сторону отмирающей идеологии карательного внедрения копирайта. Идеологии, которая насаждается повсюду стараниями американских продюсеров и вызывает бурю протестов по всему миру.

В США и Европе файлообменники закрываются постоянно еще с конца XX века. На борьбу с ними брошены все силы медиа-индустрии. Особенно сейчас, когда банкротство компании Kodak показало, что технический прогресс невозможно остановить, и те, кто делал ставки на сдерживание технологий, в конечном счете проигрывают.

Можно понять гигантов киномузыкальной индустрии и рынка программного обеспечения. Они привыкли вбухивать миллиарды в производство хитов, а затем дорого и поштучно продавать копии предметов массовой культуры. Файлообменники снижают их доходы, потому что стоимость отдельно взятой копии множится на ноль.

Законопроект SOPA (Stop Online Piracy Act), внесённый в Палату представителей США 26 октября 2011 года, является финальным рывком "правообладателей" к нашим кошелькам. Авторские права в изложении этого шедевра консервативной мысли выписаны весьма радикально: предлагается блокировать доступ к любому ресурсу, где были отмечены случаи нарушения копирайта.

По сути, идеологи SOPA ставят под сомнение свободный обмен информацией между людьми. Ведь свобода подразумевает возможность выбора, и обязательно найдутся те, кто этим выбором злоупотребляет.

Конечно, свободный обмен информацией не означает возможность пользоваться результатами творчества автора без оплаты его труда, без удовлетворения нормальных мотиваций творить объекты интеллектуальной собственности ради прибыли.

Вопрос только в способе оплаты и в цене.

Чтобы все было по-честному, как того требует рыночная экономика, цену на авторское произведение должен диктовать рынок. И сервис доступа к информации, включающий в себя способ оплаты, должен быть удобным.

Рынок уже выбрал современные технологии доступа к информации, которые делают процесс копирования бесплатным. Выбор потребителей де-факто исключает чью-то монополию на распространение копий ПО или произведений искусства.

Физически невозможно заставить потребителя смотреть телевизор, ходить в кино, покупать CD и DVD-диски, если потребителю удобнее без этого обойтись.

Правообладатели должны научиться получать прибыль в новых условиях.

Нормальный путь к этому – легализация файлообмена на взаимовыгодных условиях для рядовых пользователей, правообладателей и владельцев файлообменников. Сторонам следовало бы сесть за стол переговоров, а не опускаться до разборок – кто халявщик, кто уголовник, кто занимается цензурой и гонится за сверхприбылями в ущерб интересам общества.

Взаимовыгодных решений может быть много, и владельцы файлообменников их озвучивают.

Можно брать абонентскую плату за доступ к секторам платных файлов на файлообменниках, за рекламу, распределяя прибыль между владельцем сервиса и правообладателями.

В идеале, поскольку весь интернет является источником бесплатных копий разнообразной информации, администраторы крупнейших сегментов сети могли бы ввести специальные отчисления
Читать