Голова Харківської облдержадміністрації етнічний жид і українофоб Михайло Добкін обізвав відомого українського мовознавця Юрія Шевельова "пособником" фашистів".

Про це чиновник написав у своєму Twitter , коментуючи інформацію про наміри влади Харкова зняти дошку Шевельову.

"Юрій Володимирович Шевельов - зрадник, дезертир, пособник фашистів в окупованому Харкові. Ось він кумир Жадана, Варченок, Авакова та інших", - написав він.

Коментуючи той факт , що в Харкові, незважаючи на перешкоди, відкрили дошку Шевельову, він написав: "Мерзотники фашистські своєму фашистському мерзотникові дошку прибили. Похапцем і в темряві, як і личить зрадникові".

Як відомо, у Харкові на два дні раніше запланованого відкрили меморіальну дошку мовознавцю - славісту, історику літератури та громадському діячеві Шевельову.

Офіційне відкриття дошки планувалося на 5 вересня, але подія відбулася ввечері 3-го , "в надзвичайному і позаплановому режимі".

Юрій Шевельов (Шерех) (1908-2002) - славіст-мовознавець, історик української літератури, літературний і театральний критик, активний учасник наукового та культурного життя української еміґрації.

Народився у Харкові у дворянській родині німців Шнейдерів. У Першу світову батько змінив прізвище на Шевельов. У 1933-43 роках - доцент Харківського університету. Викладав у Олеся Гончара. З 1944 року - на еміграції.

Професор Гарвардського, Колумбійського університетів. Іноземний член НАН України (1991). Член Американського лінгвістичного товариства, Польського інституту мистецтв і науки в США.

Почесний доктор Альбертського, Люндського, Харківського університетів та Києво-Могилянської академії. Головний редактор журналу "Сучасність".

Автор 17 книг і фундаментальних наукових праць про історію слов'янських мов, української мови та літератури.

Українська правда

Даже по прошествии десятков лет еврейские преступления продолжают поражать открывающимися с каждым годом и каждым новым историческим исследованием неизвестными ранее, шокирующими фактами.

«Кто эти странники?»

(Исследование политики еврейского самоопределения) 

«Считаю, что если отделить еврейство от его духовной сущности, все, что останется — это чистый расизм. Так вот, я не религиозный и не светский еврей. Я вообще не еврей. <…> Я себя считаю палестинцем, говорящим на иврите. Я говорю на иврите, и моя родина — Палестина».

Гилад Ацмон

Рецензия Пола Джей Бэйлса
9 сентября 2011

Пол Бэйлс утверждает, что новая книга Гилада Ацмона «Кто эти странники?» (2011)  является редким произведением, которое не должны пропустить те, кто сталкивался с кризисом самоопределения. В ней смело и в исторической перспективе рассматриваются многие спорные вопросы, связанные с еврейским самоопределением, политикой и [государством] Израиль.

 

Автор книги «Кто эти странники?» – Гилад Ацмон, ученый, плодовитый писатель и ведущий джазовый саксофонист. В ней он с проницательностью рассматривает кризис самоопределения, который пережил сам, и с которым сталкиваются многие евреи.

Ацмон с боем прошёл сквозь эти противоречия – от первоначальных познаний израильского сиониста до пробуждения себя как гуманиста.

Книга раскрывает его прирожденную способность переключаться между качествами популярного артиста (успешного саксофониста и «акулы пера») и компетентного философа.

 Без сомнения, «Кто эти странники?» разбудит многих читателей, доставит удовольствие одним и вызовет раздражение у других.

Читать

 У цих матеріалах – жодного натяку на заперечення Голокосту, що, до речі, заборонено законодавством багатьох країн. Утім автор, Герберт Тідеманн, критично ставиться до окремих сторінок історії, які не тільки стали загальновідомими легендами, але й з часом обросли величезною кількістю вигадок та пропагандистської брехні.

Чи відомо, наприклад, читачеві, що трагедію у Бабиному Яру свого часу заперечував Микита Хрущов? Чи відомо, що докази масових вбивств євреїв у цьому місці не ліпляться докупи? Інша теза: заявлена кількість жертв не співпадає з кількістю євреїв, які станом на 1941-й рік могли перебувати у Києві під німецькою окупацією. Саме на цьому ґрунтуються твердження автора про те, що насправді Бабин Яр є більше новітнім міфом, аніж об’єктивною правдою.

Але що може стояти за такою неправдою? Намагання перебільшити трагедію? Намагання московської влади перекласти відповідальність за свої злочини на будь-яку іншу сторону? Нам сьогодні вже відомі подібні факти, коли за у розстрілі польських офіцерів біля Катині Москва звинувачувала гітлерівців. І так само з’являються роздмухані процеси як у випадку з Іваном Дем’янюком. Нарешті, і звинувачення проти вояків УПА виглядають як намагання перекласти чиюсь вину на плечі тієї воюючої сторони, яка не опинилася у числі переможців Другої світової війни.

Пропонуємо читачеві ознайомитися з твором Герберта Тідеманна та спробувати самостійно визначитися з оцінками його об’єктивності.

Завантажити матеріали ТУТ :

Герберт Тідеманн. Бабин Яр: Критичні питання та коментарі

Вас багато що вразить. Особисто мене найбільше вразили два моменти.

Перший - яким чином можна було плакатом, розклеєним у палаючому Києві 28 вересня повідомити ВСІХ євреїв про те що на 8.00 29 вересня потрібно зібратися З РЕЧАМИ? ДЕКІЛЬКОМ ДЕСЯТКАМ ТИСЯЧ ЄВРЕЇВ ЗІБРАТИСЯ З РЕЧАМИ НА РОЗІ МАЛЕНЬКИХ ВУЛИЦЬ? Ви собі уявлеєте таке? Я - ні.

Друге. Дійсно, а чому євреї ЖОДНОГО разу не вимагали проведення криміналістичних експертиз, розкриття поховань і опознання? На відміну від тих же поляків які багато років вимагають такого на рівні Президентів в Катині, Биківні, Харкові? І ще, чому ми стільки років шануємо невідомо що в Бабиному Яру і не вшанвуємо біля ВСТАНОВЛЕНИХ ПОХОВАНЬ Биківні сотні тисяч наших громадян закатованих ЧК/НКВС? Я вже уявляю ту істеричну клоунаду що почнеться наприкінці вересня в Бабиному Яру...

Знов з нас будуть робити дурнів, а ми будемо підігравати...

Виктор Суворов в долгих представлениях не нуждается. Но так как энное количество народонаселения Украины (один процент или около того) не знает, как зовут нашего президента, логично предположить, что кто-то впервые слышит и это имя. Итак. Виктор Суворов – наш земляк по отцу (имеет украинские корни), родился в 1947 году, по паспорту он – Владимир Богданович Резун. С начала 70-х годов Резун-Суворов служит в разведке, числится в резидентуре ГРУ (Главного разведывательного управления СССР), работает в Женеве. В 1978-м исчезает из женевской квартиры, переходит на сторону британской разведки. С тех пор живет в Объединенном Королевстве (в СССР Суворова заочно приговорили к смертной казни).

С 1981 года Суворов занимается писательской деятельностью. Первое его произведение («Аквариум», 1985 год) является автобиографическим романом – книгой о ГРУ и советской разведке. Последующие работы Суворова свидетельствуют о его большом увлечении Второй мировой войной, оценки которой идут вразрез со всеми традиционными трактовками этого периода истории. Перу Суворова принадлежат книги «Ледокол», «Спецназ», «День М», «Последняя республика», «Очищение», «Самоубийство», «Тень победы», «Святое дело», «Главный виновник: Генеральный план Сталина по развязыванию Второй мировой войны», «Разгром» и другие.

«Обозреватель» искал Виктора Суворова не один месяц. Найдя, испытал подлинное наслаждение от общения с нашим визави. Владимир Богданович ответил на часть вопросов (записанное с ним интервью мы подаем в двух частях), на остальные пообещал ответить в дальнейшим. Ловим на слове. А пока что – разговор о войне и мире, о войне и мифе, о гостайнах и любимой женщине.

- Господин Суворов, почему вы так упорно пишете именно на тему Второй мировой войны? Полагаете, что это и есть самый главный советский миф?

- Это самый главный миф. И теперь уже единственный. Раньше много их было: Ленин - гений! Нынешнее поколение советских людей будет жить при коммунизме! Партия наш рулевой! Верной дорогой идете, товарищи! Партия - ум, честь и совесть нашей эпохи!

Все мифы разоблачены, а этот остался. Зачем нам мифы? Великий русский поэт Владимир Высоцкий дал ответ одной фразой: «ведь вся история страны - история болезни».

А разве не так? Колоссальная территория, на которой сосредоточена почти половина всех природных ресурсов планеты, вся таблица Менделеева – у нас. Есть уголь, золото, уран, нефть, газ и вообще все, что пожелаешь. Есть леса, степи, горы, раки, озера. И талантливый народ! А уровень жизни в России сейчас официально ниже, чем в Белоруссии, у которой нет ни нефти, ни газа, ни золота. История Советского Союза – смесь идиотизма и преступлений. Этот позор надо чем-то прикрыть. И его прикрывают мифами. Для мифов нужен фундамент. Он есть. Да еще какой! Во всей нашей истории один светлый день: 22 июня 1941 года. На нас напали! Не мы, а на нас!

- Формально все именно так и было…

- Опираясь на эту дату, можно оправдать любые преступления, которые были как до того, так и после. Голодомор? Да, были определенные перегибы, но это же ради коллективизации. А она – ради подготовки к отражению... Жрать нечего, в магазинах полки пустые? Правильно, к войне готовиться надо. А то снова нападут. Лишь бы не было войны. Чехословакию танками давим? Правильно. А то враги к нашей границе подкрадутся? В Афган полезли? Правильно, то враги...

Этой датой можно подпереть все, что угодно. Ей подпирали и подпирают. Если же вспомнить, что Гитлера сами к власти привели, сами его на Польшу натравили, сами спустили с цепи и его руками развязали Вторую
Читать

Днями лідер Лівії Муаммар Каддафі отримав принципову дипломатичну перемогу. У той момент, коли вірні йому війська брали під свій контроль декілька стратегічно важливих населених пунктів на півночі країни, зі США прийшла воістину сенсаційна звістка: офіційний Вашингтон категорично відмовився озброювати лівійських повстанців. Більше того, американські сенатори виступили за припинення повномасштабних контактів з так званим Перехідною національною радою Лівії. Таким чином, перший етап операції з «примусу Муаммара до миру» зазнав остаточної поразки. Каддафі вистояв.

Ці кадри, зняті журналістами французького телебачення, обійшли, напевно, весь світ. Група озброєних до зубів лівійських опозиціонерів чи то з жахом, чи то з відчаєм спостерігає за грандіозною пожежею на найбільшому бензосховищі Лівії в районі міста Рас-Лануф. Величезні клуби чорного диму застеляють небо в цілому і сонце, зокрема, від чого виникає враження, що опівдні над пустелею нависла ніч. «Ми пропали!» - заламує руки обвитий патронташем бойовик, а його приятель, не знайшовши підходящих арабських слів, по-англійськи лається матом.

І є від чого. На території, контрольованій повстанцями, це була єдина паливна база, яка забезпечувала бензином і соляркою практично всю техніку, що є в розпорядженні «бунтарів». Причому, за гіркою іронією долі, горезвісні бунтарі стали заручниками, якщо так можна висловитися, власної дурості. Залишаючи Рас-Лануф, вони самі підірвали сховище в надії на те, що Євросоюз пришле танкери з пальним в контрольовані ними порти. Але ЄС обіцянки не дотримався - нині в об'єднаній Європі виникли набагато більш насущні проблеми й тому реалізацію програми допомоги Перехідній національній раді Лівії довелося призупинити.

Важко сказати, як довго протримаються повстанці на резервному пальному, і вже тим більше неможливо передбачити, як довго протримається авторитет їхніх командирів, враховуючи, що початковий революційний дух у більшості «бунтарів» потроху сходить нанівець. На підконтрольних повстанцям територіях Лівії панує анархія, в багатьох регіонах, крім, природно, портових, відчувається брак продовольства і медикаментів, а окремі бойові загони відкрито ворогують між собою.

«Головна проблема ПНР полягає у відсутності будь-якого досвіду керівництва державою, - сказав в інтерв'ю агентству «GolosUA" емісар ЄС Ханс ван Реє. - У його представників поки не виходить відновити зруйновану інфраструктуру і навести хоча б щось подібне до порядку. Без іноземної підтримки в даному разі їм не обійтися».

Але от саме надія на західну підтримку «в даному разі» тане буквально на очах. У минулий понеділок влада Франції заявили, що Париж готовий піти на контакти з полковником Каддафі і «обговорити з ним подальшу долю Лівії». Фактично це означає, що уряд Ніколя Саркозі, як один з головних союзників ПНР, робить крок назад. І саме в цій непослідовності - вся суть того, що відбувається: Євросоюзу просто набридло мати справу з революціонерами-дилетантами, витрачати шалені за нинішніми кризовими часами кошти на забезпечення їхнього приходу до влади і гарантувати створення химерної демократичної лівійської держави. Своєрідною ілюстрацією до цієї картини можуть стати слова президента Росії Дмитра Медведєва, який в одному з телевізійних коментарів щодо лівійської дійсності сказав в контексті діяльності лівійських повстанців: «А з ким там говорити?».

І справді, серед керівників «бунтарів» навряд чи можна знайти людину, яка так чи інакше представляє собою якщо не творця нової держави, то вже, щонайменше, харизматичного лідера.
Читать