Мистецька геніальність не є пом’якшувальною обставиною для расизму, однак рішення французького уряду призупинити урочисті заходи з нагоди п’ятдесятих роковин смерті Селіна надсилає небезпечно помилковий месидж.

Міністр культури Франції Фредерік Міттеран повідомив, що французький уряд вирішив виключити зі списку цьогорічних державних святкувань письменника Луї-Фердинанда Селіна, який помер 50 років тому. Таким чином він задовольнив звернення товариства дітей депортованих євреїв і декількох гуманітарних організацій, які протестували проти початкового задуму офіційно вшанувати Селіна з огляду на його агресивні антисемітські памфлети і співробітництво з наці під час гітлерівської окупації Франції.

Фактично Селін був, ввічливо кажучи, покидьком. У шістдесяті роки я прочитав його памфлет "Дрібнички для погрому" [Bagatelles pour un masacre], і мене мало не знудило від цього божевільного блювотиння ненависті, прокльонів й убивчих замірів супроти євреїв, справжнього монумента упередженості й забобонів, расизму, жорстокості та глупоти. Лікар Огюст Детуш (Селін – це був псевдонім) не вдовольнився тим, що вилив свій антисемітизм у їдких памфлетах. Здається, доведено, що в роки німецької окупації він доносив гестапо на родини євреїв, які переховувалися або жили під фальшивими іменами, аби їх депортували. Звісно, що після визволення його заарештували б, він провів би багато років у в’язниці чи був би засуджений до смерті і страчений, як це сталося з Робером Бразіяком [Robert Brasillach, 1909-1945, французький письменник, журналіст і кінокритик, розстріляний за наказом Де Голля за співробітництво з нацистами – Z ]. Його врятувало те, що він утік до Голландії, де провів декілька місяців у в’язниці. Голландія відмовилася видати його, посилаючись на те, що у Франції, яка переживала піднесення через визволення, важко сподіватися справедливого суду для Селіна.

Говорячи це, слід також сказати, що Селін був дивовижним письменником, безперечно, найважливішим французьким романістом ХХ ст. після Пруста, і що, крім романів "У пошуках втраченого часу" і "Людський талан" Андре Мальро [André Malraux], у сучасному наративі французькою мовою немає нічого, що може зрівнятися за оригінальністю, експресивною силою і творчим багатством із шедеврами Селіна "Подорож на край ночі" (1932) і "Смерть у кредит" (1936).

Звісно, мистецька геніальність не є пом’якшувальною обставиною для расизму – я радше вважав би її обтяжуючою, – однак, на мою думку, рішення французького уряду надсилає громадській думці небезпечно помилковий месидж щодо літератури і створює жахливий прецедент. Це рішення, схоже, продиктоване думкою, що аби бути визнаним як добрий автор, треба писати також хороші твори і, врешті-решт, бути добрим громадянином і хорошою людиною. Правда полягає в тому, що якби це було критерієм, такими були б названі лише жменька літераторів. Серед хороших письменників є декілька, які відповідають цьому еталону доброти, проте переважна більшість їх страждає від таких самих нещасть, вад і глупств, як і всі люди. Лише в рубриці антисемітизму – расової та релігійної упередженості супроти євреїв – їх список є настільки довгий, що слід було б позбавити офіційного визнання силу-силенну великих поетів, драматургів і письменників, серед яких фігурують Шекспір, Кеведо, Бальзак, Піо Бароха, Т.С. Еліот, Клодель, Езра Паунд, Е. М. Сіоран та багато інших.

Те, що ці та інші знаменитості були расистами, звісно, не узаконює расизму, а радше є неспростовним доказом того, що літературний талант може співіснувати зі сліпотою, недоумством, політичними, моральними і громадянськими хибними поглядами, як це бездоганно довів Альбер Камю. Бо як іще можна пояснити те, що один з найвидатніших філософів сучасності Мартін Гайдеггер був нацистом й ніколи в цьому не розкаявся, позаяк помер із чинним посвідченням націонал-соціаліста?

Хоча це не завжди легко, слід змиритися з тим,
Читать