Ге́тто це райони міст, де добровільно або примусово проживають етнічні меншини. Під час Другої світової війни словом «гетто» називалися ті житлові зони куди німці збирали євреїв для компактного мешкання. Найбільш відоме Варшавське гетто, а в Радянському Союзі і пострадянському просторі Мінське гетто. Були закриті і відкриті гетто. Відкриті гетто виникали в містечках зі значним єврейським населенням, де було недоцільно його виселяти і потім охороняти. Крім того, гетто виникали і в дрібних населених пунктах, де німецька влада не могли організувати охорону закритого гетто. У відкритих гетто євреям наказували лише не залишати свого населеного пункту та не відвідувати громадських місць. У цих гетто євреї, також як і в закритих гетто, виконували примусові роботи, зобов'язані були носити єврейські розпізнавальні знаки, платити контрибуцію. У всіх гетто утворювалися юденрати або призначалися старости.

Юденра́т (нім. Judenrat — «єврейська рада» (жидівська рада) — єврейський адміністративний орган самоврядування, який за ініціативою німецької окупаційної влади в 1939 році створено при Генерал-губернаторстві Польщі (нім. Generalgouvernement für die besetzten polnischen Gebiete) у кожному єврейському гетто, на окупованих нацистами територіях, і пізніше на території СРСР. На території Європи діяв 101 юденрат.  Окремий юденрат міг відповідати за певне гетто, окрему територію, регіон або навіть за цілу країну. До повноважень Юденрату входило забезпечення господарського життя і порядку в гетто, збір різних грошових коштів, а також виконання розпоряджень і наказів окупаційної влади. Юденрати складалися з впливових людей і рабинів.

Юденрату підпорядковувалась єврейська (жидівська) поліція (нім. Judischer Ordnungsdienst), але про неї ми поговоримо іншим разом.

Тобто жили собі євреї в таких містечках відокремленним життям і майже всі пережили війну, навіть збройні повстання там підіймали. Потім, через багато років вони почали говорити, що "дивом пережили голокост" і пройшли через "пекло гетто". Пекло, напевно тому, що потрібно було працювати, а не гендлювати.

Отак починалась Варшавське гетто. Просто відокремили для євреїв половину міста.

На вулицях було чисто, охайно, будинкі були комфортні для проживання

Люди ходять, життя кипить, підлітки скрізь однаково кучкуються, пекла не помітно

Продуктова картка - хліб, м'ясо, мармелад, різне, цукор - непогано харчувались.

Групове фото шести єврейських жінок, які засмагають у Варшавському гетто, в цей день вони склали іспити в школі зрілості. Тепер вони жертви голокосту.
Липень 1942

Мінськ. Діти є діти,  граються. Ніхто нікого не знищує, всі веселі.
...
Читать

07 березня 2007 року Німеччина нарешті відкриває архіви концтаборів. Природне запитання: що за архіви могли опинитися в переможеної Німеччини, яка може їх якось закрити, то відкрити для вивчення. Відомо, що найбільш великі концтабори були звільнені Червоною Армією і всі архівні документи повинні знаходитися у Росії. Це припущення підтверджується і довідниками: Російський державний військовий архів має документи німецьких концтаборів, зокрема, Освенціма. Архіви табору Освенцім при звільненні захопили радянські війська, потім вони зберігалися у Центральному державному особливому архіві СРСР, доступ до якого був закритий, число відвідувачів обмежувалося двома-трьома десятками наділених особливими повноваженнями осіб. Під час перебудови в цей архів допустили журналістів.

Елла Максимова, спеціальний кореспондент газети "Известия", у лютому 1990 року надрукувала п'ять репортажів з Особливого архіву, в яких, зокрема, говорилося про те, що у сховищі - маса трофейних документів, ввезених навесні 1945 року із звільнених від гітлерівців країн. Автор репортажів підкреслювала, що Особливий архів практично не вивчений: "Поодинічної обробки фондів не було ... Склали короткі анотації - тема, предмет ... Тут якщо обізнана людина "пірне", можливі самі несподівані знахідки". В репортажі Елла Максимова закликала до відкриття Особливого архіву. Вона також повідомила: «Але дожили ми, слава богу, до гласності. Минулого літа були витягнуті з надр архіву, правда з превеликими труднощами, освенцімські Книги смерті з прізвищами сімдесяти тисяч в'язнів з двадцяти чотирьох країн, які загинули в таборі знищення». Тобто, за п'ять років існування в усій системі трудових таборів Освенціму померло 70 тисяч чоловік всіх національностей - це в межах природної смертності міста з населенням близько 1 млн. чоловік. З того часу до архивів Освенціму з відомих причин нікого не підпускають, адже будь-якому досліднику стане зрозумілим, що нікого в цьому великому трудовому таборі не знищували і газом не труїли, на кожного ув"язненого заведена особиста картка, в якій вказані навіть суми табірних коштів, отриманих за роботу. Саме педантичного німецького обліку і бояться розповсюджувачі міфу про голокост.

Отже, що за архів зібраний в Німеччині? Аналізуючи різні джерела, зокрема, Deutche Welle - World від 27.07.06, можна скласти таку картину, яка описана нижче в термінах джерел. Після поразки Німеччини в 1945 р. до рук союзників потрапили документи, що містять відомості про в'язнів концтаборів і про осіб, вивезених на роботу. Архів збирався з 1943 р. британським Червоним хрестом і з часом став базою даних Міжнародної пошукової служби (International Tracing Service). Технічними власниками архіву є: США, Великобританія, Бельгія, Ізраїль, Італія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Польща, Греція і Люксембург, представники яких утворюють міжнародний архівний комітет, який при одностайному рішенні і відкривають доступ до архіву. До 2007 року ситуація була така: за «неясної позиції» Бельгії та Італії під тиском США, Великобританії та Ізраїлю уряд ФРН підписав міжнародний протокол про відкриття архіву, для найменування якого використовуються два терміни: архів Міжнародної пошукової служби і так званий архів Голокосту.
...
Читать

Президент Ізраїлю Шимон Перес 25 листопада в Києві вшанував пам'ять жертв Бабиного Яру, поклавши квіти до меморіального комплексу. Після покладання квітів, присутні вшанували пам'ять загиблих хвилиною мовчання. Потім Шимон Перес поклав квіти до пам'ятника розстріляним євреям "Менора", який також розташований на території Бабиного Яру.

Ми вже дивувались тому, що жодного прізвища загиблого в Бабиному Яру єврея досі не вдалося встановити. Нема і в Шимона Переса загиблих там родичів або знайомих. Мене завжди дивувало, що євреї намагаються нас переконати ніби їх загинуло 6 млн, але серед цих 6 млн нема жодного відомого письменника, музиканта, кінорежесера, банкіра тощо. Якась безлика безіменна  маса, просто цифра... І якщо ви захочете прослідкувати долі євреїв Києва, то побачите, що більшість з них були евакуйовані до Ташкенту, деяка частина воювали на фронті, інші - як наприклад мама дружини Ющенка Софія Юхимівна - дивним чином опинилися в США або в Ізраїлі (видатний український режисер О.Довженко після війни в книжці виданій ЦК КПУ, згадував, що німці вивезли з Києва 50.000 євреїв, але про розстріли не згадував, бо їх не було). На "Менорі" в Бабиному Яру відсутні прізвища загиблих євреїв тому що там таких просто нема, не знайшли, через що київську "Менору" дехто називає "Пам'ятником невідомому єврею Рабіновичу".  

Згідно з даними демографічних досліджень, ще в середині 90-х років ХХ століття в країнах Європи проживало близько 400 тисяч євреїв - колишніх в'язнів таборів смерті. Зурахуванням післявоєнного виїзду в Ізраїль півтора мільйонів європейських євреїв, а також природного спаду населення за півстоліття після війни, не кажучи вже про різноманітні військові втрати, виходить, що число осіб єврейської національності, які померли в концтаборах, ніяк не могло перевищувати 700 тисяч осіб. Та й ті загинули, роблять висновок критики Голокосту, не внаслідок цілеспрямованого геноциду, а з причини масових епідемій і голоду в місцях ув'язнення, викликаних, як вони стверджують, не в останню чергу бомбардуваннями союзників і повним руйнуванням німецького народного господарства в кінці війни. Таким чином, довядять ревізіоністи історії - ніякого геноциду євреїв взагалі не було, а голокост придуманий вже після війни виключно для того, щоб просувати геополітичні інтереси США та Ізраїлю.

В 2008 американська організація CODOH звернувся до Організації Об'єднаних Націй та до ЗМІ всього світу з проханням надати ім'я однієї людини з доказами, що вона була отруєна газом в Освенцімі. Ця акція, була названа «Одне ім'я з доказами» (One Person with Proof). CODOH стверджує, що з цим "простим і щирим" проханням він раніше звертався до авторитетних вчених та активістів голокосту, але більше ніж 2.000 американських вчених і дослідників, до яких звертались, не відповіли на це питання. CODOH з цим питанням звернувся також до директора Центру перспективних досліджень Голокосту Меморіального музею Голокосту в США доктора Пола Шапіро, щоб він забезпчив доказами ім'я однієї людини - однієї з мільйонів, яка була убита в газовій камері в Освенцімі, але той не відповів.

Може варто було запитати в Переса - чи відомо йому ім'я хоч одного єврея, розстріляного у Бабиному Яру?

Дивись також:

Все что вы хотели узнать о холокосте, но боялись спросить. Высказывания известных людей о холокосте 

холокоста не было

http://holocaustrevisionism.blogspot.com/

Олексій Токар, PhD. 

ЩОДЕННИК АННИ ФРАНК:
СУМІШ ФАЛЬСИФІКАЦІЙ ТА ОПИСАНЬ ЖІНОЧИХ ГЕНІТАЛІЙ 

 «Щоденник Анни Франк» вперше був виданий в 1947 році в Нідерландах і моментально став бестселером. Він перекладений багатьма мовами світу, безліч разів перевидавався і продавався публіці як справжній - власноруч написаний єврейською дівчинкою з Амстердама. За мотивами щоденника ставилися спектаклі, балети, його екранізували в Голівуді – цей фільм мав колосальний успіх. Щоденник Анни Франк є офіційним міжнародним культурним надбанням - він включений до списку спадщини ЮНЕСКО "Пам'ять світу", також у 2009 році на порталі Onepoll.com він потрапив до ТОП-10 списку книжок, "які надихають читачів". В 2003 році щоденник видавався в Україні і тепер "надихає" українців.

Однак в жанрі мемуарів та щоденників відомо чимало літературних містифікацій, які видавалися за справжні спогади або життєписи різних відомих людей – достатньо згадати «мемуари Хесса», «щоденники Мюллера» або різні версії скандально відомих «Застільних бесід Гітлера». Але одне з найбільш сенсаційних викриттів пов'язане з книгою «Щоденник Анни Франк». 

Передісторія. Чому родина Франк не виїхала з Нідерландів

У 1925 році батьки Анни, Отто Франк і Едіт Холландер одружилися і оселилися у Франкфурті, Німеччина. Анна народилася в 1929 році. Батько Анни був успішним бізнесменом, а мати Анни була дочкою промисловця.

 У 1934 році Отто із сім'єю перебралася в Амстердам, де він купив фірму Opekta, основною продукцією котрої був гелеутворюючий агент пектин, що є рослинним замінником желатину і використовується в домашньому господарстві при виготовленні желе та джемів, а також з метою дотримання кашруту.

У травні 1940 року, після того як німці окупували Амстердам, Отто залишився в цьому місті, в той час як його мати і брат переїхали до Швейцарії. Отто залишився в Амстердамі через те що його фірма робила вдалий бізнес з німецьким Вермахтом - з 1939 по 1944 рік Opekta продавала пектин для німецької армії. Пектин використовувався як харчовий консервант, протиінфекційний бальзам для ран, колоїдний кровозамінник та загусник, що значно збільшує строк зберігання донорської крові. Пектин також застосовувався як емульгатор для нафти та згущеного бензину для запалюючих бомб. Забезпечуючи Вермахт, Отто Франк перетворився в очах голландців на нацистського посіпаку.

Вид на сховище з боку 50-и квартирного будинку
6 липня 1942 Отто Франк перевіз свою сім'ю до «таємного сховища» (так називала його Анна Франк: «het achterhuis» - буквально: «задній дім», часто перекладається як «секретна прибудова», «сховище»). Це був триповерховий флігель із великим скляним таунхаусом, розташований перед великим п'ятдесятиквартирним будинком майже в центральній частині Амстердаму на каналі Прінсенграхт. Крім заможної сім'ї Франк в цьому комфортному і просторому сховищі також ховалися інші євреї (всього - вісім, а ще домашні тварини).

Дехто називає ці приміщення коморою, але ось так їх описує дівчинка:

"А за правими дверима
Читать

Бабин Яр: Критичні питання та коментарі

Герберт Тідеманн 

«Мужність означає вжиття заходів заради істини і проголошення її!»

Жан Жорес

1. Преамбула

Тема "Бабин Яр" бентежить з багатьох причин. Тому для загального огляду коротко окреслимо основні проблеми: 

1. Масові вбивства в Бабиному Яру відбулися майже за чотири місяці до конференції в Ванзеє, де нібито вперше були заплановані вбивства.
2. В різних джерелах широкі розбіжності між стверджуваними датами цього вбивства.
3. Залежно від джерела, кількість жертв відрізняється на два порядки.
4. Припускається велика кількість різних методів і знарядь вбивства.
5. Також відсутня єдина думка щодо місця уявних вбивств.
6. Свідки або повідомлення надають вкрай суперечливі відомості щодо інших обставин того що сталося.
7. Число стверджуваних жертв значно перевищує число жидів, що залишилися в Києві після радянської евакуації.
8. Досі не проведена судово-медична експертиза місця і знаряддя вбивства. Не здійснено жодної спроби встановити і забезпечити хоч якісь докази.
9. Також видається дивним, що совєти використовували як звалище для спалювання міського сміття місце, де заклятий ворог нібито вбив безліч безневинних людей під час «Великої Вітчизняної війни».
10. І, нарешті, твердження про масові вбивства спростовані аерофотозйомками воєнних часів.

Для дослідження вищезазначених проблем ми будемо використовувати стандартні наукові методології. Після вступної інформації, яка полегшить спільне розуміння теми, окремими розділами будуть представлені перші повідомлення, свідчення очевидців, інші джерела; також будуть обговорені конкретні питання, що виникають з контексту. Окремий розділ присвячений основним питанням [1].

2. Вступ

Із взяттям німцями 19 вересня 1941 р. Києва безлади в місті не припинилися. Після вступу німецьких військ, в Києві «потужні вибухи відбувалися один за іншим». [2] 24 вересня був висаджений в повітря готель "Континенталь" разом із штабом польової комендатури 6-ї армії. 25 вересня місце охопили пожежі, повністю запалав Хрещатик. Заздалегідь встановленими мінами були знищені майже всі громадські будівлі після розташування там німецьких військ, котрі внаслідок вибухів зазнали значних втрат². Наприкінці вересня були знайдені радянські мапи з місцями установки радіокерованих мін, де були позначені близько 50 підготовлених для підривання об'єктів. Також виявлено величезну кількість мін, вибухових речовин і "коктейлів Молотова".

Значну частину центру міста було спалено і близько 50000 осіб залишились безхатченками. Сотні німецьких солдат загинули при гасінні пожеж. В місті перебувало чимало надісланих совєтами організованих диверсантів і партизанів - Київ залишався полем бою. 

Згідно з представленим Міжнародному військовому трибуналу (МВТ) документом, що має досить підозріле походження, в Києві начебто заарештували всіх жидів і 33 771 з них знищили 29 і 30 вересня - помстившись таким чином за "підпал" [3].

До евакуації в Києві жило близько 175 000 [4] або навіть всього 160 тисяч [5] жидів. Проте, Звіт айнзатцгрупи про події № 106 від 7 жовтня 1941 року, стверджує:

"Вважається, що число жидів становить 300000 [...]." [6] 

28 вересня 1941 нібито за допомогою плакатів жидам наказали [7] взяти своє майно і зібратися наступного дня 29 вересня на певному розі вулиць. Звідти вони начебто повинні були йти до Бабиного Яру, що на північно-західній околиці Києва.

"Бабин Яр" перекладається приблизно як «яруга старих жінок».
Читать