В Україні ось уже понад два місяці йдуть зйомки спільного російсько-українського кінофільму про так званий «матч смерті», що відбувся 9 серпня 1942 року в окупованому німцями Києві, між німецькою командою «Флакельф» і українською «Старт».

Мета картини, бюджет якої становить понад 10 млн. дол., як окреслено на одному із російських сайтів, «відродити патріотизм в… Україні, особливо в Західній, де наростають антиросійські настрої населення, показати, що націоналізм і зневага до радянської історії – це не тільки блюзнірство, але й антиморальна поведінка». У свою чергу, продюсер фільму Ілля Неретін в одному зі своїх інтерв’ю зауважив, що мета створення фільму - нагадати про героїчний подвиг радянських футболістів, показати реальних героїв, які, незважаючи на тиск і погрози з боку окупантів, виграли всі 9 матчів.

Думаю, що коментувати безглузді висловлювання росіян стосовно «героїчного подвигу радянських спортсменів», і «відродження патріотизму в Україні» через легенду про «матч смерті» не варто, хоча б з тієї причини, що в Україні за період з липня 1941 по 1944 рік наші футболісти зіграли з солдатами вермахту та їх союзниками не 9 матчів, а понад 150.

Мені за 5 років дослідження теми спорту в роки німецької окупації вдалося встановити результати 111 відповідних поєдинків. При цьому статистика таких ігор свідчила не на користь загарбників – 60 виграли українці, 36 окупанти і 15 завершилися внічию.

Більше того, окрім футболу, в окупованій Одесі, згідно даних тодішньої преси, відбулося 16 боксерських поєдинків з німецькими і румунськими солдатами (бої проходили в Одеському цирку – авт.), з яких у 7-ми перемогу здобули українці (3 нокаутом), 5 виграли окупанти (2 нокаутом), 4 зустрічі завершилися внічию. Жодний спортсмен не був арештований окупантами після своїх перемог.

Варто зауважити, що перемагали німців українці, які підтримували радянський режим і ті, що його ненавиділи, як скажімо, більшість футболістів Західної України. І не думали вони тоді ні про який героїзм, для них все було набагато прозаїчніше – хтось намагався в такий спосіб заробити, хтось убезпечити себе від відправлення на роботи до Німеччини, хтось знаходив у спорті розраду та відпочинок. Наприклад, зі слів одесита Прохоровича, виходити на боксерський ринг в ті часи його примушувало скрутне фінансове становище в сім’ї. На той час одеські боксери за кожен бій отримували від 300 до 3000 марок в залежності від статусу поєдинку. Для німців такі спортивні протистояння були лишень однією із можливостей культурного відпочинку в тилу.

У випадку з міфом про «матч смерті» українські дослідники неодноразово доводили його невідповідність із реальною дійсністю, але росіян, які все частіше вдаються до совкових штампів героїчної боротьби радянських патріотів в роки війни – це не зупиняє.

Якщо з російською сучасною пропагандою, направленою на збереження провідної ролі на пострадянському просторі і намаганні не втратити свого впливу на ряд сусідніх країн, все зрозуміло, то я не зовсім розумію українську позицію, адже в суспільстві поширюються чутки про святкування наступного року 70-річчя з дня «матчу смерті» на державному рівні. Невже в нашій історії немає більше пам’ятних дат, і головне не міфічних, які заслуговують відзначення на всеукраїнському рівні?

Не ставлячи під сумнів проведення футбольного матчу 9 серпня в окупованому Києві, все ж хотів би зауважити продюсеру Неретіну, що ніякого тиску на футболістів «Старту» з боку німецької адміністрації в часи окупації не було, і радянська легенда, на основі якої вони знімають кінофільм, розбавивши її любовною історією, насправді
Читать

Депутаты Львовского горсовета приняли обращения в поддержку экс-премьера Юлии Тимошенко и против лишения Романа Шухевича и Степана Бандеры званий "Герой Украины"

Госровет считает, что в Украине "фактически ликвидирована демократия".

"Виктор Янукович и его команда не прошли испытание властью. Они не смогли поставить интересы общества и государства выше, чем собственные инстинкты мести, страха, вседозволенности, зависти. Они сдают национальные интересы, разрушают экономику, устанавливают тотальную коррупцию, уничтожают украинские ценности, фальсифицируют украинскую историю. Они не в состоянии управлять европейским государством", - сказано в документе.

"Но для того, чтобы сохранить демократическое право украинцев выбирать и менять власть, уже сегодня все должны приложить максимум усилий, чтобы не дать установить в Украине режим тотальной диктатуры, отобрать наше право свободного политического выбора, право на собственное мнение", - говорится в обращении.

Депутаты требуют немедленного освобождения Тимошенко "и всех, кого преследуют за политические взгляды".

Отсутствие успеха в экономические сфере компенсируется избитые коммунистическими лозунгами о войне, красные флаги, возрождения фашизма подобное. При этом идет сознательное натравливание разных регионов Украины друг на друга согласно сценарию, написанному российскими политтехнологами. Оказывается, что Украина является единственным государством, где гонению подвергаются те фигуры, которые боролись за ее независимость: Мазепа, Петлюра, Шухевич, Бандера и другие. Зато величаются Екатерина II, Ленин, Сталин и другие поработители народа. Попытка лишить звания Героев Украины превращает гуманитарную политику государства в откровенный фарс », - сказано в заявлении. 

Кроме того, Львовский горсовет принял заявление о том, что главнокомандующий УПА Роман Шухевич и лидер ОУН Степан Бандера являются героями Украины, независимо от решения "украиноненавистников".

"Примитивная судебная тяжба с лишением званий Героя Украины Бандеры и Шухевича свидетельствуют о полном отсутствии государственнической ориентации у правящей в Украине партии. Гуманитарная сфера полностью отдана коммунистам и пророссийски настроенным кругам, что ведет к расколу Украины на два лагеря", - говорится в нем.

Львовский горсовет констатирует, что такими действиями полностью дискредитируются правительственные награды и звания.

«Эти звания как народная память будут храниться вечно в отличие от современных политических конъюнктурщиков, которые забудутся через несколько лет. Требуем от Президента Украины прекратить переписывание истории и глумление над памятью украинских героев», - отметили депутаты.

"Почетные граждане Львова и других городов Украины Степан Бандера и Роман Шухевич не нуждаются званиях от коммунистов и украиноненавистников. Звания героев им присвоил украинский народ так же, как и тысячам других патриотов, отдавших свою жизнь за свободу Украины", - уверены депутаты.

 На відміну від невеликої кількості руських літописів, у шведів літописання було розвинуте куди ширше. Але ніде, у жодному джерелі нема ані слова про якусь Невську битву. Якщо хтось подумає, що шведи вирішили замовчати свою поразку, то мушу розчарувати.

Недавно Дмітрій Мєдвєдєв запропонував Україні та Білорусі разом з Росією відзначити у 2012 р. 1150-річчя російської державності. Бо, мовляв, "у нас спільні історичні та духовні корені". А далі заліпив таке, що хоч стій, хоч падай: "державність наша відповідно до канонічної теорії поширювалася, що називається, з півночі – північного заходу на південь, і в цьому сенсі ми зацікавлені, щоб наші партнери прийняли також в усьому цьому участь".

Цікаво, де він таку канонічну теорію вишпортав. Щоб мене качка брикнула, коли не Кіріл підказав! Це ж треба – з півночі на південь. Так чого доброго ми довідаємося, що і Київ московити заснували, і Львів, і Чернігів...
...
Читать

Ромы настаивают на необходимости увековечить на государственном уровне память представителей их народности, убитых в Бабьем Яре и прекращении еврейской монополии на память Бабьего Яра.

Об этом говорится в обращении Центра объединения и защиты прав ромов ромских организаций к премьер-министру Украины, председателю Оргкомитета по подготовке и проведению мероприятий к 70-тилетию трагедии Бабьего Яра Николаю АЗАРОВУ.

В обращении отмечается, что «жертвами гитлеровских оккупантов стали представители практически всех национальностей, но только относительно нас, Ромов, а также евреев убийства проводились исключительно на основании этнической принадлежности. На территории Украины были уничтожены практически все ромы. Поэтому мы настаиваем на необходимости увековечивания памяти жертв Холокоста Ромов на государственном уровне».

В документе также отмечается, что ни одна ромская организация не представлена в Организационном комитете по подготовке и проведению мероприятий к 70-тилетию трагедии Бабьего Яра. «Это дает нам основания рассматривать План мероприятий к 70-тилетию трагедии Бабьего Яра, предложенный Организационным комитетом, как бизнесовый проект по отмывке бюджетных средств через еврейские фонды. Делается это на костях предков народа Рома, игнорируя память жертв холокоста расстрелянных ромов в Бабьем Яре. Рома Украины и наша организация считают, что План мероприятий дискриминационный и уничтожает историю народа Рома для будущих поколений», - заявляют представители ромов.

Очередным проявлением этого, говорится далее в обращении, является уничтожение в ночь на 4 июля 2011 г. символического камня в память жертв Холокоста в Бабьем Яре, установленный в 2009 году за средства народа Рома. Представители народа Рома, которые за свои копейки установили символический камень памяти жертвам Холокоста народа Рома, расстрелянных в Бабьем Яре, а также руководство ВОО «Центр объединения и защиты прав ромов» готовы провести публичный диалог с представителями правительства по ситуации касательно народа Рома в Украине.

Смотри также:

Кому заважав пам'ятник «Закам’яніла кибитка» в Бабиному Яру? Допоможіть знайти відповідь.

Шановні ДРУЗІ! Вітаю всіх з Великою Перемогою УКРАЇНСЬКОГО війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві (1659)

Конотопська битва або Соснівська битва (27 червня — 29 червня / 7 липня — 9 липня 1659 року) — битва між військами Гетьмана Івана Виговського та Кримської Орди з одного боку і московським військом з іншого біля міста Конотопа сучасної Сумської області.


...
Читать

Під Берестечком 30 червня 1651 р. відбулась славнозвісна битва між військами Богдана Хмельницького та польськими військами короля Яна ІІ Казиміра. На стороні запорозьких козаків приймали участь в битві і кримські татари хана Іслам-Гірея ІІІ, які під натиском артилерії покинули поле бою, втікаючи захопили в полон самого гетьмана Хмельницького. Наказному гетьману-полковнику Іванові Богунові вдалося вивести з оточення козацькі війська, щоправда, зазнавши серйозних втрат на переправах через болота. На правому березі річки Пляшівки польські війська зупинили загін з 300 козаків, які цілий день вели нерівний бій з поляками. Всі вони до єдиного загинули смертю хоробрих, із презирством відмовившись від пропозиції здатися. Вцілілий із козаків, загнаний у воду, відбивався до останнього подиху. Вже потонув пробитий кулями човен, усі боєприпаси давно закінчилися, не витримала і загартована в боях козацька шабля. Він, отримавши за свідченнями польських очевидців 14 куль, усе ще відбивався однією лише косою. Сам король, побачивши відважного воїна, запропонував йому пощаду, але той вибрав смерть, а не неволю. Два німецькі солдати і шляхтич убили його, для чого їм довелося зайти у воду по самісіньке горло.

За традицією, основні заходи проходитимуть 25-26 червня у Національному меморіальному музеї-заповіднику «Поле Берестецької битви», що у селі Пляшева Радивилівського району.  Характерною особливістю цьогорічних урочистостей є те, що до їх організації офіційно не причетна влада області, а проведення основних заходів взяли на себе численні козацькі товариства Рівненщини, сусідніх областей, історико-краєзнавчі організації з Польщі та інших країн. Всього на урочистостях були присутні більше 20.000 людей, серед них багато дітей.

У 1991 р. на Козацьких Могилах урочисто відзначалися 340-і роковини битви. Тоді ж на місці козацького бойового табору відкрито пам’ятник її учасникам, а постановою уряду територію битви оголошено державним заповідником.

Щорічно, у Неділю всіх святих землі української, у Свято-Георгієвському монастирі на Козацьких Могилах (с.Пляшева Рівненської області) відбувається вшанування пам’яті українських козаків, котрі загинули під Берестечком у нерівному бою проти Польської шляхти. Цьогоріч церковно-державні урочистості припали на 26 червня. Традиційно святкове Богослужіння очолив предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

В 1908 році архімандрит Почаївської лаври Віталій Максименко запропонував увіковічити пам''ять полеглих козаків. Було вибране місце на острові Журавлиха в заплаві р.Пляшева й оголошений збір кошт на зведення храму-пам’ятника. Гроші надавались всіма прошарками суспільства. Навіть цар Микола ІІ пожертвував на цю справу 25 000 карбованців.

Побудована в стилі українського бароко Георгіївська церква ніде не має аналогів, оскільки має три престоли, розташовані один над одним, що є унікальним
Читать

4 сентября 1943 г. по инициативе Сталина состоялась его встреча с группой священнослужителей, окончившаяся созданием “Русской Православной Церкви Московского Патриархата”. Группу иерархов, удостоившихся аудиенции у “вождя народов”, возглавлял митрополит Сергий (Старгородский), который еще в 1927 году издал знаменитую “Декларацию”, провозглашавшую полную лояльность по отношению к советской власти (напомню, в те годы власть жидобольшевиков активно уничтожала церкви и священнослужителей). «Декларация» послужила началом административного разрыва между Церковью в Отечестве и ее заграничной частью.  Подписание это декларации стало своеобразным “благословением” для сотрудников ОГПУ-НКВД усилить физическое уничтожение православных священников, монахов и верующих мирян. В 2006 г патриарх Алексий так охарактеризовал роль прислужника безбожного режима Сергия «Насколько успешной была попытка митрополита Сергия? Впоследствии репрессированы были как те, кто сочувственно принял это послание, так и те, кто его отверг, поскольку власть ставила перед собой цель уничтожить Церковь».

Митрополит Сергий  всегда был готов оправдывать большевиков перед всем миром заявлениями о том, что в Советском Союзе нет преследований Церкви. К 1937 году карательные органы советской власти уничтожили столько архиереев, священников, монахов и верующих, что православная Церковь в России фактически перестала существовать открыто и почти полностью ушла в катакомбы - случился так называемый "катакомбный раскол".

Как известно, в первые месяцы войны в 1941 г. русские люди в советской форме отказались защищать "советскую родину" (читай политбюро и жидобольшевиков) и не только сдавались немцам сотнями тысяч, но и просили у немцев оружие, чтобы идти бить коммунистов-жидобольшевиков. Сталин лихорадочно стал искать выход из положения. Именно тогда, вследствие отказа народа защищать советский режим, было принято решение сделать ставку на русский патриотизм. Марксистские жидобольшевистские лозунги были временно упрятаны в архив и вместо них были вытащены лозунги русские.

1 января 1943 г. в армии были введены погоны, для офицеров и генералов – золотые, те самые, которые вырезались на коже у офицеров всего лишь 20 лет до этого, во время гражданской войны. 1 сентября 1943 г. началось раздельное обучение мальчиков и девочек; были учреждены ордена Суворова, Кутузова, Дмитрия Донского и пр.; полкам и дивизиям начали присваиваться имена царских гвардейских и других полков, а жидобольшевистская пропаганда дружно трубила о священных вековых, овеянных славой традициях таких полков. Война с Германией начала преподноситься как “отечественная”, т.е., борьба русского народа с иностранными захватчиками. О коммунизме никто больше не говорил.

Налаживая пропаганду, Сталин не забывал и о духовной стороне вопроса. Первым проявлением показного изменения отношения к церкви со стороны властей была отмена комендантского часа на Пасху, 5 апреля 1942 г. По радио было передано распоряжение коменданта Москвы: разрешается беспрепятственное движение по городу на всю пасхальную ночь, "согласно традиции". Толпы народа повалили к заутрене. А 8 сентября 1943 г. малиновый колокольный звон оповестил жителей столицы об избрании “Патриарха всея Руси”.

Это “избрание” было целиком и полностью организовано Сталиным в ходе упомянутой встречи 4 сентября. Тогда же Сталин приказал начать издание "Журнала Московской Патриархии", открыть некоторые семинарии и духовные академии. На этой же встрече на шею новоиспеченному “патриарху” посадили "Совет по делам Русской Православной Церкви", возглавленный, по указанию Сталина, Георгием Григорьевичем Карповым в недалёком прошлом начальником отдела НКВД по борьбе с религией. При этом назначении Сталин успокоил митрополитов, сказав, что тов. Карпов - человек исполнительный: когда ему приказывали уничтожать священников
Читать

Такого не робили ані поляки в 1939, ані нацисти в 1944. Радянська міліція розстрілювала масово - з автоматів, через віконця для передачі їжі. Або кидала в камери гранати. Деякі з цих камер довелося замурувати - і ексгумацію провели вже взимку.

Червень 1941 року запам'ятався на Західній Україні не тільки нападом нацистської Німеччини, але й кривавими розправами, вчиненими нібито своєю ж державою в тилу.

Йдеться про досі нечуване явище, навіть у практиці Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД) СРСР - масові розстріли політичних в'язнів у тюрмах Західної України протягом кінця червня - початку липня 1941 року.

"Історична Правда" наводить приклади трьох таких розправ: у тюрмах Львова, соляних шахтах Саліни і в тюрмі Луцька. Сьогоднішній текст присвячено масовим убивствами у Львові. 

На прикладі Львова можна достеменно показати криваву діяльність "доблесних борців із контрреволюцією".

У самому Львові було три в'яниці: № 1 - на Лонцького, № 2 - Замарстинівська та № 4 - Бриґідки. Тюрма № 3 перебувала у замку м. Золочева, що близько сімдесяти кілометрів  від Львова - сюди відправляли в'язнів, коли львівські тюрми були переповнені (а таки були переповнені: у тюрмі на Лонцького при ліміті 1500 осіб перебувало 3 638 в'язнів).

У тюрмах Львівщини станом на 22 червня 1941 року було 5 424 в'язні. Більшості інкримінували злочини за статтею 54 карного кодексу УРСР, тобто - контрреволюційну діяльність.

"Процес 59-ти". У грудні 1940-го львів'ян засуджували за те, що вони - українці

Негайними офіційними заходами у вирішенні проблеми переповнення в'язниць стали наказ № 2445/М наркома державної безпеки Меркулова від 23 червня 1941 р. та наказ начальника тюремного управління НКВД УРСР капітана державної безпеки Філіппова від 23 червня 1941 р.

У першому документі йшлося про терміновий облік усіх в'язнів у тюрмах та розподіл на тих, що підлягають депортації в концтабори ГУЛАГУ, і тих, кого необхідно розстріляти (це завдання покладалося на місцеве керівництво НКГБ).

У другому документі йшлося про евакуацію в'язнів, до нього додавався "План евакуації", згідно з яким депортації з Львівської області підлягало 5 тисяч арештантів. Для цього виділялося 204 вагони.

Згідно з інструкцією НКВД СРСР від 29 грудня 1939 р., один вагон ешелону вміщував тридцять депортованих осіб, отже вказаних вагонів вистачало б на евакуацію 6 800 в'язнів. Проте евакуювали лише 1822 із 5 000 запланованих.

3602 людини залишились у тюрмах Львова. А куди поділися ешелони - документи мовчать.

Самі ж екзекуції розпочалися 22 червня - розстріляно засуджених до смертної кари. Із проміжного звіту начальника тюремного відділення УНКВД Львівської області Лермана відомо, що станом на 24 червня у тюрмах Львова та Золочева було розстріляно 2072 особи.

26 червня затвердили розстрільні списки - ще 2068 осіб підлягали знищенню. Їх вбили протягом 24-28 червня.

Таким чином у Львівській області було розстріляно 4140 в'язнів. Проте підрахунки не узгоджуються: залишилося у тюрмах 3 602 особи, а розстріляли більше.

Відповідь на це питання дає доповідна того ж таки Лермана: тут йшлося також про надходження нових ув'язнених. Тюремні документи на цих людей належним чином не оформлювали.

У більшості випадків навіть не викладали звинувачень, проте упевнено називали причетними до ОУН, шпигунами, диверсантам - тобто особами, котрих належить розстріляти.

Це лише один фрагмент трагічної статистики, поняття, розділеного
Читать

Сталін, мабуть, перевертається у труні. Ще б пак – побачити на стіні поруч із червоним прапором жовто-синій, або ще гірше – імперський російський триколор! Від такого видовища навіть у сучасних людей щелепа відвисає, що вже там казати про тонку психіку Батька народів?

Але спіть спокійно, Іосифе Віссаріоновичу! Це не кінець світу (сподіваємося). Це просто ваші наступнички перестаралися. Проте якщо вони і далі так вільно будуть поводитися з часом та символікою, хтозна – може, кінець світу настане іще до Євро-2012.

Давайте пригадаємо, як активно минулі роки українцям нав’язували стрічку Ордена Слави (вона ж георгієвська) у якості символу Перемоги. Ліпили її до "чужого" ордена ВВВ, в’язали на труси і паркани попри очевидне блюзнірство та штучність самої ідеї.

Слава Богу, вистачило мудрості зрозуміти це і зараз стрічок поменшало. І одразу нова ідея – червоні прапори.

Для справедливості варто зауважити, що це вже не перший кульбіт навколо Перемоги, що його виконують вітчизняні можновладці за командою з Кремля. Пам’ятаєте, з чого все почалося? Правильно, з того, що Янукович Путіна цукерками пригощав.

Розкручений Брежнєвим культ Перемоги дістався Україні у спадок разом з Незалежністю. Але страшна правда про події 1939-1945 років, яка вийшла на поверхню у дев’яностих, різко зменшила кількість охочих до переможних фанфар та феєрверків.

Легендарна Перемога виявилася не просто пірровою. Армія рабів, яку створили комуністи, була озброєна тільки однією стратегією успіху – вимостити дорогу до Берліна тілами росіян, українців, білорусів, грузинів, естонців... Що і було зроблене з жорстокістю і послідовністю, якій позаздрили б найстрашніші тирани давнини.

Тому відзначення 9 травня у кінці минулого століття поступово знижувало оберти. Паради ставали все менш масштабними, а подеколи відмінялися взагалі. Залишалося хіба централізоване вітання ветеранів і кіно про війну на всіх каналах.

Але на початку століття наступного Кремль як спадкоємець імперії опинився у глибокій ідеологічній кризі. Бо саме тоді остаточно стало зрозумілим, що міфологічне слов’янське братерство та дешевий газ не здатні повернути Москві позиції гегемона пострадянського простору.

Тож газ став дорогим, а натомість виникла необхідність шукати новий – ефективний, а головне, більш економний варіант.

І він швидко знайшовся. Двадцять перше століття було ознаменоване новим курсом Кремля. Велика Перемога у Великій Війні – саме цьому ідолу тепер мають вклонитися упокорені народи усієї колишньої імперії.

Пам’ятаєте, як у дві тисячі четвертому до Києва на дев’яте травня раптом завітали аж двоє найвищих посадовців з Москви? Тоді Медвєдєв взяв цукерочку, від якої відмовився Путін. Оце, шановне панство, і був старт української частини проекту.

Щоправда з парадами не склалося. Бо парад – це дизельне пальне, ціни на яке Росія піднімає щороку, це тисячі людей у відрядженнях, парадна форма – коротше кажучи, дорого. А головне – травневий парад почав ідеологічно конкурувати зі святкуванням Незалежності. Яке свято важливіше? Який парад повинен бути бучнішим?

Швидке фіаско проекту імперської мережі парадів змусило Кремль вдатися до більш модних технологій. Маємо на увазі той самий знаменитий флеш-моб "георгієвська стрічка".

Ідея здавалася безпрограшною, поза сумніву, автори заробили на ній великі дивіденди. А що, стрічка – символ героїзму. А героїв поважають усі.

Але в Україні мода на стрічки протрималася два сезони. Побачивши, обтріпаний символ на парканах, собачих нашийниках і антенах автомобілів, люди згадали, що стрічка ця – насправді орденська. І носити її мають право тільки ті, хто нагороджений царським Георгієвським хрестом або совєцьким орденом Слави.

А тому більшості стало зрозумілим, що помаранчево-чорні смужки на одязі – зовсім не данина героям, а звичайнісінька наруга над
Читать

 Почему 9 мая - не праздник

              Так вот она, ваша победа!
              А. Галич

И было так: четыре года
В грязи, в крови, в огне пальбы
Рабы сражались за свободу,
Не зная, что они - рабы.
А впрочем - зная. Вой снарядов
И взрывы бомб не так страшны,
Как меткий взгляд заградотрядов,
В тебя упертый со спины.
И было ведомо солдатам,
Из дома вырванным войной,
Что города берутся - к датам.
А потому - любой ценой.
Не пасовал пред вражьим станом,
Но опускал покорно взор
Пред особистом-капитаном
Отважный боевой майор.
И генералам, осужденным
В конце тридцатых без вины,
А после вдруг освобожденным
Хозяином для нужд войны,
Не знать, конечно, было б странно,
Имея даже штат и штаб,
Что раб, по прихоти тирана
Возвышенный - все тот же раб.
Так значит, ведали. И все же,
Себя и прочих не щадя,
Сражались, лезли вон из кожи,
Спасая задницу вождя.
Снося бездарность поражений,
Где миллионы гибли зря,
А вышедшим из окружений
Светил расстрел иль лагеря,
Безропотно терпя такое,
Чего б терпеть не стали псы,
Чтоб вождь рябой с сухой рукою
Лукаво щерился в усы.
Зачем, зачем, чего же ради -
Чтоб говорить бояться вслух?
Чтоб в полумертвом Ленинграде
От ожиренья Жданов пух?
Чтоб в нищих селах, все отдавших,
Впрягались женщины в ярмо?
Чтоб детям без вести пропавших
Носить предателей клеймо?
Ах, если б это было просто -
В той бойне выбрать верный флаг!
Но нет, идеи Холокоста
Ничуть не лучше, чем ГУЛАГ.
У тех - все то же было рабство,
А не пропагандистский рай.
Свобода, равенство и братство...
Свободный труд. Arbeit macht frei.
И неизменны возраженья,
Что, дескать, основная часть
Из воевавших шла в сраженья
Не за советскую-де власть,
Мол, защищали не колхозы
И кровопийцу-подлеца,
А дом, семью и три березы,
Посаженных рукой отца...
Но отчего же половодьем
Вослед победе в той войне
Война со сталинским отродьем
Не прокатилась по стране?
Садили в небеса патроны,
Бурлил ликующий поток,
Но вскоре - новые вагоны
Везли их дальше на восток.
И те, кого вела отвага,
Кто встал стеною у Москвы -
За проволоками ГУЛАГа
Поднять не смели головы.
Победа... Сделал дело - в стойло!
Свобода... Северная даль.
Сорокаградусное пойло,
Из меди крашеной медаль.
Когда б и впрямь они парадом
Освободителей прошли,
То в грязь со свастиками рядом
И звезды б красные легли.
Пусть обуха не сломишь плетью,
Однако армия - не плеть!
Тому назад уж полстолетья
Режим кровавый мог истлеть.
И все ж пришел конец запретам,
Но, те же лозунги крича,
Плетется дряхлый раб с портретом
Того же горца-усача.
Он страшно недоволен строем,
Трехцветным флагом и гербом...
Раб тоже может быть героем,
Но все ж останется рабом.
И что ж мы празднуем в угоду
Им всем девятого числа?
Тот выиграл, кто обрел свободу.
Ну что же, Дойчланд - обрела.
А нас свобода только дразнит,
А мы - столетьями в плену...
На нашей улице - не праздник.
Мы проиграли ту войну.

9 мая 2002

Нестеренко Юрий Леонидович