
Ані хвали, ні пишних нагород, Ні ювілейних величань не треба, - Даруй мені, природо, клаптик неба, Де владне Слово поселив народ.
Там чесні душі обминає тлін, Там вічність пломеніє малиново... Дозволь мені ввійти у тебе, Слово, Отак, як входить било в мідний дзвін.
Чи боляче - ніколи не питай. Не дай згадати про біду та хворість. Ти мною бий об ковану прозорість І мною над землею калатай.
Дай прорости у ярих зернах рим І знов посіятись у землю Словом, Щоб стати пастушком білоголовим Десь у лугах над річищем старим.
Нехай шукають кам'яні лоби В нещирих лестощах примарну втіху. В торбинці повно сліз і повно сміху, - І заздрить Сонце на мої скарби.
І, відшмагавши батіжком зорю, Чесноти замісивши із гріхами, Обліплений рудими реп'яхами, Я заново цю землю сотворю... Микола Руденко
|