Интересное интервью вышло в "Знаке". Русский доброволец, из Екатеринбурга. Поехал сам. Воевал в ЛНР. Участвовал в штурме 32-го блокпоста. Парень, в общем-то, с мозгами, не окончательный гоблин, все своими глазами видит, а все равно - полный набор телевизора в голове. Кстати, набор баек - полностью из чеченской войны. Наемники, американцы, изнасилованные русские дети, вдесятером окружили блок-пост, подбили 22 танка, двести погибших в сутки, сто пятьдесят тысяч за голову - абсолютно весь набор.

Но если отодвинуть в сторону слухи, невладение информацией и откровенные байки, и оставить ядро, главное, что действительно имеет ценность, то интервью получается интересным. Там много чего интересного сказано. Судя по этому интервью, например, даже со всеми сносками на байки один черт получается, что в штурме 32-го блок-поста не принимал участие ни один доведенный до отчаяния шахтер. Только люди из России. 

Вот зачем они туда поехали? Зачем штурмовали чужую армию на чужой земле, в операции, которой сами местные не участвуют? Телевизор, телевизор…

Собственно, ответ на этот вопрос - и есть самое главное в этом интервью. У русского человека от тоски, чернухи и безнадеги, которая его окружает и той беспросветности, в которой он живет, выхода только два - алкоголизм и война. Война не важно где, не важно с кем, не важно за что. А в девяноста процентов случаев война еще и совмещенная с алкоголизмом.

Ведь тот мужик, фотограф, который безногий теперь - он же воевать не против укропов поехал, и не за русских - ему эти русские и у себя дома-то сто раз не нужны, не то что где-то на Донбассе. Он поехал по той простой причине, что из своего Камышлова больше бы никогда никуда за всю свою жизнь и не уехал бы. Я служил в Камышловском районе, я знаю какой это депрессивный регион. И те дни, когда ему оторвало ногу - до самой его смерти от церроза - судя по всему, уже очень недалекой - будут лучшими в его жизни. 

И в Чечне таких людей было дофигища. Просто дофигища. Кругом говно, смерть, живет в крысиной норе под обстрелом, месяцами солнца не видит, на роже уже пять сантиметров грязи, а - доволен. Спрашиваешь его - чего ты лыбишься, дурак? А он: слава Богу в армию попал, хоть мир посмотрел. Когда бы я еще горы увидел?

 И понимаешь, что да. Что в своей деревне где-нибудь под Липецком - никогда. Что эта крысиная дыра в Чечне - для него и вправду "посмотреть мир".

А жизнь его в этой деревне и так ни копейки не стоит. Столетия алкоголизма и рабства - это так сразу не исправить. Поэтому и на смерть и на увечья ему изначально плевать. И так и так подыхать, так хоть побывал где-то. Хоть на войне. Поучавствовал в чем-то. Хоть какие-то перемены в том депрессняке, который его окружает. Хоть что-то можно вспоминать.

Я все это видал и слыхал уже не раз. Именно в такой армии я и служил. И именно с такими контрактниками/добровольцами/казаками полгода в одном окопе просидел. 

И ничего с этим не поделаешь. 

И от этого становится реально страшно. Потому что понимаешь - в этой стране никогда не будет светло, хорошо и весело. Никогда. 

Как по мне - это главное, что есть в этом интервью.

Вот эти штришки про продажу автомата своим же перед дембелем - они ж воообще до фига о чем говорят. Это же край. Понимаете? Край.

Интервью то получилось не про Украину. И не про войну.

Оно про Россию.

Аркадий Бабченко, 
Читать

Видання World Affairs Journal пише, що одного дня росіяни прокинуться і зрозуміють, що те, що вони вважали сном, насправді виявиться нічним жахом.

Вони зрозуміють, що Володимир Путін – їхній нинішній герой і напівбог – насправді є лузером і бандитом, який привів країну до руїни, привів людей до руїни, зруйнував їхніх співбратів у Східній Україні та інших державах-сусідах і приніс руїну світові.

Вони зрозуміють, що Путін є злочинцем, що режим, який він створив, є фашистським і що його політика є параноїдальною, нереалістичною, деструктивною і такою, що спрямована на самознищення до самогубчого рівня.

І ось тоді почнуться взаємні звинувачення і заперечення. І буде пошук винних. І будуть заперечення і наполягання більшості, що вони нічого не знали. Війна проти України? «Заради Бога, були якісь чутки про це». Руйнація росіян та російськомовних українців на Донбасі? «Господи, якби ми про це знали!» Мільярди, які Путін та його приятелі витягли з російської казни? «Ще одні чутки!» Десятки тисяч смертей чеченців? Сотні смертей росіян? «Чутки, чутки, чутки»… 

Деякі росіяни зрозуміють, що такі заперечення до болю нагадують поствоєнні реакції німців на Гітлера та його злочини. Табори смерті? Газові камери для євреїв? Знищення Польщі, Білорусі та України? Заморений голодом Ленінград? «Ніколи про це не чув! І повірте мені, знав би я, знав би я про це – я б виступив проти злочинного режиму Гітлера! До речі, а чи не був насправді Гітлер австрійцем?»…

Українці будуть оглядатися в минуле, згадувати російсько-українську війну 2014 року як третє криваве зіткнення з Росією за останні 100 років. Російські «червоні» і «білі» розгромили українську незалежність у 1917–1921 роках. Радянські росіяни розбили український визвольний рух у Західній Україні в 1945–1954 роках. А згодом, у 2014 році, путінські росіяни та їхні маріонетки намагалися зруйнувати незалежну Україну. І провалилися.

Невдача Путіна є такою ж очевидною, як і його злочини. Він зруйнував Донбас. Одним словом, він програв. І що він може ще зробити нині – так це вбити ще більше українців і зруйнувати ще більше міст. Одного дня, коли вони пробудяться і зрозуміють, що їхній герой був безжалісним диктатором, росіяни усвідомлять, наскільки заповзятими співучасниками були вони в усіх його диявольських діяннях – аж до самого кінця.

Как вы думаете, если Янукович с такой легкостью «кинул» все руководство ЕС, ему сложно будет «кинуть» всех нас на выборах 2015 года? Время, как ни странно, работает не на нас с вами, а на власть. Потому что лучшие – уезжают. Потому что лучших – сажают и прессуют. А власть укрепляется все новыми отморозками вроде львовского губернатора Сало.

Мирную демонстрацию не разгоняли, а ликвидировали, предварительно окружив и лишив мирных гражданских возможности спастись. Так действуют каратели и оккупанты, так действовали фашисты. 

Це було десь —
Байдужі пожежі, ніч, канонада.
Доблесть, як епос. І зрада.
І ліс, просякнутий кулями ввесь.
Це було десь.
Шмигнули в деревах чужі силуети,
Блиснуло, свиснуло вістря багнета.
А клич, мов ракета, звивавсь до небес.
Це було десь.
Ревла, стугоніла смертельна темрЯва.
Де впала зоря — народилася слава
В здриганні осяяних рідних берез.
Це було десь.

Олесь Гончар 7 січня 1943 р

Людина, жінка, поетеса,

Велика постать, хто вона?

Одна з рушівників процесу…

Насправді ким вона була?

Жила у час важкий, кривавий,

Одні лиш біди, голод, смерть,

Народи в пазурі прибрали,

Війни пекельна круговерть…

Та чи злякаєш божевіллям

Блажене серце, велич, дух?!

Катам не вирвати з корінням,

Народну силу, волю, рух.

Вона – Теліга, серця сила,

У славі вийшла над вогнем,

Тендітна, мила і красива,

Думки, вуста - були мечем.

Чи Україна би відбулась?

Чи жили б ми, а може ні?

Якби Олена не торкнулась,

Перстом тріумфу в тій війні.

don-ki-HOT 2001p.

yuriy_hudymenko

«Я работаю в независимой запорожской газете «Суббота плюс». Или, возможно, уже работал. Бандиты при власти надавили на типографию, и та в последний момент отказалась печатать нашу газету - ибо в ней, видите ли, печаталась правда о запорожском «смотрящем» от Юры Енакиевского - Евгении Анисимове». 

Евгений Анисимов фактически контролирует мэра Запорожья Александра Сина, большинство в горсовете, а также верхушку областной милиции и налоговой.

По словам журналиста, типография в последний момент, наплевав на договор и предоплату, отказалась печатать газету. 

«Мы, конечно, нашли другую типографию, но и на нее могут надавить. А там - по привычному сценарию - «маски-шоу», уголовные дела, проверки, закрытие газеты. Друзья! Я еще ни разу, кажется, не обращался к вам с просьбами, даже когда было очень тяжело. Но сейчас - обращаюсь. Нам, независимым журналистам удаленном Запорожье, нужна ваша помощь. Нужен резонанс. Очень нужен», - написал он.