Авторизация
Меню
Категории

Календарь
 Май 
Пн
Вт
Ср
Чт
Пт
Сб
Вс
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31


Четверг 22 марта 2012
Сообщение прочтено 182 раз
Администрация МетаБлогов предупреждает, что этот пост может содержать материалы для взрослых.

Настроение у меня: загадочное   
Четверг 5 января 2012
Сообщение прочтено 271 раз

У моєму далекому дитинстві Різдво здавалося мені найчудовішою, найреальнішою казкою. І розпочиналась вона завжди з подвійних віконних рам, які з’являлись у нашій сільській хатині з настанням холодів. Між ними, на широкому міжвіконні бабця розкладала вату, припорошену шматками позлітки з шоколаду, грона горобини та саморобну ялинкову кульку. Саме ця віконна “виставка” звертала всі мої думки до Різдва. Тоді я починав старанно рахувати тижні до улюбленого свята в бабусиному календарі.

Час тягнувся поволі, але тільки до Миколая, а далі вже минав дещо швидше. Ми, діти, “присолоджували” довгі зимові вечори солодощами від доброго святого і старанно складали кольорові папірці від цукерок у коробочку-сховок наших дитячих “скарбів”. Недовго по тому приходило католицьке Різдво. І хоча в нашій сім’ї його не святкували, але поважали і поводились, як “при святі”. Бабця дуже пильнувала цього і казала, що не годиться того дня братись за якусь важку роботу, бо ніхто не знає чий “празник старший і як воно має бути”. А я тим часом щиро заздрив всім, хто вже мав свята в своїй оселі. Щоправда, цими переживаннями я недовго переймався, адже пару днів по тому на наш дім налітала “стихія прибирання” і створювала величезний гармидер. Довкола метушились, виносили, знімали, білили, замітали, мили, витирали, чистили, тріпали, вибивали, прали, прасували, складали, заносили, розставляли, стелили. . . При всім тім до нас, дітей, була лише одна вимога – допомагай, або не заважай. Проте, останнє вдавалось нам поганенько, бо ж надто сильно кортіло бути причетними до всього передсвяточного процесу. Щоб ми троє не влізли “куди не просять” і не зробили там свої “порядки”, дорослим доводилось давати нам щоразу нове заняття. Ми раділи та з найсерйознішим виглядом обличчя бралися за роботу, мавпуючи дії старших: старанно вибивали кулачками пилюку з великих і малих подушок, били “тріпачкою” по хідниках, розстелених на засніженому подвір’ї, перебирали гречку та квасолю, обережно витирали вимитий скрипучий посуд.

Після “стихії прибирання” в хаті залишався запах ледь-вологої свіжості і чистоти. Саме в цій чистоті і народжувались аромати празникових смаколиків. Спочатку оселю повивали пахощі духмяних різдвяних хлібів, калачів та булочок, потім слойоних тістечок, рогальків з мармулядою (повидлом)та всяких пляцків. Звичайно без нас тут не обходилось. Я зі старшою сестрою Зосею помагав лущити горіхи: один горішок у мисочку, другий до рота чи в кишеню. Подібне відбувалось і з родзинками. Найбільше користала мала Ганя. Вона часом довго зосереджено длубала якогось горішка, а потім, подумавши, пхала руку в мисочку з готовими горіхами чи родзинками і, набравши їх повну жменьку швидко запихала до рота, роздуваючи щічки мов хом’ячок. Так само Ганя мусіла запхати пальці у шоколадну помадку для пляцків, у цукати для пампушків, у мак для маківників чи куті. Ми з Зосею також “куштували” все крадькома, але акуратніше і спихали все на малу сестричку. А та, облизуючи солодкі долоньки, безтурботно відповідала на мамині запитання: “Хто брав?” – “Руця”. – “А хто їв?” – “Бузя”. В таких клопотах минали останні дні перед Різдвом.

Надходив Святий Вечір. Того дня бабця з мамою ставали так рано, що нам здавалось,
Читать


Настроение у меня: загадочное   
Это сообщение написано также в: О-LA (8 комментариев)
Вторник 13 декабря 2011
Сообщение прочтено 336 раз

Спогади – хороша річ, особливо, коли треба сидіти з онуками довгими зимовими вечорами і розповідати їм якісь казки чи віршики.Rolling Eyes З цим у мене не надто склалося, завше щось переплутаю.Rolling Eyes А от спогади – інша справа. Таких оповідок у мене достатньо. PodmigivanieІ хоч вони не завжди повчальніPodmigivanie, проте, на думку внучат, схожі на казку. Чим саме? Височенними сніговими заметами, тріскучими морозами, примовляннями та прикметами. . . А ще смішним початком: “коли я був молодим струнким парубком з густим чорним чубом”. Оце сміхота, важко малятам уявити, що їхній старий пузатий та лисий дідо був колись таким писаним красенемLaughing і сам бачив усе те, про що розповідає їм. Отже:

Коли я був молодим, струнким парубкомPodmigivanie то зими були сніжні та морозяні. Часто густий іній покривав дерева м’яким покривалом, а з неба падав лапатий-лапатий сніг, майже такий, як пух з бабусиної периниRolling Eyes і морози були сильні-сильні. З цього зимового добра завше користали діти і молодь: ліпили кумедні снігові “баби” з морквяними носами та вугільними зубами, оборонні фортеці, при яких можна було “воювати” сніжками, “заливали” гірки-ковзанкиPodmigivanie. Найліпша була на пагорбі біля старого млина. Воду для неї брали з найближчої криниці, що на обійсті діда Андрія. Старші носили її відрами чи баняками, а малі носили кухликами або везли відерця на санчатах. Дід з усмішкою стежив за нашою метушнею і часто притакував, що добра, мовляв, ковзанка будеPodmigivanie. А ми, як годиться, дякували йому за воду, запрошували на нашу ковзанку і з вдячності навідувались до нього відгорнути сніг біля хати чи води принести.

Дід на ковзанку приходив лише раз – увечері перед своїми іменинами. Дивився як молоді забавляються, тішився разом з намиVery Happy і згадував молодістьPodmigivanie. А ще жартував: “Такі дівчата гарні, чого ж ви, хлопці стоїте, як коли в плоті? Я у вашому віці за дівками ще й як бігав!Podmigivanie” – “А тепер чого не бігаєте?!” – “Та бігав би, але боюсь, що дівчата засміють, а моя баба впереже мене праником по спині, то сидітиму вдома аж до Паски”.Laughing

Поки ми жартували з дідом Андрієм, на гірці біля млина вирували забави.
Читать


Настроение у меня: веселое   
Это сообщение написано также в: О-LA (8 комментариев)
Вторник 6 декабря 2011
Сообщение прочтено 296 раз

В тому, що свою доньку я назвала Катрусею напевно “винні” пречудові сільські вечори на празник Катерини за часів мого дівоцтва. То були гарні миті, що вирізнялися поєднанням давніх звичаїв і квітучої юності.

Не знаю як де, а в нас все починалося вдосвіта на саме свято великомучениці Катерини. Я, як і всі дівчата, якнайраніше вставала, тихесенько виходила з хати і йшла крадькома зрізати невеличку гілочку на сусідській вишні. Вона пишно розрослася і простягла своє гілляччя за нашу межу, тому йти мені було недалечко. А от деякі мої коліжанки часом мусіли наперед приглянути собі найближчу і “найзручнішу” вишеньку, щоб не бігти на світанку до чужого саду над рікою, або не лазити на чужі подвір’я через плоти та не втікати потім від якогось Рябка, Сірка чи Цигана.

Чи примовляли щось, коли зрізали галузочку? То я вже достеменно не пам’ятаю, але кожна щось собі нашіптувала при цьому та дорогою до хати. Переважно просили щоб та гілочка провістила долю (тобто майбутнє).

Повернувшись до хати я ще в сінях ставила вишневу галузочку в горнятко з водою і молилась, як уміла, до святої Катерини, щоб послала мені доброго роботящого чоловіка, не пияка, не гуляку, не забіяку; щоб він мене любив та поважав, допомагав та підтримував, щоб був добрим господарем, не скупим і не надто щедрим; щоб не соромно було з ним і до церкви піти, і на забаві бути. . . словом просила собі такого найліпшого чоловіка, якого тільки могла собі уявити. По тій молитві вже залишалося тільки чекати до Різдва чи до Маланки. Якщо гілочка за цей час зазеленіє та зацвіте, то, казали старші люди, що її власниця, навіть будучи негарною старою дівою,  вийде заміж того року. А як ні, то ще не час чи не судилось. Проте найгірше, коли галузка засохне. Що саме це значить ніхто зі старших нам не казав. Може й самі не знали, а може не хотіли нас лякати. “Зле” та й годі, “проси в Бога здоров’я, а там якось буде”.

Чекання на той пророчий цвіт було найважчим. Бувало, що ми підлітками носили гілочку по цілій хаті, шукаючи де б то знайти для неї таке місце, щоб ніхто з молодших братів чи сестер не обскуб її від бруньок, і щоб світла їй було вдосталь. За таке марнування часу не раз сварила мама, погрожуючи викинути те наше “віщування”. Погроза допомагала, але ненадовго і ми знову нетерпляче, по кілька разів на день, навідувались до нашого вишневого “скарбу”, пильно вдивлялися в прожилки бруньок і важко зітхали від надміру довгого чекання на диво цвіту посеред зими.

О скільки ж то було радості, коли той цвіт, хай по Василію (14 січня), але таки з’являвся на галузці. Це значило, що хоч не цього року, але весільні музики таки гратимуть для її щасливої власниці. А більшого запевнення для дівчати-підлітка й не треба. Старші дівки, які вже мали кавалера і сподівалися скоро стати на рушничок часом “комбінували” (хитрували) з тим ворожінням: ставили галузочку де тепліше і світліше. Так вони ніби намагалися наблизити день свого весілля. А якщо когось батьки надто рано надумали видати заміж та ще й за нелюбого (марно що з маєтком), то така дівчина з сумом та страхом чекала пророцтва гілочки, виставляла її на холод, тримала в темряві та й не заглядала до неї швидше Різдва. Не знаю чи допомагали
Читать


Настроение у меня: загадочное   
Это сообщение написано также в: О-LA (0 комментариев)
Пятница 4 ноября 2011
Сообщение прочтено 256 раз

Осінь – гарна пора. Саме вона найбільше підходить для весільних бенкетів. Принаймні так колись вважали у нашому селі. І не через якісь забобони, а цілком з практичних міркувань, знайомих кожному сільському мешканцю: на городах порядок, бо врожай вже зібрано, підросли молоді курочки та качки. . .Podmigivanie Отже, на грядках біля хати можна шалаш поставити, з нового врожаю та птиці пригощання приготувати, а для різноманітності та багатства столу ще є вдосталь грибів і садовини.Podmigivanie Погода, до речі, також сприятлива для гарної забави на дворі: осінній дощ не завада, від нього можна накриття поставити, головне ж, що здебільшого ще доволі тепло, але вже не спекотно, тому господині можуть не переживати, що зіпсуються салати, м’ясне та солодке з кремами.Podmigivanie Зважаючи на це, мало хто брався справляти весілля іншої пори року, наражаючи себе на більші витрати та на всякі двозначні поголоски.

Пригадую, як колись один наш родич зібрався одружуватись навесні. Його мати бідкалася “як то будеSad” і “де того всього набратиSad”, адже колись не було ні гуртовень, ні супермаркетів чи ринків з таким багатим асортиментом продуктів, як нині. Все треба було десь “діставати”, переплачуючи при цьому. Бабця ж того нареченого мала свої причини для невдоволення, вона буркотіла: “Людям в голові городи засадити, грядки поробити, а йому женячка приперла”Rolling Eyes. Дісталось “благословень” і для обраниці, мовляв “чисто розуму не має” і “певно така вона нікудишня господиня”. Перемили тим молодятам кості, як могли, але весілля таки справили, куди ж дітисьPodmigivanie? Щоправда восени це все відбулось би без зайвих нарікань. А так – стало наукою для всієї молоді в родині. Час від часу кожному “жениху” чи “дівці” повчально нагадували про той випадок, примовляючи “не роби мені такого клопоту”Rolling Eyes.

Більшість весіль, на яких я був ще хлопчаком, справляли золотої осені. Траплялося й таке, що тоді кілька субот підряд ми були на різних весіллях, а перед тим, звісно, на приготуваннях. Ну помічники ми поганенькі, але не залишати ж малих самих вдома “верх з хати знімати”Podmigivanie. Спокійніше взяти з собою і хоч зрідка мати нас на оці.

Усі приготування загалом мають однаковий сценарій. Поки сім’я клопочеться основними витратами, а близька родина всілякою допомогою у приготуваннях весільної забави, дітвора вже живе радісним передчуттям свята, адже вона несподівано отримує багато неконтрольованої свободиVery Happy. Нам можна було досхочу бавитись доганялки-хованки у шалаші
Читать


Настроение у меня: оптимистичное   
Это сообщение написано также в: О-LA (4 комментариев)
Среда 21 сентября 2011
Сообщение прочтено 287 раз

Щоразу з настанням осені я дуже шкодувала, що не вмію малювати, бо коли ще краєвиди так милують око кольорами? Глянеш довкола зачудовано – аж душа ясніє від цих золотаво-сонячних фарб. Де-не-де в лісах і садочках вересень мазнув яскраво-жовтою барвою, десь ляпнув трохи червоної, а подекуди поклав цятки-дві бордової, поміж тим намішав розмаїті відтінки зеленого та жовтаво-помаранчевого, латки полів замалював сірувато-солом’яним, а небо – прозоро-голубим. В нього наче возносяться золотаві хрести зі сріблястих бань церкви, яка акуратною біленькою плямою видніється в обрамленні цього осіннього пломенистого віночка.

Такий краєвид у дитинстві я бачила кожного погожого осіннього дня, коли йшла дорогою до школи. Тоді мені зовсім не хотілося сидіти на уроках, зазираючи на красу осені через вікно. Я б радше побігла до лісу чи побавилась з подругами на вигоні, радіючи з останніх теплих променів сонця. Тим більше, що там цього часу, як казала мені бабця і татко, можна було побачити і дізнатися багато цікавого. Лісові горіхи, гриби, жолуді, яскраві китиці горобини, жовте листячко на деревах і під ногами, обридлі комарі і трударі-мурахи – все довкола розповідало нам свої таємниці, віщувало якою буде осінь, як швидко завітає зима та, навіть, якою буде весна. Там, між живої природи, були наші найлюбіші уроки. Ходимо, бува, лісом, рахуємо мурашники (чим не математика), роздивляємось ті мурашині хати. Чим більше їх стало, тим суворіша зима насувається. А ген на горобині кличуть сурову зиму рясні червоні китиці. Гарне вийде намисто та плутані віночки. На підтвердження горобиних прогнозів щедро вродила й ліщина. А грибів при цім, хоч як шукай, – обмаль. Можна було дізнатися про зиму й в полі. Як? Спитати польових мишей. Побачимо там якусь мишку і швиденько шукаємо її нірки, щоб поглянути що вона туди натягала. Якщо в норі повно сухої трави та соломи, то миша чекає в гості холодну зиму. Якщо ж солома лише при вході, то й зима прийде легка. Про те, чи швидко  настане зима можна було “запитати” в ласиці чи зайця, але треба було мати щастя натрапити на них, та ще й наздогнати. Тому ми надавали перевагу равликам. Знайдемо одного й дивимось чи “закрив” він вже свою хатку. Якщо ні, то ще натішимось барвистою осінню. Куди не глянь, усе в природі підказує людині чого чекати далі, навіть тоненькі ниточки павутиння, які літають восени. Якщо вересень щедрий на цю дивовижу, то осінь буде ясною, а зима морозною. Та й загалом, чим сухіший і тепліший вересень, тим пізніше завітає холодна пора року.

Нагонились ми отак по всіх-усюдах, а потім захоплено розповідали вдома про все побачене і авторитетно повідомляли свої висновки. Моя бабця з усмішкою вислуховувала все це і додавала щось на зразок: “Добре кажеш, сонечко, бо мені цибуля таке ж казала і птиця наша не скору зиму чекає”. Отакої, я бігала по лісі, була в полі й на лузі, а бабця довідалась про все це, не покидаючи подвір’я! Я була трохи розчарована, та разом з тим отримала нагоду розпитати бабуню про цибулині підказки та “пташину мову”. Нині вже не пам’ятаю й сотої частини тих цікавих віщувань, перейнятих у старших, адже ми швидко забували багато з них, але щось надовго западало в пам’ять, вражаючи своєю правдивістю.

Траплялось, що нас, замурзаних
Читать


Настроение у меня: загадочное   
Это сообщение написано также в: О-LA (2 комментариев)
Понедельник 22 августа 2011
Сообщение прочтено 303 раз

Духмяні короваї Третього Спаса

 

Десь після Переображення дідусь Матвій брався сукати з воску свічки. До цієї роботи він ставився дуже відповідально, адже йшлося про виготовлення символа чистоти, світла, мудрості і плодючості. Приготування до цього заняття було овіяне таїною і викликало у нас якесь особливе благоговіння. Дідусь день постився, йшов до сповіді та причастя, молився, читав Євангеліє, Акафіст до Богородиці. Наступного дня одягав чисте вбрання і брався до роботи. Часом і нам дозволяв допомагати, але за умови, що будемо “чемні, як янголи”Very Happy. Не завжди нам це вдавалосяRolling Eyes, але на якийсь час відчуття причетності до чогось особливого притишувало наші бешкети і ми брали участь у тому особливому дійствіCool. Тоді на наших очах і за нашої допомоги на світ з’являлись свічки святвечірні, йорданські, стрітенські (громниці), страсні, великодні, свічки для хрестин, вінчання чи звичайні офірки. Проте першою завжди “народжувалась” свічка-трійця – оберіг від злих сил та напастей. Одна її частина створювалась, як вияв подяки Богові-Отцю, друга – Ісусові, третя – Святому Духові. Ці три частинки дідусь переплітав формуючи чудернацькі візерунки, які ніколи не повторювались у наступних свічах-трійцяхCool. Ми затамовували подих спостерігаючи за цією дивовижею. Інколи у мене навіть складалося враження, що кожна з цих свічечок – це втілення дідусевої молитви за усіх нас, за країну і народ. У такій атмосфері пізніше були створені вінчальні свічки для кожного з моїх братів, а як прийшов час, то й для менеVery Happy

Не бракувало роботи у бабусі та мами. Вони квасили огірки, сушили сливи, кришили на сушеню яблука та груші. Останнє заняття вимагало чимало труду, нудного і монотонного. Тому, щоб не набридло та й щоб сон відігнати мама з бабунею співала. Підтягала і я собі за нимиPodmigivanie. Немало пісень вивчила при такому занятті. Траплялося й братам приєднатися до нас в роботі, щоб не залишитись без вечеріLaughing. Тоді наш жіночий хор збагачувався чоловічими голосами. А з-за межі чулося, як сусідка, тітка Надя, гукала до свого сина: “Антосю, принеси-но мені відро яблук з саду. Може і я щось наспіваю при сусідах”Podmigivanie.

Поза сушінням садовина йшла ще на варення. Ой і солодко ж пахло у хаті, коли мама варила ці ласощіPodmigivanie. А що помічників тоді в неї булоPodmigivanie: всі до одного, малі і старі,  були згодні помішувати, пильнувати, щоб не пригоріло, накладати до баночок і, найголовніше, куштувати чи смачне вдалося
Читать


Настроение у меня: праздничное   
Это сообщение написано также в: О-LA (14 комментариев)
Четверг 18 августа 2011
Сообщение прочтено 401 раз

Спасівку, на відміну від “голодної” Петрівки, у нас називали “щедрим” постом, бо на той час вже вдосталь всілякої городини, садовини, а у лісі повно ягід та грибів. При такому розмаїтті навіть погана господиня знайде чим годувати сім’юPodmigivanie. А дітлахам взагалі багато не треба: кусень хліба з зелениною, пиріжок з грибами чи ягодами – цього було достатньо, щоб чи не цілий день гонити десь вигонами, лісамиVery Happy. Меншим, яких не відпускали далеко від хати, час від часу перепадала ще якась перекуска, а старших вітрогонів хіба голод заганяв на кілька коротких хвилин до хати, а там, понишпоривши по баняках, поспіхом запихали до рота якусь поживу і бігли далі, тікаючи від материного “та сядь, поїси трохи”Laughing. Яке там “сядь”, коли у лісі ще стільки грибів і сусідська Зося вже назбирала отакенного кошика та ще кілька пригорщ ягід. Адже дуже хотілося і собі мати чим увечері похвалитись перед сімействомCool.

Не так вільно того часу чулися ми у садку. Мати забороняла їсти яблука та груші до Преображення Господнього званого в народі Яблучним СпасомSad. Пояснювала це тим, що гріх їсти садовину поки Господь не поблагословить її. Особливо пильнувала цього звичаю батькова сестра Галина. Казали, що це пов’язане зі смертю її первістка. І хоч як мені хотілося дізнатися щось більше про той звичай, тітку запитувати я не наважувалась. Та й навіщо, коли у мене була така всезнаюча бабуня Ганя. “То, дитино,”  – пояснювала мені бабця,  – “кажуть люди, що на Яблучного Спаса ходить Ісус садом і роздає плоди душам померлих дітей. Ті, чия мати до цього празника вже скуштувала яблуко, залишаються без гостинця. Ото й не хоче тітка Галина обділити свого малого”. Але ні ця легенда, ні мамине страхання гріхом не могли мене втримати від спокуси з’їсти соковите яблучко чи солоденьку грушкуEmbarassed. Бо гріх видавався мені таким далеким і незрозумілимRolling Eyes, а яблуко, ось воно – налите, смаковите – аж сама рука тяглась до нього. Тоді швидко роззирнувшись чи не бачить бува хто мого злочину, сяк так витерши яблуко до сорочини, швидесенько уминала його, а качанець викидала якнайдалі, щоб ніхто нічого не запідозрив.

Два дні по Маковію день святого Антонія (16 серпня). Тоді дід Матвій ходив в поле слухати вітраCool, щоб знати, яку зиму чекати. Часом кликав з собою котрогось з моїх братів. Бувало і я собі плетуся за ними з цікавостіSurprised. А дідусь поважно, без поспіху перейдеться полем, зупиниться то тут, то там, подивиться десь у далечінь, примружить хитро око, прицмокне чи всміхнеться якійсь
Читать


Настроение у меня: праздничное   
Это сообщение написано также в: О-LA (7 комментариев)
Понедельник 15 августа 2011
Сообщение прочтено 261 раз

Спас перший: благословення води, маку і меду

Не знаю чому, але осінь для мене завше починалась із закінченням жнив. Довкіль ще буяв останній літній місяць, а я мала вже відчувала запах осені, в перших жовтих листочках на вишнях я вбачала її сліди, у прохолодніших ранках вгадувала її подих. Це мене нітрохи не бентежило, адже все йшло своєю чергою, точнісінько так як оповідала мені бабця Ганя. Все мало своє пояснення у її казочках та приповідках.

Перун, давній бог наших прадідів, як говорила бабуня, весною засівав з неба ниви золотим зерном. Потім він допомагав працьовитим і порядним людям виростити та зібрати гарний врожай. А коли хліб вже дбайливо зібрали, то Перун полишав ниви і розпочинав полювання на всіляку чортівнюPodmigivanie. Та, лиш зачувши його наближення, утікала якнайдалі, ховалась від нього у водіRolling Eyes. Тоді Перун холодив воду, щоб допекти нечисті. “Ото,  – казала баба Ганя, – як пішов Перун водою, то й повів тепло за собою”Podmigivanie.

По такій розповіді мене з непереборною цікавістю тягло до ріки, бо хоч і лячно, але дуже вже кортіло дізнатись чи не сховався там якийсь чортикPodmigivanie. Я до болю в очах намагалась щось розгледіти у воді і одного разу мені навіть пощастило побачити там якусь темну постатьShocked. Зі страху перехопило подих, а ноги самі вмить принесли мене до старшого брата Андрія, що працював неподалік на городі. Затинаючись я сяк-так “похвалилася” своєю страшною знахідкою. Брат видно не дуже йняв віри моїм словам, але для певності пішов усе перевірити. З ним, високим, дужим і майже дорослим я не боялася нічогоVery Happy. Нестерпне почуття сорому та розчарування охопило мене, коли він витяг з ріки величезну покручену гіляку, яка ще кілька митей тому видавалась мені потвороюLaughing. Цей випадок довгі роки був нашою з Андрієм таємницею, бо він завжди боронив мене від чиїхось кепкувань і ніколи не завдав мені хоч якоїсь прикрості.

Бабця Ганя стверджувала, що по закінченні жнив починається місяць Спасич (серпень), бо на ниви з Вирію приїздить на козі ще один давній бог – покровитель врожаю Спас. Саме йому, закінчуючи жнива, люди залишали край поля оберемок незжатої пшениці чи жита. Казали, що то Спасові на бородуPodmigivanie. Біля  тої прикрашеної стрічками “бороди”, як подяку, клали окраєць хліба з сіллю та жменькою зернят з нового врожаю. Але то була подяка не тільки тому давньому божеству, а й сонцю та землі, що ростили й живили те колосся, птахам, що не клювали зерно, душам предків, які допомогли доглянути та зібрати врожай.
Читать


Это сообщение написано также в: О-LA (7 комментариев)
Понедельник 1 августа 2011
Сообщение прочтено 229 раз

 

Серпень завжди викликав у мене двоякі почуття: радість, що ще літо і безпорадне розчарування перед швидкоплинністю моєї найулюбленішої пори року. Проминання літа відчувалось у прохолодніших ранках, зимних рясних росах, в цюрчанню цвіркунів і в роботі на городі, якої ставало щораз більше. Моя матуся часто примовляла: “В серпні є що робити: орати, сіяти і косити”. А попри те ще й полоти, збирати врожаї в саду, допомагати сушити фрукти та варити всякі компоти-повидла. Але нас малих тими роботами важко було налякатиPodmigivanie. Ми завжди знаходили собі якусь забаву при роботі, навіть, якщо потім були луплені за те, “як Сидорові кози”LaughingPodmigivanie.

Пригадую, якось я з сестрою та братом збирала у саду падані яблука. Всякі траплялися: і геть зелені, і побиті, і з хробаками, і навіть підгнилі, що падаючи закотились у малинник. Кращі яблука ми кидали у відро, а гірші – біля нього. За такою ж роботою у садочку, що межував з нашим, нудились і сусідські діти. А що були там самі хлопчурі, то вони швидко знайшли спосіб на “війну” з нами. Пару гнилих яблук у наш бік і мляве збирання плодів перетворилось на азартну забаву з ухилянням і прицілюваннямPodmigivanie. Спершу у хід пішли зіпсуті яблука, а по тому й “запаси” з відраLaughing. Не знаю скільки ще тривала б ця баталія, якби моя сестра ненароком не поцілила дрібним гниляком в око сусідському Мартину. Той розревівся і, знехтувавши страхом перед покаранням, побіг скаржитись своїй маміRolling Eyes. Невеликий життєвий досвід підказував нам, що цей день ми неминуче змарнували. Так само і кілька наступних, коли за кару мали бути “на очах” у дорослих, допомагати батькові та матері чи то на городі, чи на кухні, чи біля худоби і – жодної забави. Разом з тим ми мали розмислити над татовими словами: “Руки нам Бог дав для роботи, а голову, щоб думати що робимо”Rolling Eyes. При такій праці та невеселих роздумах нас тішило тільки те, що й сусідських хлопців покарано не меншеPodmigivanie.

Проте, не завжди наші ігри були такими небезпечними. Часом ми ходили рибалити. Інколи самі, а бувало й гуртом з сусідською дітворою. Дивлячись на нашу гамірливу ватагу, що простувала до річки, дід Василь з усмішкою питав: “То ви йдете рибу ловити чи полохати”Laughing. Звісно, ловити! А щоб дідуньо не сумнівався, то на зворотній дорозі ми дарували йому пару карасиків чи окунців на юшку. Невеликий дарунок, але дід Василь дуже ним тішився
Читать


Настроение у меня: задумчивое   
Это сообщение написано также в: О-LA (4 комментариев)
1234Вперед | Указать страницу