Палестинский информационный центр 

Смерть одного человека – трагедия, смерть миллионов – статистика. Эту крылатую фразу родили немецкие гуманисты Курт Тухольский и Эрих Мария Ремарк. Но гораздо охотнее ее приписывают товарищу Сталину, почившему в бозе 60 лет назад.

Так уж вышло, что незабвенный Коба стойко ассоциируется со словами "смерть", "трагедия" и "миллионы".

Фигура легендарного диктатора и спустя шестьдесят лет продолжает будоражить умы.

Согласно недавнему опросу КМИС, 37%  наших сограждан относятся к Иосифу Виссарионовичу негативно, 22% – положительно.

Одни возмущаются: "Как можно оправдывать Сталина?! Ведь этот кровавый тиран уничтожил миллионы!" Другие парируют: "А судьи кто? Да за годы вашей независимости население Украины сократилось на шесть с половиной миллионов, и это без всякой войны!"

Популярный контраргумент выглядит эффектно, если не задумываться о природе  миллионных потерь в постсоветское время.

Во-первых, многие выехали за рубеж и, покинув депрессивную Украину, не перестали жить и здравствовать – скорее наоборот. Эмиграция в Европу, США, Израиль или РФ несколько отличается от пули НКВД в затылке.

Во-вторых, в независимой Украине было рождено меньше людей, чем умерло по естественным причинам. Из-за этой разницы возникает солидная цифра, которую адвокаты Сталина сопоставляют с числом убитых в 1930-х и 1940-х. Логическая подмена очевидна: фиктивные, никогда не существовавшие "люди", которые теоретически могли родиться, но не родились, приравнены к настоящим людям – тем, кто жил, мыслил, чувствовал, страдал и погибал в репрессивной мясорубке.

Да, с человеческой точки зрения параллели между современным лихолетьем и сталинским террором абсурдны. Если Homo sapiens воспринимается как личность, а не абстрактная статистическая единица, спорить не о чем. Но существует и альтернативная система ценностей, ставящая превыше всего не человека, а нечто обобщенное и обезличенное.

В 1945 году состоялась встреча американского главнокомандующего Дуайта Эйзенхауэра с маршалом Георгием Жуковым. Сталинский военачальник рассказал о щедром расходовании солдатского материала во имя Великой Победы. Эйзенхауэр был слегка шокирован и в своих мемуарах заметил: "Американцы судят о цене войны по человеческим жизням, русские же – по общему ущербу для нации".

Нынешние сталинисты придерживаются той же парадигмы, и это неудивительно. Гораздо интереснее, что ее разделяют и многие украинские антисталинисты.

Проклиная Иосифа Виссарионовича, они подчеркивают, что сталинский Голодомор был прежде всего национальной драмой, а не просто человеческой трагедией. Ревностно изучается этнический состав погибших, и полученные проценты считаются чем-то особенно ужасным. К реальным мученикам, умершим от голода, смело приплюсовываются мифические "не родившиеся украинцы", благодаря чему число жертв доводится до 10 миллионов. Разумеется, тот, кого волнуют человеческие судьбы и жизни, а не общий ущерб, не стал бы заниматься подобными вычислениями.

Возникает принципиальный вопрос – так в чем же основная претензия к товарищу Сталину? В том, что кремлевский диктатор обрек на гибель миллионы конкретных личностей, или в том, что он нанес урон нации? Кого жалко – людей или народонаселение? Что важнее – погубленные жизни или сокращение общего демографического поголовья?

Для кого-то главной ценностью является именно поголовье. Такому человеку необходимо ощущать свою принадлежность к большому стаду и знать, что это стадо растет. Особенно приятно, когда оно больше и упитаннее соседского. Если же ваше стадо сокращается, страдает ваше самолюбие и снижается ваша самооценка.

Кроме того, многих волнует чистота породы: стадо должно быть не только большим, но и кондиционным. С правильным цветом кожи, с правильными чертами лица, говорящее на правильном языке и т. д. Еще стадо можно доить – чем оно многочисленнее, тем выше
Читать

У демонстрації взяв участь мер міста Ільмар Реепалу. Він закликав членів жидівської громади відмежуватися від Ізраїлю і відмовитися від сіоністських поглядів заради власної безпеки. До цього мер Мальме неодноразово наголошував, що жиди мають можливість впливати на те, як їх сприймає суспільство, а тому самі несуть відповідальність за антисемітські інциденти.

У Мальме мешкає близько 1200 жидів. Ця маленька громада стала об’єктом постійних нападів. За останні кілька років синагоги і жидівські кладовища були неодноразово опоганені, антисеміти били учнів жидівської школи й ображали перехожих, чий одяг видавала їх приналежність до жидівської громади. При цьому понад 25% жителів Мальме складають мусульмани. Місцевий політик Адлі Абу Хаджар заявив недавно, що «найкращою мусульманською державою у світі є Швеція».

25 жовтня 2012 року. У 19-му окрузі Парижа було скоєно антисемітський напад на 12-річного хлопчика, повідомляє JTA. Підліток стояв на автобусній зупинці, коли до нього підійшли двоє чоловіків, судячи із зовнішності – вихідці з арабських країн, кожному з яких було приблизно близько 40 років. Один з чоловіків запитав у хлопчика, чи є він жидом, а потім вийняв зі своїх штанів ремінь і почав завдавати підліткові удар за ударом. Незабаром беззахисний хлопчик впав на землю.

Побиття припинили перехожі, які зажадали, щоб чоловіки залишили дитину в спокої, і пригрозили викликати поліцію. Нападники спішно полишили місце події.

5 листопада 2012 року. містечку Сарсель, розташованому в передмісті Парижу, скоєно черговий антисемітський напад. На цей раз жертвою нападу став 55-річний жид, що прямував до синагоги.

Як відзначає Dreuz.info, його одяг не залишав сумнівів у тому, що він Оналежить до юдейської громади міста. По дорозі до синагоги чоловікові зустрілася група молодиків. Почекавши, коли жертва віддалиться від них на відстань кількох метрів, молодики почали кидати яйця в спину чоловікові і викрикувати антисемітські образи.

На початку жовтня в Сарселі було скоєно напад на жидівського підлітка, а наприкінці вересня в тому ж місті був здійснений наліт нжидівський магазин, що торгує кошерними товарами. Але поліція робить все, щоб «не помічати» антисемітських інцидентів. На думку оглядачів Dreuz.info, працівникам поліції наказано таким чином «скоротити» число таких нападів.

19 листопада 2012 року. У Васье, місті, розташованому в околицях Ліона, з’явилися кілька графіті  антисемітського змісту. Написи були нанесені на стіну жовтою і червоною флуоресцентною фарбою. Гасла «Бін Ладен живий!», «Хай живе Мохаммад Мера» [терорист, який вчинив з 11 по 19 березня 2012 року в Тулузі і Монтобані напади на французьких військових і жидівську школу, внаслідок чого семеро людей загинули –Ред.],«Усі жиді – у печі", викликали обурення представників місцево жидівської громади. Заступник мера Філіп Коші засудив дії невідомих зловмисників.

26 листопада 2012 року. Ренцо Гаттенья, президент Союзу італійських жидівських громад, виступив із рішучим засудженням антисемітських інцидентів, число яких різко зросла в останні тижні, повідомляє JTA  (Жидівська Телеграфна Агенція - Ред.). «Перерахування всіх антисемітських епізодів зайняло б забагато часу, та ми мусимо привернути увагу громадськості до все зростаючої напруженості», - заявив Гаттенья.

За останні тижні в декількох італійських
Читать

До редакції Українських Видань “Інституту для вивчення СССР”.

Я довідався, що після видання моєї монографії — “Жидівська автономія на Україні” - виникли сумніви щодо уживаних мною термінів “жид” і “жидівський” замість прийнятих у Совєтській Україні “єврей” і “єврейський”.

З приводу цих сумнівів стверджую, що термін “жид” є властивий українській мові як теж іншим слов’янським мовам (наприклад: польська, чеська, білоруська), уживання його в згаданих мовах є природне і не має зневажливого характеру, як у мові російській. Уважаю, що в Совєтській Україні приписано уживати виключно слова “єврей” зі святенництва, щоб не викликати у читачів, котрі звикли до образливого сенсу слова “жид” у російській мові, запідозріння автора в антисемітизмі. Очевидно, ніхто з читачів моєї Монографії не запідозрить в антисемітизмі її національно-жидівського автора.

І справді, я уживаю послідовно цієї термінології в моїх українських творах уже з 1918 р., коли я почав говорити та писати українською мовою. Так, уже моя перша більша праця в українській мові — “Листи жидівського соціял-демократа про Україну”, котру я видав у Відні в 1921 р., уживає виключно термін “жид”.

Так само моя стаття про становище жидівства в СССР, надрукована в ч. 16 “Українського Збірника” в “Інституті для вивчення СССР” у Мюнхені, уживає термінів “жид”, “жидівський” і т. д. Взагалі, я засадничо ніколи не погодився б на уживання терміну “єврей” у моїх українських працях, бо добачав би в тому святенництво та боягузство.

ІІроф. д-р Соломон Ґольдельман

Єрусалим, січень 1964.

Лейтмотивом цієї праці є твердження про те, що особливо шкідливим вплив організованого жидівства стає там і тоді, де і коли знижується рівень національного буття. Це твердження є вкрай актуальним для розуміння сьогоднішньої політичної ситуації в Україні, де і «справа», і «зліва» верх беруть політикани жидівського походження або пов’язані з ними особи. Особливо цинічними вони бачаться на правому фланзі, де Клер-Чумаченко, Ю.Тимошенко, Турчинов, Фельдман, Вінський, Бродський, Луценко, Червоненко, Дорошенко та інші жиди й жидівки разом з Ющенком, Балугою, Кириленком, Яворівським, Павличком і такими, як вони, видають себе за «щирих українських патріотів».

Чим це фіглярство закінчується, показує у своїй праці професор Є.Дюрінг, зокрема на прикладі сучасних йому Англії та Франції (подається мовою московського видання 1906 р.).

Всюду, где національная политика страны приходить въ упадокъ, тамъ тотчасъ же выскакивають жиды, стремясь захватить въ свои руки решительное вліяніе на все дела страны. Лучшіе примеры представляютъ Франція и Англія. Міровой престижъ обеихъ этихъ западныхъ державъ упалъ. Во Франціи это былъ быстрый поворотъ, благодаря которому ея временное безсиліє стало всемъ очевидно. Въ Англіи зло подкрадывалось потихоньку, и оно постепенно ослабляло относительное могущество государства. Безтолковая торгашеская политика доказала ея неспособность въ новое время къ достойному действію. Но характерно, какъ выше было упомянуто, что и въ той и въ другой стране неоднократно жиды достигали первенствующаго положенія. Во Франціи при помощи Кремье и другихъ членовъ іудейскаго союза, подъ фирмой оппортунистской полудемократіи, вытянутъ былъ на буксире изъ простого еврейскаго адвоката въ адвокаты отечества г. Гамбетта. Подъ фирмой національной обороны, во время осады Парижа, онъ въ еще незавоеванныхъ частяхъ Франций въ прямомъ смысле слова поставилъ на сцену свою іудейскую склонность къ политике. Въ военномъ деле онъ поступалъ такъ, какъ будто дело шло о какой-нибудь рекламе. Онъ словно на театральной сцене страшно нашумелъ импровизированными солдатами и пушками, а іудейская пресса воспела ему хвалебный гимнъ, какъ будто этому новому Моисею съ его іудейскимъ жезломъ стоило только поднять крикъ, чтобы арміи тотчасъ очистили страну. Но Франціи за эту декоративную оборону и это театральничанье пришлось поплатиться и человеческими жизнями и деньгами. Но какъ вліятельньї во Францій еврейство и еврейская пресса, видно изъ того, что какъ разъ те самые, кемъ это національное фіаско было усилено и подписано, те самые, несмотря на все это, — правда, сначала за кулисами, — сделались правителями Франціи. Такъ, Гамбетта сделался главнымъ режиссеромъ республиканской комедіи, которая была издевательствомъ надъ серьозною свободою и украла національное достоинство, подменивъ его фразами. Оппортунизмъ или, другими словами, политика случайностей по соображеніямъ выгоды есть какъ разъ то самое, что по вкусу безпринципному іудейству. Этимъ оппортунизмомъ, который оцениваетъ благопріятный моментъ по личной прибыльности политическаго гешефта, Гамбетта распоряжался такъ ловко, что этого итальянскаго жида, разыгрывавшаго изъ себя французскаго патріота, можно было раскусить не иначе, какъ разсматривая его просто какъ гешефтмахера. Поддержка со стороны интернаціональнаго еврейскаго союза въ Париже приэтомъ заведываніи политическими делами Франціи была несомненна; уже правительство Луи, тъ.-е. Наполеонъ III, было сильно связано съ жидами, особенно, въ финансахъ съ евреемъ Перейрой! Но и позднее, даже по смерти Гамбетты, главную роль играло сначала тайное, а потомъ нагло открытое жидовское управление
Читать

Депресивними ці регіони визнали уже й самі регіонали. Але виходить, що для влади такий стан найвигідніший. Люди, залежні, забиті й неосвічені – це скарб, який влада плекає, підкидаючи кістки й огризки з панського столу лише перед самими виборами. Кого з високопоставлених регіоналів не запитували, за кого вони голосували, усі відповідали, як по писаному: «за будущєє». Звичайно, у кожного воно своє: Азаров, Пшонка і завгар голосували «за будущєє» своїх синів, Льовочкін – «за будущєє» сестри, Допа і Клюєв – «за будущєє» братішків. І навіть перша леді завгара – теж «за будущєє». Правда, ще додала зі смутком: «Хлєбушек шоби бил і до хлєба...»

Я ледь не заридав. Ну, це ж треба: подарувати народові двох синочків-мільярдерів і мріяти про «хлєбушек». Що й казати: якщо отаке будущєє у перших ледів і є, то хіба в африканських племенах. Ну, та ще в білорусів.

Зате синочки сміливо дивляться у майбутнє і готові перейняти від баті бразди правлєнія. Та й пора, бо батя, будучи в передпенсійному віці, вже плутає слова, наголоси і букви, і все більше нагадує незабутнього Лєоніда Ілліча...

А тим часом вісті з дільниць скидаються на зведення з фронтів. Іде справжня битва. Віце-президент ПА ОБСЄ Вальбурга Габсбурґ Дуглас заявила, що «з огляду на зловживання владою та занадто велику роль на цих виборах грошей, схоже, що демократичний процес почав іти зворотнім шляхом в Україні». Те саме чути і від голови місії спостерігачів від ПАРЄ Андреаса Ґросса: «Ці вибори не привели до реалізації того демократичного потенціалу, що має українське суспільство. Ми вважаємо, що український народ заслуговує на краще, аніж на це спотворення волі українського народу». Але невтомна Ганна Герман, навіть не почервонівши, протьохкала: «висновки ОБСЄ продемонстрували, що ми йдемо правильним шляхом». Штатні наперсточники мають таку саму думку: «Ці оцінки дають нам великий кредит довіри і можливість сказати, що ми йдемо правильним шляхом». Плюй такому в очі – скаже: дощик падає. «Влада організувала процес і не допустила масових фальсифікацій», – заливається Костя Бондаренко.

А був же ж, був колись нормальним пацаном. Разом у «Поступі» працювали. А як у Києв поїхав, так і зхрунився, до окупантів подався. Здавалося б, цинічнішого лизуна від Погребинського і Піховшека вже не знайти. Аж ні – такі фрукти не переводяться.

А у мене знаєте, який настрій? Кожному опозиціонеру, який голосував за цей виборчий закон, плюнути в писок. Хіба неясно було, чим усе завершиться? А як уже конче мала бути мажоритарка, то чому не в два тури, як у цивілізованих країнах?

Таке враження, що нас просто тупо кинули. Бо хитрий кролик націлився на президентські вибори. Навіщо йому більшість? Навіщо відповідальність за стан економіки напередодні нової кризи?

До того ж у випадку перемоги опозиції з’явився б шанс випустити на волю тих, що за ґратами. А кому це треба? Новоспеченим вождям і вождикам уже точно не треба. Нехай і далі сидять. Тому розпачливе волання Юлі про голодування само собою розчиниться у повітрі, бо ніхто його не підтримає. Якщо хтось і буде боротися за голоси, то самі мажоритарники, а вождики хутенько хляпнуть на лаври і заспокояться. Усе ж пішло за планом.

Здивувала мене реакція американської та ізраїльської преси: «Антисемітська партія під назвою «Свобода» буде ґрунтовно представлена в українському парламенті»,
Читать