Без українців Російської імперії не було б. Це твердження можна вважати банальністю, трюїзмом, доконаною істиною, бо українці були не тільки будівельним матеріалом, а й будівничими (нерідко – одними із головних) цієї імперії. Та що там будівничими – чи додумалися би взагалі московіти до ідеї імперії без Теофана Прокоповича та його впливу на оточення Петра І? Ну, а далі – пішло-поїхало. Від Олексія Розумовського та Олександра Безбородька, Віктора Кочубея та Івана Паскевича – й аж до Семена Буденного й Клима Ворошилова, Сергія Корольова й Валентина Глушка, Павла Судоплатова й Володимира Семичасного. А також мільйонів "ревних малоросів", які запопадливо виконували всі вказівки "згори", чи з туманного Санкт-Петербурга, чи із зореносної Москви... А водночас як українці народили цю імперію, так вони її й знищили. З того часу як почалося формування модерної української нації, саме українці чи, принаймні, особи з українським корінням й українськими ментальними настановами розхитували цю імперію, аж поки аж удвічі впродовж ХХ століття її не поруйнували. Якраз у березні виповнюється чимало дат, прямо пов’язаних із нищенням цієї імперії, яку дехто у Москві страшенно прагне відродити, ясна річ, залучивши до неї Україну. Перша із цих знаменних дат – страта народовольцями російського імператора Олександра ІІ, яка сталася 1 березня за старим стилем (13 – за новим) 1881 року. Не тільки керівне ядро партії "Народна воля" складалося із українців, а й ідеологія цієї організації була несумірна із російськими традиціями. Бо ж партійна програма у галузі державного будівництва відверто зазначала: імператор повинен відмовитися від влади і передати її "Всенародним Установчим Зборам, обраним вільно за допомогою всезагальної подачі голосів", а на місці імперії створюється "Загальноруський союз", поділений на самостійні у внутрішніх справах області. Народи ж, які були насильницькі приєднані до Російського царства (згадаймо: не так давно закінчилися бої у Чечні, а перед тим придушене польське повстання), одержують право відокремитися чи залишитися в Загальноруському союзі. А фактичний лідер "Народної волі" Андрій Желябов (один із активних учасників громадівського руху, поки той не був "прикритий" владою) прямо говорив про свою мету як про "розпад імперії на автономні частини". Імператор відхилив ультиматуми народовольців, і 1 березня 1881 року замах, спланований Андрієм Желябовим (партійне псевдо – "Тарас"), здійснений виготовленими чернігівцем Миколою Кибальчичем бомбами і керований правнучкою гетьмана Кирила Розумовського Софією Петровською, виявився вдалим. "Партизани" (як вони себе називали) поставили імперію на грань небуття. Та імперія тоді вистояла; знайшлося чимало охочих милуватися її позірним зміцненням. І вся ця міць здиміла в 1904-05 роках, розвіяна вітрами війни із Японією. А далі вдарив грім. 14 за старим, а 27 червня 1905 року за новим стилем артилерійський унтер-офіцер Григорій Вакуленчук вигукнув до матросів українською мовою: "Та доки ж ми будемо рабами!" І на Чорному морі на якийсь час виникла територія, вільна від російського самодержавства – панцерник "Потьомкін", очолена після смерті Вакуленчука (потім більшовики запишуть його до себе – мертві не можуть заперечити) мінним машиністом Панасом Матюшенком. Активні учасники повстання – інженер-механік Коваленко, стройовий квартирмейстер Денисенко, старші боцмани Димченко і Мурзак, стерновий боцман Костенко, боцман Кузьменко, квартирмейстер Коров’янський, унтер-офіцери і матроси Кулик, Різниченко, Пархоменко, Дорошенко, Осадчий, Шевченко і так далі. А підготовча арена
Читать |
МетаКонтакт
Блог
Фото
Чат
Знакомства
Форум
Почта
ЛС
