Авторизація
Меню

Календар
 Листопад 
Пн
Вт
Ср
Чт
Пт
Сб
Нд
 
 
 
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30


Відринуті
Робер | 2011-02-03 19:50:47
Повідомлення прочитано 272 раз

Мистецька геніальність не є пом’якшувальною обставиною для расизму, однак рішення французького уряду призупинити урочисті заходи з нагоди п’ятдесятих роковин смерті Селіна надсилає небезпечно помилковий месидж.

Міністр культури Франції Фредерік Міттеран повідомив, що французький уряд вирішив виключити зі списку цьогорічних державних святкувань письменника Луї-Фердинанда Селіна, який помер 50 років тому. Таким чином він задовольнив звернення товариства дітей депортованих євреїв і декількох гуманітарних організацій, які протестували проти початкового задуму офіційно вшанувати Селіна з огляду на його агресивні антисемітські памфлети і співробітництво з наці під час гітлерівської окупації Франції.

Фактично Селін був, ввічливо кажучи, покидьком. У шістдесяті роки я прочитав його памфлет "Дрібнички для погрому" [Bagatelles pour un masacre], і мене мало не знудило від цього божевільного блювотиння ненависті, прокльонів й убивчих замірів супроти євреїв, справжнього монумента упередженості й забобонів, расизму, жорстокості та глупоти. Лікар Огюст Детуш (Селін – це був псевдонім) не вдовольнився тим, що вилив свій антисемітизм у їдких памфлетах. Здається, доведено, що в роки німецької окупації він доносив гестапо на родини євреїв, які переховувалися або жили під фальшивими іменами, аби їх депортували. Звісно, що після визволення його заарештували б, він провів би багато років у в’язниці чи був би засуджений до смерті і страчений, як це сталося з Робером Бразіяком [Robert Brasillach, 1909-1945, французький письменник, журналіст і кінокритик, розстріляний за наказом Де Голля за співробітництво з нацистами – Z ]. Його врятувало те, що він утік до Голландії, де провів декілька місяців у в’язниці. Голландія відмовилася видати його, посилаючись на те, що у Франції, яка переживала піднесення через визволення, важко сподіватися справедливого суду для Селіна.

Говорячи це, слід також сказати, що Селін був дивовижним письменником, безперечно, найважливішим французьким романістом ХХ ст. після Пруста, і що, крім романів "У пошуках втраченого часу" і "Людський талан" Андре Мальро [André Malraux], у сучасному наративі французькою мовою немає нічого, що може зрівнятися за оригінальністю, експресивною силою і творчим багатством із шедеврами Селіна "Подорож на край ночі" (1932) і "Смерть у кредит" (1936).

Звісно, мистецька геніальність не є пом’якшувальною обставиною для расизму – я радше вважав би її обтяжуючою, – однак, на мою думку, рішення французького уряду надсилає громадській думці небезпечно помилковий месидж щодо літератури і створює жахливий прецедент. Це рішення, схоже, продиктоване думкою, що аби бути визнаним як добрий автор, треба писати також хороші твори і, врешті-решт, бути добрим громадянином і хорошою людиною. Правда полягає в тому, що якби це було критерієм, такими були б названі лише жменька літераторів. Серед хороших письменників є декілька, які відповідають цьому еталону доброти, проте переважна більшість їх страждає від таких самих нещасть, вад і глупств, як і всі люди. Лише в рубриці антисемітизму – расової та релігійної упередженості супроти євреїв – їх список є настільки довгий, що слід було б позбавити офіційного визнання силу-силенну великих поетів, драматургів і письменників, серед яких фігурують Шекспір, Кеведо, Бальзак, Піо Бароха, Т.С. Еліот, Клодель, Езра Паунд, Е. М. Сіоран та багато інших.

Те, що ці та інші знаменитості були расистами, звісно, не узаконює расизму, а радше є неспростовним доказом того, що літературний талант може співіснувати зі сліпотою, недоумством, політичними, моральними і громадянськими хибними поглядами, як це бездоганно довів Альбер Камю. Бо як іще можна пояснити те, що один з найвидатніших філософів сучасності Мартін Гайдеггер був нацистом й ніколи в цьому не розкаявся, позаяк помер із чинним посвідченням націонал-соціаліста?

Хоча це не завжди легко, слід змиритися з тим, що олія і вода є різними речами і можуть співіснувати в одній і тій самій людині. Ті самі темні та руйнівні пристрасті, які надихали Селіна після пережитих жахіть, якими стала для нього Перша світова війна, дозволили йому відобразити у двох унікальних романах жорстокий світ посередності, образи, заздрості, комплексів, мерзенності великого соціального прошарку, до якого входили і люмпени, і найбільш принижені у своєму рівні життя групи середнього класу того часу. У тих грандіозних фарсах вульгарність і раблезіанські перебільшення перемежовуються з їдким гумором, яскравим феєрверком лінгвістичної майстерності й вражаючою тугою.

Світ Селіна – це бідність, крах, розчарування, обман, зрада, підлість, але також це безглуздя, навіженство, авантюра, нескореність, відважність. І хоча читач абсолютно переконаний у тому, що життя складається не лише із цього (як у моєму випадку), романи Селіна настільки чудово написані, що, читаючи їх, неможливо не визнати, що життя також є і цим. Величезною заслугою цього проклятого автора є те, що він зміг показати, що світ, у якому ми живемо, також є цією тванюкою, і що зумів перетворити мерзенний жах на літературну красу.

Література не є взірцем для наслідування, вона не показує життя таким, яким би воно мало бути. Навпаки, часто у своїх сміливих проявах вона витягає на світ божий – через свої образи, фантазії та символи – ті аспекти, які ми з причин тактовності, доброго смаку, моральної гігієни чи історичного блага намагаємося замовчати у своєму щоденному житті. Потужне гроно письменників поставило собі за творчу мету воскресити цих демонів, поставити нас із ними лицем до лиця і змусити побачити, що вони схожі на нас. (Маркіз де Сад був одним із цих жахливих воскресителів).

Слід ушановувати романи Селіна такими, якими вони є: великими творіннями, які збагатили літературу нашого часу і особливо французьку мову, естетично узаконивши народну говірку, грубувату, але дотепну, піротехнічну, яка була цілком позбавлена літературного громадянства. І, звісно, як написав Бернар-Анрі Леві [Bernard-Henri Lévy, 1948, французький політичний журналіст, філософ і письменник – Z], слід скористатися півстолітніми роковинами смерті цього письменника, "аби спробувати зрозуміти темний і страхітливий взаємозв’язок, що міг існувати… між генієм та ницістю".

Відслідковуючи у пресі те, що трапилося у Франції з роковинами Селіна, я одночасно прочитав у газеті El País (Мадрид, 23 січня 2011 р.) статтю Борха Ермосо під назвою "Реабілітація Романа Поланські". По суті, великий польсько-французький кінематографіст зараз є чимось на зразок героя боротьби за свободу – після грандіозної медіа-кампанії, під час якої великі митці, актори, письменники і режисери виступили на його захист і домоглися того, щоб швейцарські органи правосуддя відмовилися видати його Сполученим Штатам. Це святкувалося як перемога над жахливою несправедливістю, жертвою якої він, очевидно, став з боку американських суддів, які будь-що намагалися засудити його за таку дрібничку: за те, що він обманом заманив у порожній дім у Голлівуді 13-річну дівчинку, яку спочатку накачав наркотиками, а потім зґвалтував у неприродний спосіб. Бідний кінематографіст! Незважаючи на його величезний талант, несправедливі американські суди хотіли засудити його за цю приключку. Тоді він утік у Париж. Дякувати Богу, що така країна, як Франція, де шанують культуру і талант, запропонувала йому притулок та захист і дозволила далі створювати свої чудові кінороботи, які нині повсюдно здобувають нагороди. Зізнаюся: від цієї історії я відчуваю не меншу нудоту, ніж ту, яку відчував півстоліття тому, коли занурився у гнилі сторінки "Дрібничок для погрому".

Автор: Маріо Варґас Льйоса [Mario Vargas Llosa] – перуанський прозаїк, один із провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат

Назва оригіналу: Los réprobos
Джерело: El País, 30.01.2011
Зреферувала: Галина Грабовська