Авторизация
Меню
Категории

Календарь
 Апрель 
Пн
Вт
Ср
Чт
Пт
Сб
Вс
 
 
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30


Среда 26 октября 2011
Сообщение прочтено 234 раз

Ідеолог українського націоналізму Лев Ребет конкурував зі Степаном Бандерою і загинув так само, як він. Обох оунівців убив Богдан Сташинський. За Ребета КГБ нагородило агента Сташинського фотоапаратом "Контакс", за Бандеру - орденом Червоного прапора.

Нині  54-та річниця від дня загибелі Лева Ребета, одного з провідників демократичного крила ОУН.

Обидва замахи відбулися в Мюнхені за однаковим сценарієм, із застосуванням однакової зброї, розробленої у спецлабораторії КГБ. Від одного фатального під'їзду до іншого - хвилин 25 пішки.

Напередодні сумних роковин ми побували в столиці Баварії, пройшлися маршрутами загиблих провідників та їхнього ката. А також - більше дізналися про Лева Ребета.

Атентат біля "Штахуса"

На мюнхенській Карлсплац галасливо й людно. Від площі Карла з її знаменитою пивницею "Штахус" (святого Євстахія) починається пішохідна зона, уздовж якої аж до мальовничої Марієнплац розташувалося безліч магазинчиків і торгових центрів, пивних ресторанів та сувенірних кіосків.

Веселі компанії, поспішаючи до центру розваг, проминають непримітний під'їзд будинку №8 у ніші поміж двох крамниць. На дверях - кодовий замок, але при бажанні увійти нескладно: кореспонденти "УМ" легко проникли всередину слідом за місцевими мешканцями.

12 жовтня 1957-го так само легко сюди увійшов агент КГБ Богдан Сташинський, піднявся на поверх угору і зупинився на майданчику, знервовано стискаючи в руці газету.

За 52 роки на Карлсплац, 8 майже нічого не змінилося - хіба що тоді тут деренчали трамваї, на одному з яких до редакції газети "Український самостійник" приїхав Лев Ребет - її редактор, професор Українського вільного університету, провідний теоретик українського націоналізму, керівник відколеної від бандерівського крила ОУН організації "двійкарів".

Швидко підіймаючись сходами, він навряд чи звернув увагу на невідомого йому чоловіка, який спускався назустріч. І навряд чи встиг зрозуміти, чому сходи раптом стрімко попливли під ногами.

...
Читать


Категории: Історіясовок    
Вторник 25 октября 2011
Сообщение прочтено 157 раз
27 жовтня 2011 року, в четвер, о 18 годині, біля пам’ятника Лесеві Курбасу, що на перетині вулиць Прорізна та Пушкінська в Києві, неформальне Товариство „Українські Соловки”, Всеукраїнський «Меморіал» ім. В. Стуса, Київське Товариство політв`язнів і репресованих, громадськість справлять панахиду пам`яті Соловецького етапу, що розстріляний в урочищі Сандармох на півдні Карелії 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року. Священики поіменно згадають усіх відомих нам жертв Сандармоху

****

Соловецький етап

Встановлено, що Сандармох є місцем масового розстрілу 1111 в'язнів так званого «соловецького етапу». Серед них — видатні майстри культури, вчені, державні діячі, священнослужителі з багатьох республік СРСР.

Восени 1937 р. соловецький етап вивезли з островів, відтак його слід губився. Багато років існувало припущення, що людей втопили в Білому морі. Однак у 1995 р. зусиллями директора Санкт-Петербурзького науково-дослідного центру «Меморіал» Веніаміна Іофе в архівах Регіонального управління ФСБ в Архангельську було знайдено оригінальні документи, зокрема — розстрільні списки. Виконавцем злочину був капітан держбезпеки Михайло Матвєєв, заступник начальника АГУ УНКВД Ленінградської обл. Іноді йому асистував помічник коменданта УНКВД Ю. Алафер.

Розстріли «соловчан»
Читать


Категории: Історіясуспільствосовок    
Понедельник 3 октября 2011
Сообщение прочтено 256 раз

Российское православие пытается строить свои отношения с культурой на системе запретов и предписаний, как это делала советская власть. За что подвергается все большему глумлению.

РПЦ собирается запрещать Набокова и Маркеса. Протоиерей Всеволод Чаплин, чьи неосторожные реплики вызвали переполох в России, поспешил оправдаться. Набоковскую «Лолиту» и маркесовские «Сто лет одиночества» не следует проходить в школе, поскольку они «романтизируют порочную страсть», то бишь педофилию. Однако попытка оправдания не изменила интенции высказывания: не можем запретить порочных классиков вообще, так хоть из школы изгоним. Откуда у РПЦ эта страсть к запретам? И почему она растет день ото дня?

Православие никогда не догматизировало свои отношения с книжной культурой. Зато этим всегда занимались католики, которые вступили с ней в жестокую битву, продолжавшуюся не одно столетие.

И вели эту битву по собственным правилам, которым следовали с буквоедской дотошностью. Index Librorum Prohibitorum (Список запрещенных книг) возник в XVI столетии и был отменен лишь в 1966 году. В него входили и научные труды, посягавшие на церковную картину мира, и художественные произведения, бросавшие вызов церковной морали. Одним черным списком дело не ограничилось. В 1864 году папа Пий IX издал Силлабус – «Перечень главнейших заблуждений нашего времени», где подверг настоящему разгрому светскую культуру. До недавних пор Ватикан прилагал немало сил, пытаясь влиять на слишком вольных художников. Эти попытки в карикатурном виде отражены в знаменитых «Восьми с половиной» Федерико Феллини, где католические прелаты продолжают преследовать героя и на лечебных водах, возникая из облаков пара, как костлявые привидения. Но эти попытки противостоять современной культуре ни к чему не привели, разве что подвигли ее на вовсе радикальные эскапады. Как известно, всякое действие рождает противодействие.

Нынче Ватикан все реже прибегает к запретам, понимая, что этим лишь способствует коммерческому успеху вызвавших его неудовольствие произведений. Напротив, из уст католических иерархов все чаще слышатся призывы к диалогу. А кардинал Анджело Скола недавно и вовсе заявил: «Найти способ говорить с культурой – большая проблема для современного католицизма».

Однако все это остается вне поля зрения православной церкви. Она с поразительной настойчивостью пытается наступить на грабли. А поскольку в данном случае собственных в наличии не оказалось, берет напрокат чужие. Все эти разговоры о православных дресс-кодах, моральной цензуре, неистовая борьба с современным искусством свидетельствуют о том, что

РПЦ пытается кодифицировать свои отношения с культурой, выработать некий свод запретов. Более того, навязать их обществу. И делает это тогда, когда остальные христианские конфессии от этого отказываются.

Рискну предположить, почему это происходит. Нет, вовсе не потому, что РПЦ решила вдруг опереться на прошлый опыт своих западных собратьев по вере и напрочь закрыть глаза на новый. Все гораздо проще. У нее есть гораздо более близкий пример для подражания, а именно недавнее прошлое собственной страны. Точнее, советская идеология, которая строила свои отношения с культурой на предписаниях и запретах. Возникает парадокс: РПЦ заимствует идейное оружие у тех, кто использовал его против нее самой. Но если присмотреться, ничего удивительного в этом нет. «Совок» оказался невероятно живучей вещью. Он вызывает ностальгию у тех, кто оказался неспособен жить в условиях свалившейся на них свободы. Среди церковной паствы таких оказалось немало. Но еще больше их среди пастырей, чей страх перед
Читать


Комментарии (3)  
Среда 28 сентября 2011
Сообщение прочтено 2512 раз
Вроде и не было никаких иллюзий ни у кого:  Путин правил и будет править Россией еще долгое время. И не важно, из какой позиции – сверху, снизу или сбоку. Тем не менее, официальное выдвижение его на третий президентский срок вызвало шквал эмоций.  Все-таки России, которая по-прежнему мнит себя великой державой, тяжело внутренне принять такого рода унижение. А не мириться с ним  – еще тяжелей. Ведь это требует каких-то активных действий.


Унижение состоит не только и не столько в том, что нарушен конституционный принцип, запрещающий занимать президентский пост больше двух раз.

Законопослушание никогда не было российской национальной доблестью. (Ну не подряд же третий срок? Вот и обошли). И не в том даже унижение, что игра в конкуренцию между Медведевым и Путиным была публично признана невсамделишной. Хотя либеральная публика, будучи рада обманываться, умудрялась находить какие-то признаки амбиций и прогрессивных устремлений у "младшего царя".  



Унижение в другом. России наглядно продемонстрирована ее собственная неполноценность. Прежде всего – тем фактом, что она уже на протяжении долгих лет не может получить себе в правители  кого-то поприличнее, чем Путин. Неужто настолько поистощилась земля русская, что кроме "воблоглазого нанокалигулы" (по выражению  политолога Андрея Пионтковского) – не может родить ни одного настоящего лидера?



С новым избранием Владимира Путина продолжится негуманный российский эксперимент по народному долготерпению и определению границ коллективной привычки.  Причем, продолжится он в условиях значительно более сложных, чем это было в предыдущие годы.

С одной стороны, полностью зачищено политическое поле, сколько-нибудь заметные оппоненты выведены за его пределы. С другой стороны, Владимир Владимирович, аж не верится, но чуток поднадоел-таки россиянам. Своего, не нарисованного рейтинга у него, по словам ведущего сотрудника Центра Карнеги Лилии Шевцовой, осталось процентов 25-30%. Это побольше, чем у кого-либо другого, но до стремного мало для начала нового президентского сезона.

Что же останется к концу? А ведь прицел там опять, страшно подумать, – на два срока. Кремлевским пиарщикам уже сейчас впору засаживаться за составление программы имиджевых развлечений для будущего главы государства. И, похоже, в этот раз без полета в космос не обойдется.

Для Украины политическое бессмертие Путина опасно уже тем, что вызывает у нашего неповторимого лидера желание повторить пример лидера российского. Собственно, все для этого, кажется, есть: зачищенное политическое поле, нестрашная оппозиция. Да, рейтинг в районе 25% (из числа активных) – но ведь никого популярней нет! Почему бы не задержаться еще на один срок?..

Наши – российские и украинские – политические деятели, дорвавшись до власти, норовят первым делом поломать механизмы политической конкуренции. Похоже, они даже удивляются наивности своих западных коллег, которые пренебрегают такой простой возможностью задержаться у руля подольше. Так советские эмигранты  удивлялись, почему на американских бензоколонках никто не разбавляет горючее: это ж какое бабло косить можно! Можно, конечно. Пока не поймают. Постсоветские лидеры в своем большинстве считают: сколько ни унижай клиентов-избирателей, не накажут. Некому. И ведь они правы. Пока еще никто не доказал обратного.

Леонид Швец



Категории: суспільствосовоксвітруssкій мір    
Комментарии (36)  
Суббота 24 сентября 2011
Сообщение прочтено 341 раз
Медведєв особисто висунув Путіна в президенти

Президент Росії Дмитро Медведєв запропонував нинішньому прем'єр-міністрові Володимиру Путіну балотуватися в президенти і заявив, що сам піде працювати в уряд.

"З урахуванням пропозиції очолити список партії, зайнятися партійною роботою і при вдалому виступі на виборах, моєї готовності зайнятися практичною роботою в уряді, я вважаю, що було б правильним, щоб з'їзд підтримав кандидатуру голови партії Володимира Путіна на посаду президента країни", - сказав Медведєв , виступаючи на з'їзді "Єдиної Росії".

Учасники з'їзду овацією зустріли пропозицію президента РФ.

"Ці оплески дають мені право не пояснювати, яким досвідом і авторитетом володіє Володимир Володимирович Путін", - зазначив він.

"Мене весь час питали: коли ви визначитеся, з чим вийдете до людей, а іноді і мене, і Володимира Володимировича запитували: а ви не посварилися між собою? Я хочу повністю підтвердити те, що тільки що було сказано: те, що ми пропонуємо з'їзду - це глибоко продумане рішення, і навіть більше - ми справді обговорювали цей варіант розвитку подій ще в той період, коли сформувався наш товариський союз", - повідомив Медведєв.

За його словами, минулі роки довели правильність вибраної стратегії.


Категории: совоксвіт    
Комментарии (5)  
Четверг 15 сентября 2011
Сообщение прочтено 528 раз

Радянський Союз розвалився, але його міфи продовжують жити, затуманюючи минуле, сучасність і перспективу. Один із таких міфів свідчить, ніби СРСР був втіленням якоїсь комуністичної ідеї (або однойменного «проекту»), що й визначало його внутрішній стан і міжнародну поведінку.

Слова й діла

Не знаю, як в інших, але мій власний досвід таку версію загалом не підтверджує. Він радше говорить про те, що марксизм-ленінізм, історичний матеріалізм, науковий комунізм тощо лише маскували головну радянську реальність, яка жила за своїми жорсткими законами. Можна сказати, що всі ці «-ізми» були горезвісними «зайвими сутностями», гідними лише того, щоб пройтися по них «бритвою Окама». Приблизно так і чинила інформаційно-аналітична служба КДБ на межі 1980-х і 90-х років.

Це було неважко простежити. Спочатку максимальний обсяг наших повідомлень в Інстанцію (Політбюро, ЦК) був встановлений в обсязі двох з половиною сторінок машинопису. Потім цей об’єм зменшили до однієї сторінки. Жертвами такої «конденсації думок» стали «пролетарський інтернаціоналізм», «міжнародний революційний рух», «імперіалістичний табір» та інший ідейний багаж. А на початку кризового 1991-го року було наказано супроводжувати кожен текст окремою шпаргалкою на десять рядків і вже в ній викладати «саму суть».

Відповідно до запитів Інстанції, ці десятирядкові моменти істини звелися по суті до двох тем: 1. Як нам довше всидіти в Кремлі? і 2. Що говорять і думають про нас насправді у Вашингтоні, Лондоні, Парижі, Відні? Ось, власне, що виявилося в самій серцевині радянської влади, як тільки вона відкинула свої «-ізми».

Причини такої деідеологізації були як на долоні: радянські війська стрімко залишали Європу, і це повністю розхитало радянську військову машину – головну опору режиму. Саме це й викликало паніку в Інстанції, яка не на жарт перейнялась своїм самозбереженням.

На початку 1990-х років, коли Інтернет ще тільки зароджувався, я опинився в курсі інформаційних запитів нової демократичної інстанції - Фонду зарубіжної періодики в Адміністрації президента РФ. Добре пам'ятаю, що Анатолій Чубайс і Сергій Станкевич замовляли англомовну пресу в оригіналі. Інші ж вимагали просвітлювати їх за допомогою переказів та оглядів за практично тими ж критеріями, але, мабуть, зі зворотною пріоритетністю: спершу про те, «що там про мене пишуть" і вже потім - «наскільки міцним вважають становище нинішнього керівництва РФ». І ніяких «-ізмів».

  У випадку КДБ розставання з комуністичною фразеологією та ритуалами відбулося досить легко. Тим більше, що істинно вірним комуністам - вельми рідкісного, втім, явища, - в органах і раніше практично не було місця. Чому? Ймовірно, з тих же причин, за якими їх відбраковували рекрутери ГРУ. Про це виразно розповів Віктор Суворов: «Поставте себе на місце тих, хто приймає рішення про прийом на роботу до спецслужб, а особливо про відправку за кордон. Випускала спеціальна комісія в ЦК КПРС на чолі з якимось Кіром Лемзенком. Вони вирішували проблему: як зробити так, щоб тисячі чоловіків, які
Читать


Категории: Історіясуспільствосовок    
Комментарии (6)  
Понедельник 12 сентября 2011
ex-libris | 2011-09-12 19:19:37 Єму нада
Сообщение прочтено 1147 раз

.


Категории: Покращувач Жсовок    
Комментарии (16)  
Понедельник 5 сентября 2011
Сообщение прочтено 299 раз
http://nnm.ru/blogs/ashkaa777/strashnaya-pravda-o-blokade/#cut


Документальні матеріали, спогади по блокадному Лєнінграду. Спогади  показують настрої людей, справжню ситуацію в місті. Люди сотнями тисяч вмирають з голоду, не в змозі рухатися, а доблесні органи займаються виявленням ворогів. Вражають масштаби цієї роботи. Війна йде на два фронти. З німцями й з власним народом. Попутно усі цінності (колосальні до речі) стікаються до влади й іншої погані. З цим практично не борються. Чималий капітал на цьому мала Лідія Русланова разом з чоловіком генералом Крюковим. 132 картини російських художників, 208 бриліантів й ще багато чого http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B0,_%D0%9B%D0%B8%D0%B4%D0%B8%D1%8F_%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B5%D0%B5%D0%B2%D0%BD%D0%B0#.D0.90.D1.80.D0.B5.D1.81.D1.82_.D0.B8_.D0.B7.D0.B0.D0.BA.D0.BB.D1.8E.D1.87.D0.B5.D0.BD.D0.B8.D0.B5

Тобто, блокадний Лєнінград був клондайком, ельдорадо для людей при владі. В той же час доблесні органи трудились не покладаючи рук й очей

...
Читать


Категории: Історіясовок    
Комментарии (2)  
Четверг 4 августа 2011
Сообщение прочтено 158 раз
 
Одержати доступ до таємних радянських документів  досі не просто

Українців навчатимуть користуватися правом на одержання інформації з архівів СБУ, зокрема, йдеться про документи радянської доби. Проект здійснюватиме Центр досліджень визвольного руху.

 До Центру досліджень визвольного руху впродовж останнього часу дедалі частіше звертаються науковці, журналісти та родичі репресованих зі скаргами на обмеження доступу в отриманні інформації з архівів СБУ, розповіла в інтерв’ю Deutsche Welle науковий працівник цього центру Марта Гавришко. Науковці нарікають, що проблеми виникають навіть з тими документами, які були доступні ще рік тому.

Водночас чимало людей не знають, як правильно оформити запити задля отримання інформації, пояснює Гавришко і додає, що саме тому Центр досліджень визвольного руху започаткував піврічний проект «Доступ до архівів як право на суспільну пам’ять». Результатом проекту має стати видання посібника з практичними порадами для громадян, які хочуть отримати і опрацювати документи з архівів колишнього КДБ.

Недоступні архіви

Науковець запевняє, що у розвитку архівної справи нині почалися небезпечні тенденції, фактично призупинено процес зняття грифу «цілком таємно» і «таємно» з радянських документів КДБ. За її словами, цей гриф перебуває за межами правового поля України, оскільки йдеться про архіви держави, яка вже не існує. Гавришко каже, що заявникам відмовляють, посилаючись саме на ці обмеження.

Проект реалізовуватимуть у кілька етапів. Спочатку експертна група науковців зробить інформаційні запити до всіх центральних і міських архівів СБУ стосовно доступу до документів, де йдеться про каральні операції, долі учасників дисидентського руху, завербованих, репресованих, імена високопосадовців, які причетні до злочинів проти людяності. За словами Гавришко, після моніторингу доступності всі відмови показово оскаржуватимуть у судах, аби відстояти право на одержання публічної інформації. У рамках проекту також  планують організувати кілька круглих столів з обговорення доступності до архівів. Посібник також обіцяють викласти в електронному варіанті.


Категории: суспільствоконструктивсовок    
Сообщение прочтено 151 раз

Уже п’ять років поміж прикметних місць Тбілісі є Музей радянської окупації, розміщений в одній із зал будівлі Національного музею, що стоїть на початку проспекту Руставелі біля станції метро «Майдан Свободи». Про тяжку спадщину тоталітаризму знають, звичайно, в усіх колишніх республіках Союзу, але зробити експозицію, що розповідала б про жахи та злочини тієї доби наважилися поки що тільки в країнах Балтії, а ще віднедавна в Грузії. 26 травня 2006 року зібрання для огляду відкрив президент Міхаіл Саакашвілі. Кажуть, саме після відвідин музею у березні 2007-го Віктор Ющенко, натхненний прикладом колеги, ініціював перейменування невеликої виставки «Хроніка комуністичної інквізиції», що діяла у приміщенні київської організації товариства «Мемо­ріал», на Музей радянської окупації (цей скромний закуток віднедавна почали навідувати з перевірками чиновники КМДА та СБУ ).

Деякі російські політики осудили заснування такого просвітницького закладу в Грузії, заявивши, що це інструмент націоналістичної пропаганди офіційного Тбілісі. Владімір Путін на зустрічі в Санкт-Петербурзі в червні 2006-го нагадав Міхаілові Саакашвілі, що багато із провідних радянських лідерів – Іосіф Сталін, Серґо Орджонікідзе, Лаврентій Берія та інші – були грузини. У відповідь співрозмовник запропонував йому відкрити музей грузинської окупації в Москві, а пізніше пояснив: «Це музей радянської, а не російської окупації Грузії… Якщо когось це зачіпає, то це їхня проблема, а не наша».

КРИЧУЩІ СИМВОЛИ ЕПОХИ

...Перед масивними дверми, що ведуть до Музею радянської окупації, на третьому поверсі Національного, мене, як і було домовлено, зустрічає тамтешній консультант Віллі Асатіані. Входжу до затемненого приміщення й під неспішний коментар батони Віллі, історика за освітою, чий трудовий стаж перевищує півстоліття, ознайомлююся з експонатами. Виставковий простір можна умовно поділити на дві частини. Перша – невелика свого роду інформаційна зала. На одній стіні тут представлено далеко не повні списки розстріляних і репресованих від 20-х до 40-х років ХХ століття грузинів. На другій – постійна проекція кіно- й відеоряду, що демонструє відвідувачам документальні кадри радянського періоду. Символом тієї трагічної епохи, поза сумнівом, є виставлений у цій залі товарний вагон – один із тих, у котрих неподалік села Шорапані без суду й слідства було розстріляно багато десятків учасників національного повстання 1924 року.

Наступна, основна частина музею – це головна зала з антресоллю. На верхотурі – офіційні документи й періодичні видання того часу. Рутинні матеріали, що тут зберігаються, своєрідно контрастують з основною, «образотворчою» складовою експозиції в нижній частині зали. Там і справді є на що поглянути – від фото й особистих речей репресованих громадських діячів Грузії до агітпропівських плакатів комуністичної епохи, від умеблювання кабінетів партійних активістів до особистої зброї співробітників НКВС і справжніх дверей тієї камери Кутаїської в’язниці, де 1903 року сидів сам «батько народів». Останній експонат, хоч і вибивається з часових меж радянщини, привертає особливу увагу відвідувачів музею. Ще одним «кричущим» символом бачиться не до кінця реконструйована «розстрільна
Читать


Категории: Історіясовоксвіт    
Назад12345678910Вперед | Указать страницу