Можливо, знавці всіх нюансів європейської історії впродовж останнього століття зможуть пригадати, коли саме прем’єр Великої Британії погрожував мерам Ліверпуля й Манчестера повідривати їм ноги, якщо вони недостатньо ревно виконуватимуть урядову програму. Чи коли королева Нідерландів на всі заставки розносила опозиціонерів у представницьких структурах місцевого самоврядування. Чи, зрештою, коли президент Франції своїм декретом позбавляв парижан права обирати собі муніципальні органи влади. Я ж особисто таких ситуацій не те що пригадати – навіть уявити не можу. Адже місцеве самоврядування, надто міські муніципалітети – це для Європи серйозна, повноважна, впливова й відносно самостійна влада, яка мусить підкорятися законам і виборцям, а не прем’єрам чи президентам. Таке розуміння справи склалося у Європі давно – ще в XI-XIII століттях, під час так званих "комунальних революцій", внаслідок яких міста добилися незалежності від сваволі феодалів та самоврядування.Результатом цих революцій стало утворення міст-комун або навіть міст-держав, які мали власні органи правління (виборні муніципалітети на чолі з мерами), суди, фінанси, військове ополчення. У той час виникли міське і ринкове право. Всі городяни були вільними, користувалися майновими і політичними правами. Міста мали різні пільги та привілеї. Існували гарантії купецької власності, встановлювалися ярмаркові правила. Відтак тисячі селян-кріпаків, тікаючи від феодальної неволі, знаходили за мурами міст надійний притулок. Ті з них, хто пробув у місті один рік і один день, ставали повноправними жителями ("повітря міста робить вільним"). Герцоги, ба, навіть королі часто робили спроби повернути своїх підданих з допомогою війська чи підпорядкувати собі міста, але на загал безрезультатно. Міста успішно протистояли феодалам – а ті, зрештою, дійшли висновку, що краще домовитися з ними про права та вольності (а заодно – і про податки), ніж мати постійні джерела конфліктів. Були, звичайно, у Європі правителі, які не терпіли інакодумства опозиції та міських вольностей, але на них сьогодні дивляться як на якихось виродків. Та хіба тільки сьогодні? Британцям довелося розпрощатися з династією Стюартів (причому одному з них відрубали голову у центрі Лондона), щоби ствердилося поняття "опозиція його (її) величності". Історія України начебто засвідчує її європейський характер; знову ж, міські віча, Магдебурзьке право, міські та сільські голови... "Всякому городу нрав і права," – писав Григорій Сковорода не про Галичину, а про Слобожанщину, між іншим, про найбільш східний український регіон, добра половина якого нині перебуває у складі Російської Федерації. Та й опозиція... Скільки там полків 1654 року відмовилося присягати московському цареві? А скільки міст вигнало царських посланців батогами? І що, Богдан Хмельницький кинув за ґрати одного із головних опозиціонерів Івана Богуна? Ні, він його через два роки послав в похід на Варшаву разом з Антоном Ждановичем. І норовливий опозиційний Чорнобиль, який відмовився присягати Москві, Хмельницький не сплюндрував... Проте сьогодні в Україні при владі вочевидь не Богдан Хмельницький. І хоча опозиціонерів поки що за ґрати в масовому порядку не кидають (лише поодинці, інкримінуючи то непослух міліції, то нецільову витрату коштів), але руки-ноги відірвати погрожують. І не просто опозиціонерам з вулиці, а тим, яким виборці висловили довіру, делегувавши у представницьку владу. Перед тут веде, схоже, голова Житомирської облдержадміністрації Сергій Рижук. Цей титан політичної думки рішуче заявив: "Якщо районна рада збирається тільки для того, щоб помітингувати або щось там формально прийняти – звіт або програму без жодного виступу, а я сам це бачив і брав участь у таких горе-сесіях, то нам не потрібно такого... І якщо хтось там говорить Читать |