Співачка і художниця, володар звання „World Masters” Анжеліка Рудницька все активніше проявляє себе, як дизайнер. У її доробку є велика колекція шовкових подушок-думочок із ексклюзивним дизайном, де використані мотиви робіт Рудницької; серія керамічних тарілок, створених у традиційній косівській техніці; а ще – вовняні гобелени ручної роботи. Усі ці яскраві предмети інтер’єру наповнені архаїчними символами, насиченими кольорами і об’єднані однією ідеєю та назвою „Радісний дім”.

„Коли у мою майстерню приходять гості, - розповідає Анжеліка, - вони завжди дивуються розмаїттю барв і захоплюються дизайном. Я вирішила поділитися радісними емоціями і цікавими дизайнерськими дрібницями з усіма бажаючими.”

Протягом кількох років Анжеліка Рудницька традиційно представляє свої дизайнерські колекції для дому на Міжнародній виставці „Декор.Подарунки”. Родзинка нинішньої експозиції – гобелени „Праліс”, також будуть вже добре знані й улюблені багатьма подушки-думочки.

 Виставка відбудеться 2-5 лютого у Міжнародному виставковому центрі (Київ, Броварський проспект, 15).

 Прес-служба МА „ТЕРИТОРІЯ А”

уся інформація про АНЖЕЛІКУ РУДНИЦЬКУ на сайті www.rudnytska.com

Здавалося б, рік – це 365 днів. Як багато! Скільки усього можна зробити-створити. Але проходить ще один рік, ти згадуєш його і розумієш, що так мало встиг! Хоча чого там дивуватися, коли 9-ть днів ми святкуємо лише прихід нового рокуJ.  Та повернемося у 2010-тий. Він був для мене ще одним роком випробувань - важких і виснажливих до нестерпності. Безвихідь все тісніше стискала зашморг на моїй шиї, а у мене не було сил вивільнятися з нього. Ой! Здається, я захопилася і почала цитувати свій ненаписаний у 2010 році роман.

Література і наука. Справді шкода, але я так і не написала новий роман. Хоча сюжет вигадала, синопсис написала, а видавництво чекало… Якщо говорити про книжки, то була ідея створити книжку для дітей. А ще я взялася писати документальну книгу, фактажу назбирала чимало, та його ще не вистачає, тож робота продовжується. І добре. Назвемо це спадкоємністю років))). Тож з літературою любов була на відстані… Навіть ті книжки, що я відклала для прочитання, так і залишилися чекати. Читати довелося зовсім інше. От вмію я дивувати себе!!! Це минулого року несподіванкою став мій перший роман. Тепер це майже робота))). Несподіванка-2010 – наукова конференція з фольклору та етнографії, де я виступала із доповіддю про народні орнаменти, їхню інтеграцію у сучасне життя і т.д. Готувалася, як школярка. Сама із себе сміялася. Але старанність була винагороджена гарними відгуками науковців. І в цей день мені було радісно)))

Час конференції приблизно співпав із початком мого одужання. Я копалася у собі майже три роки, як археолог і землекоп, як лікар і самоїдка. І все ж знайшла шлях реабілітації, якого не могли побачити лікарі… Може, не ідеальний. Та кращого ніхто не запропонував. Я почала самостійно їсти, ходити, працювати. Це було майже щастям… Але довколишній світ змінився – я ніяк не могла побачити у ньому свого місця – ні в роботі, і в приватному житті, ніде... Тому найчастіше ховалася у майстерні й у собі.

Музика. Рік почався із вручення премії «Пісня року» моїй пісні «Країно моя». Але якщо говорити про саму музику, то вона, як зачаклована, десь глибоко сидить у мені. Й ніяк не прорветься назовні. Я мало слухаю музику. Мало виступаю. Знову не видала франкомовний альбом… Єдина пісня, яку я записала за рік – «Колискова», вона стала частиною благодійного проекту ЮНІСЕФ. Це малесенька крапелька. Надзвичайно важлива крапелька. Мої виступи – це кілька невеликих приватних вечірок, де я не могла відмовити друзям. Якби я не змогла вийти на сцену – вони мене б зрозуміли або вдали, що розуміють. На сцені я часто сідаю, ніби так зрежисовано. Насправді ж відпочиваю… На закритих концертах це можна собі дозволити. А ще були – великі акції на майдані Незалежності: зустріч нового 2010 року, День конституції, День молоді, День Києва, мітинг проти нового податкового кодексу, запалення ялинки-2010. Усіх концертів не пам’ятаю…  Вони потрібні мені для впевненості. Та й мені подобається перетворювати масу людей із різними думками, які просто стоять, повернувши голови в один бік, на єдиний організм, що разом зі мною вдихає і видихає, радіє і переживає. Моя поява у публічним місцях часто дивує людей, які хапають мене за руки і запитують, що зі мною, куди я зникла. Іноді здається, що це дає силу рухатися. Та поки це не рух, лише ілюзія руху. Я не можу погоджуватися на концерти, де платять гроші, бо не знаю, чи зможу стояти у цей день рівно. Намагаюся пояснювати це організаторам, але відчуваю – не розуміють. Ставляться до цього, як до примх чи набивання ціни собі. Але для мене це не головне, я вперто борюся із собою і недугою. Велика кількість людей мене втомлює, намагаюсь уникати тусовок, наскільки це можливо. Час реабілітації після кожного виступу непропорційно велетенський. Поки моїм найкращим другом залишається тиша і мама, яку я не бачу, лише чую
Читать