Авторизация
Меню
Категории

Календарь
 Февраль 
Пн
Вт
Ср
Чт
Пт
Сб
Вс
 
 
 
 
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29


Пятница 5 декабря 2014
Сообщение прочтено 2136 раз
Добру країну Раша не назвуть. Мовою Святого Письма רשע (раша, реша) -"зло", "безбожник", "iдолопоклонник"; רשעים (рашаiм) - люди грiха; רשיע (рашия)- тi, хто вчиняє беззаконно, зле. Зокрема перший псалом мовою оригiналу починається так: "Ашрей хаiш ашер льо холах баацат рашаiм". А в перекладi Т. Г. Шевченка: " Блаженний муж на лукаву не вступає раду". Великий американський державний діяч Рональд Рейган може й не знав iврит, але як же був правий, коли назвав рашу імперією зла! Історія довела правоту цього визначення.

Категории: Ужиткова політологіяВізія    
Комментарии (70)  
Воскресенье 1 января 2012
Arsan | 2012-01-01 00:44:19 Happy New Year!
Сообщение прочтено 408 раз




Під дзвін бокалів і бій годинника після привітання президента, мабуть, не тільки я, а й мільйони братів-українців щиро побажали, аби це було останнє новорічне звернення ЦЬОГО президента. 

Щиро всім бажаю здоров'я, добробуту, щастя, радості, нових вражень, озарінь і відкриттів, кохання й розуміння! 

Дива трапляються, ось побачите! 

З НОВИМ РОКОМ! HAPPY NEW YEAR! ЙАНЪЫ ЙЫЛ ХАЙЫРЛЫ БОЛСУН!


Категории: Візія    
Комментарии (1)  
Пятница 17 сентября 2010
Сообщение прочтено 414 раз

 Принаймні ззовні все дуже подібно... На перший погляд. Ось для прикладу вітчизняний "Лівий берег" і британський "The Guardian". Дизайнери, ніби, вже европеїзувалися, та й то - різнобарв'я не вистачає, яскравости - помітили? І це лише обгортка. Що ж вже казати за журналістику?.. Smile 


Категории: Ужиткова політологіяВізія    
Это сообщение написано также в: АНТИСОВЄТЧИК (0 комментариев)
Четверг 15 июля 2010
Arsan | 2010-07-15 03:04:21 Liberté, liberté...
Сообщение прочтено 1291 раз

 

Збираючи валізу, не забуваю покласти туди купу газет та журналів: до моря півдоби трястися у потязі, не балду ж пинати весь цей час... Скоса дивлюся на невеликий, та важкуватий радіоприймач... Ні, нафіг! Це ж усе на собі перти... І так щороку...

Був час, коли я слухав радіо більшу частину доби. Переважно "Свободу" та ВВС. Тоді не було кабельного ТБ з каналом Евроньюс та новинами щопівгодини. Тепер теж, звичайно, слухаю по інтернету, але ж то зовсім інший колєнкор: монополію шиплячих та зникаючих коротких хвиль давно зруйновано.

А в Криму року так 2004 без приймача з короткими хвилями, без "голосів", ясне діло, відчував неабиякий інформаційний голод. Ось так прожив без звичних новин з Мюнхену (хоча тоді вже, здається, з Праги - слухачі-лібертісти зрозуміють) кілька днів, аж раптом чую з радіоточки на пляжі в Рибачому після години якоїсь попси знайомі й рідні позивні російської служби радіо "Свобода"!

Все, думаю, кримського винця сьогодні хильнув більше, ніж зазвичай. І тільки коли за годину почув знайому мелодію знов, зрозумів, що це не глюк. З'ясувалося, що місцева ефемка крутить інформаційні випуски радіо "Свобода", а ту ефемку ретранслює пляжний гучномовець. З того дня дружині стало значно легше витягати мене на пляж, що завше було дня мене катуванням, бо моя колишня полюбляла смажитися на спекотному літньому сонечку годинами.

P. S. Років 30 тому навіть затятим інакодумцям навряд чи уявлялося, що настануть славні часи, коли заборонені радіохвилі лунатимуть з гучномовця на кримському пляжі. Tempora mutantur, et nos mutamur in illis.

Ну й на додачу пісня Шарля Азнавура про свободу (не радіо)...


 

Свобода, свобода,

Що ти зробила, свободо,

З тими, хто хотів тебе захищати?

От вони, твої друзі,

Вони
Читать


Категории: Геній місцяВізія    
Комментарии (9)  
Пятница 11 июня 2010
Сообщение прочтено 550 раз

 В стародавні часи буяння химерної доби бароко на одній зі складених в Україні (подейкують, що самим гетьманом Іваном Мазепою) мап Европи наш континент мав вигляд вродливої жінки, а Україна на тій мапі являла собою "сладчайший лобок Европи". Популярна ідея вагінальности української цивілізації володіла підсвідомістю українського народу завжди, і днями вчергове знайшла відображення в запропонованих сучасними митцями символах нашого часу.

Колись у 1970-ті роки менти завзято ганяли парочки, які стрибали в гречку в Лісопарку. Але часи змінюються, й рідне місто змінюється разом з часами. Настільки, що давно вже готово відкинути залишки пуританської моралі і нарешті й собі стати не менш як приймаючим. Про що доволі прозоро натякає і напис на плякаті, і відверто приймаюче зображений Дзеркальний струмінь на цій емблемі Евра - 2012. Над мистецьким шедевром гордо височіє постать міського очільника.


Комментарии (1)  
Воскресенье 21 марта 2010
Arsan | 2010-03-21 02:39:05 Babylon.
Сообщение прочтено 2020 раз

 

Навіяно постом Zolotze.

Схожі спостереження, й так само в "Каравані". Після довгої подорожі осіннім містом - рятівна лавка у велетенському маркеті. Сидів на тій лавці й спостерігав "парад народів". Ось реперською ходою йдуть вальяжні діти Африки. Поспіхом проходять якісь стрьомні в'єтнамці (чи може китайці), неквапливо крокують спокійні індуси, деякі з них у колоритному національному вбранні, далі гуртом сунуть араби - взагалі на розслабусі - ті діти пісків, здається, всюди почуваються як у себе вдома. Ну й тут таки єврей з бородою лопатою та китицями цицит, що звисають з-під одягу.

Приємне відчуття глобалізованого світу. Я якраз обмірковував пропозицію перебратися у маленьке приморське місто й викладати в місцевому університеті. І, власне, тоді остаточно на неї забив: там мені вже певно не вистачатиме цього бабилону. Не вистачатиме халяльних м'ясарень біля метра, не вистачатиме танцюючих кришнаїтів, і ще книгарні "Є" (ні, ну що Є, то Є: у нашому східняцькому мегаполісі українці так само нацменшина, а ще точніше - секта, ніде правди діти). Так само не вистачатиме узбецьких кафе, де можна поїсти плов, приготований на відкритому вогні у величезному, якомусь середньовічному казані  (ще люблю вітатися "Салам алейкум" та промовити кілька тюркомовних  речень при нагоді), і чайхани, де так приємно обсудити з сивочолим азербайджанцем погоду в Баку й питання пантюркізму.

Дома пригадую бачені  у підземці наклейки - слабкий закос під стиль Штаффельпропаганди з гаслами на кшталт: "Проти нелегальної міграції. Біла нація - велика Україна".

"Далебі ж, обмежені люди", - думаю собі, запалюючи кальян.


Категории: Візія    
Комментарии (11)  
Вторник 9 февраля 2010
Сообщение прочтено 1502 раз

 В одному з передноворічних чисел тижневика "Лівий берег" прочитав дуже цікаве інтерв'ю, яке ще багато років тому дав відомий кардіохірург, академік Микола Амосов. Його вже нема з нами. Такі люди як він - інтелігенція у кращому розумінні слова, мудрі й поважні люди, яких хочеться слухати й слухати.

Микола Амосов у інтерв'ю висловив кілька цікавих думок: хоч читати їх і трохи гірко, проте гірка правда в будь-якому випадку краща за красиву брехню. Ці думки й справді шокують відвертістю й простотою: що слов'яни - генетично не перший сорт; що існує природна, біологічна обумовленість однополярного світу й добре, що таким вожаком є цивілізаційно близькі нам Сполучені Штати Америки, а не менш гуманна країна. Втім, слова мудрої людини краще почитати в оригіналі.

Николай Амосов:«Мне, в общем, наплевать на смерть!»

Разговор с Николаем Михайловичем Амосовым запомнился мне по двум причинам. Во-первых, мне удалось, наконец, преодолеть в себе некоторую робость и внутренний зажим по отношению к этому великому хирургу и чудесному человеку. И не потому робел, что он был директором Института сердечнососудистой хирургии, профессором, академиком, лауреатом Ленинской премии, Героем Социалистического Труда. Не потому.

Просто впервые я снимал Амосова еще в далеком 1974-м, и хорошо помнил все эти леденящие душу предупреждения сотрудников о его крутом нраве, требовательности и бескомпромиссности в работе. Да я и сам видел, как во время очередной операции на сердце он кричал и в ярости бросал об кафельный пол не тот или не вовремя поданный ему хирургический инструмент. Зрелище, я вам скажу, не для слабонервных!.. Его боялись ужасно! Но в то же время безумно любили и столь же безумно им гордились. Больные, кстати, тоже.

И вторая. Когда мы, после интервью, уже шли с ним из больницы на выход, он, со своим характерным волжским оканьем, сказал мне: «А вы знаете, Анатолий Давидович, мне с вами было интересно!..»
Его уже семь лет нет с нами. Зато его рецепты и наблюдения, высказанные в интервью 10 лет назад, и сегодня важны и актуальны.

Николай Михайлович, в своей книге вы пишете, что люди различаются между собой по способности переносить напряжение…
...
Читать


Категории: Ужиткова політологіяВізія    
Комментарии (11)  
Понедельник 30 ноября 2009
Arsan | 2009-11-30 17:39:37 І про культуру.
Сообщение прочтено 506 раз
Администрация МетаБлогов предупреждает, что этот пост может содержать материалы для взрослых.

Категории: Візія    
Комментарии (10)  
Воскресенье 15 ноября 2009
Arsan | 2009-11-15 02:30:39 NO PASARAN!
Сообщение прочтено 2254 раз

 

Відкриття пам'ятника Шевченку 24 березня 1935 року. Здається, фото зроблене саме зі "спадщанського" балкону.

Для початку кілька спогадів. З активістами "Спадщини", а також "Просвіти", Руху, СУМу, УНСО та інших патріотичних організацій я завів дружбу у 1990-91 роках. То були часи мітингів за незалежність України, на підтримку української мови та культури.

Веселі часи. У нас був свій Гайд-парк. І там незмінним діджеєм був Борис Максимович Здоровець - колишній в'язень сумління, віруючий баптист, ветеран Другої світової війни (про все це я дізнався набагато пізніше, а тоді бачив просто однорукого дідуся з саркастичною посмішкою, а трохи послухавши, зауважував у ньому людину з чудовим почуттям гумору й тонким розумінням української політики). Оце думаю, чи він ще живий? Давно про нього не чув. В ті вже далекі роки він вішав на дерево "матюкальник" - старенький мегафон, і рубав правду-матку про навколишню дійсність. Завжди довкола збиралося чимало народу. Точилися палкі дискусії про політику й про життя.

Щодня траплялися якісь курйози. Неподалік місця, де стояв Здоровець та його слухачі, стояла ятка з книжками та газетами українською мовою. Їх продавав пан Анатолій - веселий товариський мужик з Полтавщини, ми з ним приятелювали й часто теревеніли біля його робочого місця. Одного разу підходить до нас якийсь совок, і надивившись на асортимент ятки, аж задихаючись від злоби, починає горланити благим матом:

"Да шо еті, блін, казакі тут стоят, рижиє, беззубиє, ету вот хрєнотєнь тут развєлі"... Самостійнікі, блін"...

При цьому розмахує примірником книжки "Історія України" Антіна Лотоцького, взятим з ятки.

Я чемно зауважую: "Ну якщо Вам щось не до вподоби, не читайте, не купуйте, проходьте собі мимо".

Повертається до мене: "А кагда еті бандеровци прійдут к власті, ані вас, жидов, первимі задавят!"

SmileSmileSmile

Вже, здається, у часи індепенденту культурологічному товариству "Спадщина" і товариству української мови "Просвіта" виділили невелике приміщення у будинку по Сумській, навпроти пам'ятника Шевченку. Інколи заходив туди "чаї ганяти". А ще раніше, у 80-х, там розташовувалося кубинське консульство, над ним майорів смугастий прапор із зіркою. Було і таке у нашому славному місті...

Місце, звичайно, козирне, і тепер харківська влада надумала у "спадщан" ці кілька кімнат відібрати. А що у нас за влада, знає весь інтернет. Якщо хтось не в курсі, можете подивитися
Читать


Категории: Ужиткова політологіяВізія    
Комментарии (13)  
Воскресенье 25 октября 2009
Сообщение прочтено 2580 раз

 Роботи Павла Макова схожі на старовинні гравюри. Цей пожовклий папір, тонкі чорні лінії, точність у дрібницях. Є палімпсести, ніби з нашаруваннями різних епох, де з-під зображень проглядають якість тексти. Влучно (респект Муніципалці) підібраний музичний супровід - музика барокко.

У митця є свій фірмовий кочуючий сюжет - пес, що відправляє природні потреби. На гравюрах із садами, алеями та майданами, серед кіпарисів і тополь він цілком доречний - задля того туди собачок, власне, й виводять. Тим більше пес не тільки те й знає, що випорожнюватися, а ще й інколи стає на задні лапи, захоплено вдивляючись у деталі краєвиду.

А понад те, той самий пес присутній і на радянських облігаціях державної позики. І там він теж за звичкою полегшується.

Митець-філософ має рацію. Суспільство споживання працює на унітаз. Дуже доречно песик виглядав би й на грошах. А то все гетьмани та поети. У випадку зі сковородинівською п'ятисоткою - взагалі суцільне неподобство. Григорій Савич до грошей намагався навіть не торкатися, він їх не визнавав. Помістити його портрет на купюри, хай навіть найвищої вартости - витончене знущання над людиною, яка казала: "Світ ловив мене, та не впіймав!"

Не те, все не те. А от песик навприсядки на банкнотах був би дуже доречний, далебі.


Категории: ВізіяArs longa    
Комментарии (13)  
123Вперед | Указать страницу