От лише кілька уривків з газет:

"50 тисяч етнічних німців прийняли іслам".

"Згідно даних нового дослідження, проведеного за фінансовою підтримкою МВС Німеччини, мусульмани можуть складати більшу частину населення країни вже у 2046 році".

"В Америці щороку 50 тисяч американців приймають іслам".

"У Великобританії мешкає близько 1,5 мільйони мусульман, з них 20 тисяч новонавернені".

Ця тенденція отримує осмислення і в художній літературі. У двох кінцях нашого "цивілізованого світу" – у консервативно-бушівських США, які щосили гарують на невдячній ниві боротьби зі світовим тероризмом, та  ліберальній Франції, яка не втомлюється доводити своєму заокеанському партнерові марноту цієї справи – не так давно вийшли дві книги різних авторів – "Терорист" Джона Апдайка та „Фанатики” Макса Гало, які, проте, ятрять однаково болючу для обох країн рану. Про що в них ідеться?

   Про ницість і невпорядкованість сексуального життя мешканців західних мегаполісів, яке обтяжується конфліктом батьків і дітей. У цей споконвічний конфлікт втручаються безжальні геополітичні реалії нашого часу. У романі Апдайка юний напівєгиптянин-напівірландець Ахмад, що живе  з розлученою матір”ю у американському Нью-Джерсі, з відразою спостерігає за вервечкою матусиних коханців. Майже таку саму картину, тільки на іншому континенті щоразу бачить і героїня роману Гало, Клер – донька батька-одинака, професора з Парижу. Обоє відчувають огиду від способу життя своїх батьків, і обидва знаходить розраду в фундаментальному ісламі, який суворо засуджує західну сексуальну свободу, чи то пак розбещеність. Ахмад з Нью-Джерсі підпадає під вплив проповідей радикального імама і долучається до гурту терористів, які готують вибух у Нью-Йорку. Клер стає терористкою-смертницею і влаштовує вибух у Багдаді, який забирає, крім її, життя ще 33 людей.

   Наведемо один з епізодів роману Апдайка: до групи терористів, де перебуває Ахмад, ЦРУ залучає свого аґента, і той у  звичний спосіб переконує молодого терориста зійти з хибного шляху: влаштовує йому незабутню зустріч із повією. Дівчину для цієї справи взяли теж неабияку – в неї Ахмад був закоханий, коли навчався у школі. У ті далекі роки вона співала у церковному хорі „Ісус – наш кращий друг”.

   Іншими словами у цих романах йдеться про те, що релігійні війни і масштабні геополітичні зсуви зароджуються у ліжку. Може це марення письменників-фантастів?  

   На жаль, все набагато серйозніше. Книжки ці з”явилися на тлі невщухаючих розмов про поступову ісламізацію Європи та про кризу християнської цивілізації. Кількість ісламських громад у містах Західньої Європи зростає, причому не тільки за рахунок емігрантів з Азії. Уявімо, що мрії юних радикалів збулися: західня християнська цивілізація програла битву фундаментальному ісламу, і тепер з мінаретів Парижу і Нью-Джерсі лунають наспіви муедзинів, що заликають правовірних (яких тепер переважна більшість населення США та Європи) до молитви. На таких жінок, як мати Ахмада тепер чекає сувора кара: згідно з шаріатом їх закидатимуть камінням, а такі чоловіки як батько Клер у нових умовах грішитимуть подалі від дитячих очей, звісно, якщо в них стане на це сили після спілкування з чотирма законними дружинами. Чи буде це остаточною перемогою „високої моралі” над пануючими сьогодні занадто вільними поглядами на життя?

Історія свідчить, що навряд чи.

   За своїм походженням християнство, як і іслам – не європейська релігія. До Європи воно прийшло з Західної Азії, і властивою для Європи ця релігія стала лише з плином століть. А спочатку багатьох європейців дуже дратувала християнська проповідь доброчесного способу життя: у перші століття по Різдві Христовім до християн у Римській імперії ставилися майже так само, як сьогодні до членів Аль-Каїди – їх вважали фанатиками й екстремістами, ворогами держави, проте їх чисельність невпинно зростала – бо християнство було здатно заповнити собою ту духовну пустку, яку залишав спосіб життя у Римській імперії. Тим більше тоді ніхто не уявляв, що з часом ця віра рабів і простих рибалок стане офіційною релігією Риму. У Римській імперії християнство перемогло у першій половині IV століття, за часів Костянтина – першого римського імператора, який охрестився; за його правління столиця імперії була перенесена на Схід, у Костянтинопіль, або, як його ще називали, Nova Roma – Новый Рим. До речі, це місто з часом стало Стамбулом – столицею ісламської держави, а його головний християнський храм – собор Святої Софії – був перетвопений у мечеть Аль-Софія. Чи може щось подібне по багатьох століттях трапитися і зі старим Римом?

   Сьогодні іслам у Європі, майже як колись християнство – релігія мешканців злиденних околиць європейських мегаполісів. І віра пророка Мухаммеда поступово заповнює собою духовний вакуум постхристиянської Європи. Прийдешній день важко передбачити, але навіть коли уявити, що Європу очікує перемога ісламу, у історії завжди можна підгледіти сценарій майбутнього.

   Історія – у тому числі релігійна – має властивість ходити колами. І поступово, хоч би й по кількох віках, повертається у стару колію. Приміром, такі звичні у наш час речі, як гей-паради у європейських містах, або відкрита діяльність екстрасенсів, магів та сатаністів, у середньовічній Європі з її інквізицією уявити собі неможливо, а от у ще давніші часи – у дохристиянському Римі – таким речам ніхто б не здивувався. Так і ісламський порядок, навіть у разі його всесвітньої перемоги у недалекому майбутньому, з часом, поступово еволюціонуючи, буде набувати знайомих абрисів сучасного західного лібералізму, що не обмежує релігійну, політичну, сексуальну й жодну іншу свободу. Лібералізму, коріння якого сягає часів язичницької античності. Може тому, що „розбещена” західна цивілізація просто найбільше відповідає людській природі? Вона просто більш поблажлива до людських слабкостей – поправлять її супротивники. Не будемо їм суперечити, тим більше, що на порядку денному – джихад. Один з ісламских проповідників дав йому таке визначення: джихад – священна війна мусульман із дияволом, невіруючими і власними пристрастями. Коли так, то ця війна триватиме стільки, скільки буде жити людство.