Кінець листопада й без того вважають найдепресивнішою порою року. А тут ще й –  невідомо що в країні твориться. Розруха і занепад. Протестують, правда, проти нього вже й навіть луганчани і донеччани.

От тільки невідомо, чим вони думали, коли за зека голосували? Коли кричали, що в усьому винні галичани? Бо хитрі галичани, бачте, не хотіли того допустити до влади ще тоді, коли „ані, даннєччанє, работалі”?

А може треба визнати, що ці погані галичани добре розуміли, чим такий „регіональний праффєсіоналізм” може закінчитися?  І вже тоді хоч трохи думали про своє, та й про їхнє, майбутнє?

А виступили б усі єдиним, спільним фронтом – то й ті, хто прийшов до влади внаслідок помаранчевої революції, теж побоялися б так себе вести. Не почали б зразу між собою сваритися, майно і владу ділити.

Ан ні! – не сталося. Замість того одна частина країни стала радо ганьбити і принижувати іншу. Правда зараз, здається, такого вже немає. Майже. Принаймі поки що немає – спільна біда всіх здружила.

Але чи надовго? Є такий закон в психології – група, що об’єднується заради боротьби з зовнішнім ворогом, рано чи пізно починає шукати ворогів всередині себе.

Так робили більшовики, які тільки-но здобувши владу, тут же радо кинулися шукати в своїх рядах троцькістів і зінов’євців.

Так розпався СРСР – тільки-но закінчилася холодна війна. Так пересварилися „помаранчеві” – як тільки інавгурували свого „Месію”. Так же згине ПР – конфлікти всередині неї не вчора почалися.

От тільки боюся, що нам з вами від того все-одно легше не стане. Бо якщо ілюзорне об’єднання „донецьких і западенських” буде триматися тільки на цій ідеї боротьби з поганою владою – то й після її повалення ми знову отримаємо те ж, що вже мали.

Повторимо дію все того ж закону – якщо не буде якоїсь нової ідеї, якщо не буде розроблена стратегія і напрямок розвитку держави, якщо не створимо нормальні умови існування для усіх громадян.

„Рівні але різні” – так писав ще Григорій Сковорода. Але в душі притримуючись цього принципу, насправді ми ще й досі анітрохи не наблизилися до його реалізації.

Все так же категорично мислимо, все так же готові в першу чергу підставити своїх друзів – замість того, щоб захистити їх, все так же вважаємо приниження іншого ознакою власної доблесті.

Не кажучи вже про споконвічне прагнення українця до влади. Хоч маленьку, але посаду! Хоч завгоспа, хоча б якогось найменшого товариства! Хоча б якийсь титул – магістра великого трикутника чи білого квадрата.

Все інше – неважливо! От і  маємо в результаті погіршення життя, втрату особистої свободи – і мовчазну згоду на це усіх нас. Згоду, освячену еманацією всемогутніх „противсіхів” – надто вже привабливою виявилася ця ідея для українця.

Ненавидіти усіх, без виключення – це в нас в крові. От і живемо так, щоб мати цю можливість ненависті, щоб підживлюватись цим бажанням. Тому й не хочемо жити добре – кого ж-бо ненавидіти будемо?

Таким є наше життя – хіба не мракобісся? Мракобісся в умах і серцях. Мракобісся у владних коридорах і з-посеред народу.

Коли-ж бо, українці, навчитеся поважати гідність людини – як чужу, так і власну? Коли станете гідно й достойно жити – так, як це вже давно заслужили і як до цього прагнете?