Свято Перемоги вочевидь знову підніме на поверхню українського суспільства дискусію щодо примирення ветеранів УПА і Радянської Армії. І нова українська влада напевно спробує вирішити його з точністю до навпаки до того, як це робив Віктор Ющенко.

Тепер нам будуть розказувати байки про те, що воїни УПА не є 100% героями, але 100% – прислужниками фашистів. Не знаю, чи варто повторювати, що істина десь посередині.

І навіть не володіючи ніякими унікальними історичними талантами, можна вже тепер хоча б дещо розставити по своїх місцях.

1. День Перемоги 8.45.

Весь світ святкує День Перемоги 8-го травня, а не 9-го. Пояснюють це різницею між московським і європейським часом – Акт капітуляції був підписаний о 23 годні за середньоєвропейським часом, коли в Москві вже було далеко за північ.

Хоча насправді, думаю, причина була в іншому – не можна святкувати свято в день, який вже минув, а пройшовши таку важку війну, без свята СРСР дозволити собі залишитися теж не міг.

А до 9-го травня воїни УПА вже точно не мають аж ніякого відношення, бо громадянами тієї держави себе не вважали. Тому й спроба примирити їх з воїнами Червоної армії і посадити за один стіл саме в цей день виглядає дещо дивною.

Та й не воювали вони між собою. Окремі сутички і бої між УПА і Червоною армією звичайно були, але на результат війни вони точно ніяк вплинути не могли і носили лише місцевий характер. Радянська армія на той час була надто потужною машиною, щоб ризикувати зв’язуватися з нею.

Керівники Повстанської армії це розуміли – тому й створювали військо, здатне тривалий час вести боротьбу в підпіллі. До того ж одні і ті ж люди дуже часто могли бути ветеранами і однієї армії, і іншої. В 1941 році на західній Україні мобілізації проведено не було, не встигли, і після визволення радянська влада компенсувала це сповна.

Тоді вже забирали всіх підряд. Правда тим, хто проживав на окупованій території, Сталін зазвичай не довіряв, тому й кидали їх в бій першими, майже на вірну смерть. Це було ще однією причиною поповнення лав УПА – краще було відсидітися вдома, в криївці, ніж йти на радянсько-германський фронт.

Тим більше, що від звільнення західної України навесні 1944 року війна тривала ще більше року – так що загинути були всі шанси. Тому часто йшли в УПА і для того, щоб не йти в Червону армію – все ж воювати упівцям доводилося таки на своїй території, а не десь, невідомо де і за кого.

2. Як довго існувало УПА?

З 1944 року по 1954 рік УПА проіснувала більше 10-ти років. А окремі бої були зафіксовані й пізніше. Навряд чи така боротьба була б можливою без підтримки місцевого населення. Тому зі стратегічної точки зору виселяючи цілі села і сім’ї в Сибір, відбираючи в селян землю і записуючи їх в колгоспи, Сталін звичайно був правий – мова йшла про те, щоб позбавити воюючу армію тилового забезпечення.

Хоча й треба сказати, що підтримували цю боротьбу не всі – були і польські, і змішані сім’ї, були люди які просто не хотіли воювати або вважали цю війну чужою для себе. Та й не можна все життя вести війну. Тому десь зрозуміти можна й тих, хто в „яструбки” („истребительные отряды”) записувалися.

Бувало й так, що й члени однієї родини могли воювати по різні сторони – війна ще нікому не принесла щастя – не треба мати тут ніяких ілюзій. А тому коли життя в СРСР стало більш чи менш нормальним, тоді і смисл воювати щез. Це було вже не за Сталіна. СРСР часів Сталіна і після нього – дві великі різниці.

УПА переміг Хрущов – зупинивши ту репресивну машину, проти якої вона воювала та армія і фактично відмінивши кріпосне право в колгоспах. Та й вбивство Бандери – теж діло рук вже його влади. Складний то був період.

3. Про голод 1946-го.

Але в 1946 році війна ще йшла по повній силі і колективізація була фактором, що їй лише сприяв. Добровільно йти в колгосп і віддавати свою землю ніхто не хотів. На західній Україні звикли не довіряти владі – тут її стільки перемінилось, що й не злічити.

І допоки ще існувала приватна власність на землю, доки селянин ще мав шмат землі – доти він відчував себе ще хоч трохи незалежним і доти принаймі не голодував, як на колгоспному сході.

Бо хоч і заробити з неї нічого не міг, бідували, чесно кажучи, але той, хто мав землю, вважався господарем і в колгосп не рвався, що б там не обіцяли.

Тому голоду на заході Україні в 1946 році не було. Всі були господарями, кожен завжди щось мав на чорний день – який би неврожай не траплявся. Вистачало і на сім’ю, і на підтримку УПА, і на допомогу мішечникам зі сходу.


4. Спад боротьби.

Починаючи з 1947 року ряди УПА почали рідіти. Їх убивали, українські села вивозили в Сибір, щоб залишити вояків без тилового забезпечення, поля в селян забирали в колгоспи. А з того, що залишилося при хаті, сплачувати продподаток на утримання УПА було вже не так легко.

Деякі з цих вивезених селян потім, вже за Хрущова, повернулися назад – без права поселятися в рідному селищі. А натомість з Польщі вивозили українські села і переселяли їх на Україну, переважно десь на Миколаївщину.

Але там, в степах ті жити не змогли і всіма правдами і неправдами верталися назад, на захід, щоб хоч трохи бути ближче до батьківщини, до її гір і лісів. Це лемки, музей їхньої культури є у Монастирській Тернопільської області.


5. Повстанці і простий люд.

На західній Україні жили різні люди, не одні тільки українці. І не всі підтримували повстанців, як-от все ті ж польські чи змішані сім’ї. Були села, де всі надавали допомогу УПА, а були й такі, що ні. В реальності ж ніхто особливо тій війні не радів, просто сталінська влада – це було ще гірше. А так народ не так вже й воювати хотів, воювали-то від безвиході фактично.
Що робити, коли в тебе відбирають землю, сім’ю, дитину? Були й такі, які в ястребки записувалися і їх теж зрозуміти можна – не можна ж все життя воювати, шукали якоїсь можливості закінчити ту війну. І як тільки життя стало більш чи менш нормальним – так опір і зійшов на нуль. Хоча окремі випадки ще навіть в 60-х були.

А бувало й таке, що вирізали цілі польські села. Хто скаже тепер, хто саме? Справжні бандерівці, винищувальні загони НКВС, просто бандити, яких було доста після війни? Так що в принципі нічого особливо доброго в тій війні не було, війна завжди лихо, от тільки й інакше теж не виходило. Вмирати без бою від голоду, як на сході, західняки не захотіли.

6. Радянська влада і повстанці.

З повстанцями радянська влада не церемонилася – не було навіть цих сумнозвісних „тройок” – їх просто убивали. На Тернопільщині, під Копиченцями, в лісі є місце де трупи вбитих упівців скидали – просто в рів, без ніякої могили, собаки потім їхні руки-ноги таскали.

Там тепер меморіал зробили. Все були молоді хлопці по 17-20 років – такі, що дуже часто ще й дівчини не встигли спробувати. Вони вірили в ту ідею.

Ну а єдине, що однозначно було позитивним з того, що принесла радянська влада на західну Україну – так це можливість навчатися. Університети були і за Польщі, але пробитися селянському хлопцю, та ще й українцю, туди фактично було неможливо.

Після війни поляків винищили чи вивезли, українську інтелігенцію Совіти знищили (убивали навіть вчителів), і поступити вчитися можна було вже легше. На це і Сташевського (вбивцю Бандери) купили...

7. Про законність влади.

Воїни УПА вважали себе правонаступниками української держави 1918 року. Легітимність СРСР на той момент була більш ніж сумнівною, особливо після виключення з Ліги націй в 1939 році за війну з Фінляндією.

І тільки економічна депресія 30-х (СРСР закупив трактори і обладнання в США), а потім – Ялтинська конференція 1945-го допомогли нарешті добитися визнання з боку США і світового співтовариства.

І всі спори щодо тієї боротьби насправді зараз зводяться до одного – яку саме владу можна було вважати тоді законною і легітимною?

Чи УПА, як правонаступника української держави 1918-го року, яку визнали на той момент більш як 30-ть країн світу, чи СРСР, який до свого визнання йшов шляхом підкупу, війн і насильств?

Ця ж дискусія триває і донині. Хоча, здавалось би, виникнення незалежної України давно вже мало би розставити тут всі крапки над „і”.



Ігор Лубківський
м. Тернопіль



 Українська правда