|
#
ЗаписиЧетвер 17 листопада 2011
...Сумно бачити, як радо кинулися українці шукати нову легку причину усіх своїх сьогоднішніх невдач – тепер у якомусь дурнуватому міфілогізмі. Зовсім не в такому, яким він мав би бути, якщо б дійсно відповідав їхнім предковічним уявленням.
Тоді він сповідував свободу і гідність людини, віру в Природу і в Силу Бога, визнавав жіноче і чоловіче начало як на небі, так і на землі. Бог і Софія на небі, сильний і розумний чоловік та ніжна й мудра дружина на землі.
А замість того бачимо тепер безглузду віру в силу одних лише символів, небажання думати й працювати, невміння аналізувати. Кажуть – треба тільки скинути з п’єдесталу християнського бога, роздати всім по револьверу та поміняти місцями кольори прапора – і все буде о’кей!
Ба, навіть поважні прес-конференції проводять з цього приводу! Слід розуміти, що все інше нас вже влаштовує. От переверне Янукович прапор догори дригом – і ніяких претензій до нього вже не буде!
Що, вже перевертав, кажете? Ще в 2007-му, на обкладинці своєї книги? Та невже? І що тоді сталося? Рай небесний настав? І тепер йому порядок навести знову тільки прапор заважає, так?
Знову про символи і мислення
А здається, так просто! Писалося ж уже: символи – вторинні, мислення первинне! Символ вбирає у себе всі ті думки, що накопичувалися у ньому протягом сторіч. Тобто як і ті задуми, що були вкладені в нього в момент його створення, так і те значення, яке надавали йому люди згодом.
Тому хрест – це давній дохристиянський символ, але тепер він доповнений усім, що внесло у нього християнство: як поганим, так і хорошим. І латинський (вертикальний несиметричний) хрест це не тільки символ християнської віри чи католицизму, але й інквізиції.
Тому сонячна Свастика – прадавній арійський, а згодом й християнський символ, ще й досі збережений в розписі Софії Київської і оздобленні Почаївської Лаври, стала для нас ще й символом німецького фашизму.
А віра в те, що існує якесь первинне й істинне значення символів виникає внаслідок віри в давні цивілізації, їхню мудрість і силу. Хто зна, може й так – що ми знаємо про них?
Але якби ці цивілізації існували й досі, то чи стояли б вони увесь цей час на місці, очікуючи нас? Якими були б тепер? Чи прагнули б повернутися до власного минулого, а чи шукали б нове?
Та чи й справді були вони кращими й досконалішими за нас, хоча б в морально-етичному плані? Чомусь же загинула і міфічна Атлантида, і така ж міфічна Лемурія? Може неспроста? Карма, розплата, Бог? Власна розпущеність чи недолугість? Що їх зруйнувало?
Невідомо, ми втратили П'ятниця 4 листопада 2011
Кінець листопада й без того вважають найдепресивнішою порою року. А тут ще й – невідомо що в країні твориться. Розруха і занепад. Протестують, правда, проти нього вже й навіть луганчани і донеччани.
От тільки невідомо, чим вони думали, коли за зека голосували? Коли кричали, що в усьому винні галичани? Бо хитрі галичани, бачте, не хотіли того допустити до влади ще тоді, коли „ані, даннєччанє, работалі”?
А може треба визнати, що ці погані галичани добре розуміли, чим такий „регіональний праффєсіоналізм” може закінчитися? І вже тоді хоч трохи думали про своє, та й про їхнє, майбутнє?
А виступили б усі єдиним, спільним фронтом – то й ті, хто прийшов до влади внаслідок помаранчевої революції, теж побоялися б так себе вести. Не почали б зразу між собою сваритися, майно і владу ділити.
Ан ні! – не сталося. Замість того одна частина країни стала радо ганьбити і принижувати іншу. Правда зараз, здається, такого вже немає. Майже. Принаймі поки що немає – спільна біда всіх здружила.
Але чи надовго? Є такий закон в психології – група, що об’єднується заради боротьби з зовнішнім ворогом, рано чи пізно починає шукати ворогів всередині себе.
Так робили більшовики, які тільки-но здобувши владу, тут же радо кинулися шукати в своїх рядах троцькістів і зінов’євців.
Так розпався СРСР – тільки-но закінчилася холодна війна. Так пересварилися „помаранчеві” – як тільки інавгурували свого „Месію”. Так же згине ПР – конфлікти всередині неї не вчора почалися.
От тільки боюся, що нам з вами від того все-одно легше не стане. Бо якщо ілюзорне об’єднання „донецьких і западенських” буде триматися тільки на цій ідеї боротьби з поганою владою – то й після її повалення ми знову отримаємо те ж, що вже мали.
Повторимо дію все того ж закону – якщо не буде якоїсь нової ідеї, якщо не буде розроблена стратегія і напрямок розвитку держави, якщо не створимо нормальні умови існування для усіх громадян.
„Рівні але різні” – так писав ще Григорій Сковорода. Але в душі притримуючись цього принципу, насправді ми ще й досі анітрохи не наблизилися до його реалізації.
Все так же категорично мислимо, все так же готові в першу чергу підставити своїх друзів – замість того, щоб захистити їх, все так же вважаємо приниження іншого ознакою власної доблесті.
Не кажучи вже про споконвічне прагнення українця до влади. Хоч маленьку, але посаду! Хоч завгоспа, хоча б якогось найменшого товариства! Хоча б якийсь титул – магістра великого трикутника чи білого квадрата. Все інше – неважливо! От і маємо в результаті погіршення життя, втрату особистої свободи – і мовчазну згоду на це усіх нас. Згоду, освячену еманацією всемогутніх „противсіхів” – надто вже привабливою виявилася ця ідея для українця.
Ненавидіти усіх, без виключення – це в нас в крові. От і живемо так, щоб мати цю можливість ненависті, щоб підживлюватись цим бажанням. Тому й не хочемо жити добре – кого ж-бо ненавидіти будемо?
Таким є наше життя – хіба не мракобісся? Мракобісся в умах і серцях. Мракобісся у владних коридорах і з-посеред народу.
Коли-ж бо, українці, навчитеся поважати гідність людини – як чужу, так і власну? Коли станете гідно й достойно жити – так, як це вже давно заслужили і як до цього прагнете? П'ятниця 28 жовтня 2011
„Сутінки богів” – так називалася праця Фрідріха Ніцше, написана ним більш як півтора століття тому. Чи, якщо точніше – „Сутінки богів, або як філософствують молотом”. Писав він в ній про те, що Бог помер, що суспільство втратило моральні цінності, що Німеччині загрожує декаданс і занепад.
Але програвши дві війни, Німеччина опинилася там, де „переможцям” мріяти тепер навіть і не доводиться. Може тому, що зробила уроки зі своїх поразок, а ми й далі живемо постсовєцькими нелюдськими цінностями? І носимося з „перемогою”, з якої так і не змогли зробити належних висновків?
Ба, більше того – ця суспільна деградація тільки набирає обертів – красти і брехати стало не те що модно, але й обов’язково! Страшно навіть подумати, скільки мільярдів, наприклад, закопано в землю під одне тільки Євро-2012!
Один тільки півторахвилинний телевізійний проморолик коштує півмільйона доларів! Що вже казати про „бідну” Польщу, що маючи тепер економіку вчетверо більшу за нашу, може позволити собі ролик лише за 30-40 тис. злотих? Жмоти і скупердяї! Ну Африка, карочє!
Але найгірше те, що цей занепад і декаданс, за словами Ніцше, торкнувся вже не тільки тих, хто мав би бути елітою суспільства, але й став докочуватися до самих низів. Так, риба гниє з голови, але це ще не означає, що подібне гниття не може дійти і до її хвоста.
От і маємо те, що маємо – напівдеградоване суспільство, що обираючи зека у Президента, сліпо надіється на якісь блага від нього; яке не любить себе і ненавидить сусіда, яке шукає ворогів не серед тих, хто його обікрав, а серед таких же бідних, як і воно, представників інших регіонів своєї країни.
Але найгірше те, що втома і депресія торкнулися не тільки реальності, але й мрій і сподівань – ми втратили бажання жити краще, прагнення вірити і любити.
Хто зна, може так і треба – так має бути перед кінцем світу: „поганий нехай опоганюється далі, а добрий нехай чинить добро далі”.
Але це не означає, що не може бути інакше, що ми для себе не можемо обирати, на якому саме боці поганства чи добра нам бути. Що не можемо вірити в те, що дороге нашому серцю – на противагу тому, що нам нав’язують не-українські телеканали. Що не маємо думати і розуміти.
Адже насправді – це не так важко, кожен з нас це знає і вміє. В усякому разі – знав і вмів колись, наприклад в дитинстві. Або в кризових ситуаціях. Або на хвилі вдячності комусь близькому, під впливом кохання чи співчуття.
І тепер це треба тільки пригадати. Прислухатися до голосу свого серця і своєї інтуїції. Навчитися поважати інших і перестати зневажати себе. А тоді вже все обов’язково буде добре.
От тільки... От тільки, так – справді є одна проблема! Для того, щоб це дійсно сталося, щоб ми знову навчилися дослухатися до голосу свого серця і свого розуму, необхідно щоб ми дійсно цього захотіли.
Щоб повірили, що це можливо. А це вже.. проблема. І якщо в Німеччині 19-го століття вона полягала в тому, щоб відновити віру в Богів, то в Україні здається, вона в тому, що ми перестали чути своїх ангелів.
Віримо, що кожен з нас має свого ангела-охоронця. Але чи багато з нас може похвалитися тим, що чує й розуміє його? Адже, якщо ні, то й толку від такого ангела все-одно ніякого!
І тому якщо в Німеччина пройшла через свої сутінки богів то ми зараз переживаємо сутінки ангелів. Це вони зрадили нас, чи ми їх?
Хто зна, може так тепер і зостанеться вже навіки? І будемо й далі жити в темряві, не чуючи голосу свого серця, втративши розум і критерії моралі?
Але знаю, що сутінки завжди найтемніші перед світанком. То ж будемо Четвер 21 липня 2011
В Україну стали повертати червоні прапори. А далі що? Скажуть руйнувати церкви та нищити хрести? Але ...які саме з них?
Від язичества до християнства
Хрест був одним з символів вірувань наших предків ще до введення християнства. От тільки був він тоді рівностороннім, переважно – горизонтально розташованим.
Язичеський хрест, с. Монастирок.
Сторони такого хреста означали поєднання духовного і матеріального, земного і небесного. Несиметричний вертикальний (латинський) хрест в християнстві додатково став означати й інше – спускання небесної благодаті на землю.
Ангел помсти |
2011-02-21 10:49:15
Уявімо собі на мить, що в Україні вже є нова, справді українська влада. Не про теперішніх політиків йдеться – про тих, хто лише прийде згодом. Які завдання постануть перед ними в першу чергу? Як їх вирішити? Що зробити насамперед?
1. Демонтувати символи тоталітарного минулого. В першу чергу – пам’ятники Леніну. Це поклоніння монументам вождя і досі привчає народ до ідолопоклонства, залишаючись символом інфантилізму та залежності. Пам’ятник має відображати історичну діяльність видатної особи чи суттєво значимі історичні віхи в житті держави – на те він і пам’ятник. До України Володимир Ульянов не мав жодного відношення. Тут він ніколи не бував, Жовтнева революція відбулася в Росії, а до нас вона прийшла тільки у 1918-му, у вигляді спровокованої більшовиками громадянської війни. Можна ставити меморіали героям тієї війни (хай навіть з обох боків), але не тій ідеї, що нищила країну.
2. Відкрито опублікувати списків сексотів – колишніх таємних співробітників КДБ. Це звичайно викличе деяку напругу в суспільстві, але інакше навряд чи вдасться розпрощатися зі своїм минулим. Потрібна відкрита (в Інтернеті) публікація цих списків з наступною забороною займати цим людям будь-які державні посади. Але разом з забороною переслідувати їх якимсь іншим, додатковим чином. Це болючий, але необхідний процес – і чим швидше ми його пройдемо, тим краще.
3. Заборонити займати посаду народного депутата більш як два терміни; зобов’язати їх здавати тести чи екзамени перед вступом на посаду. В умовах стагнації державної влади, неможливості її оновлення і тоді, коли посада народного депутата сприймається просто як якийсь приз, пропуск-лотерея в інше, більш заможне і щасливе життя, це виглядає єдиним можливим виходом з ситуації. Здача тестів – після обов’язкового навчання на кількамісячних курсах з чотирьох основних предметів: політології, економіки, юриспруденції та психології управління. Ми не можемо дозволити собі керувати країною людям, що не мають жодного поняття про ці науки. І навіть якщо ці новообрані претенденти на посаду народного депутата за цей час так нічого й не вивчать і підтасують свої результати – то принаймі хоча б надалі будуть остерігатися виглядати брехунами чи дурнями. Тим більше, що в умовах обов’язкової середньої освіти в цій вимозі немає нічого, що б суперечило правам громадянина. Право бути обраним при цьому не порушується, а можливість його реалізації настає лише після здачі тестів – скільки б часу це не займало.
4. Додатково ще слід створити палату народних представників, наділену контрольними функціями і правом розпуску парламенту, яка б обиралася на термін не більше 2-х років з умовою обов’язкового проживання в регіоні, від якого балотуєшся. Тут теж варто ввести обмеження терміну обрання (не більш як двічі) та додатково заборонити балотуватися в неї діючим державним чиновникам. Кількість депутатів в іншій палаті після того можна скоротити в рази.
5. Провести громадські слухання (публічний суд) над комуністичним режимом – надавши право висловлюватися „за” і „проти” усім політичним партіям та громадським організаціям. Зробити це треба не для того, щоб когось покарати – а для того, щоб відділити П'ятниця 11 лютого 2011
Зрада… Кожен з нас, без сумніву, хоч раз в житті тим чи іншим чином стикався з нею. Це завжди боляче і неприємно. І завжди несподівано. Але чому і звідки вона приходить
Іноді – просто помиляємося. Не так зрозуміли іншого, чогось собі навигадували. Таке стається внаслідок неоднакового сприйняття людьми різних цінностей і цілей – „люди з різних світів”.
Але іноді зрада – і справді зрада. І є в ній щось погане і важке. Особливо тоді, коли таким чином хтось один намагається вознестися за рахунок іншого.
Зрадити – задля того, щоб підняти власну самооцінку, вдовольнити власні егоїстичні чи нарцисичні комплекси.
Тоді це й справді стається боляче й несподівано, протікає тяжко, а потім залишається на все життя – відчуттям втрати чи образи. Не варто винити себе в тому, що вас зрадили – це вибір іншої людини.
Але варто знати чому і коли це стається, якими є приховані механізми зради, якою вона буває, коли буває позитивною (а буває й таке), а коли – навпаки.
І особливо тому варто, що часто ми плутаємо два види зради: зраду як антитезу вірності – зраду людині, і зраду як антитезу відданості – зраду ідеї…
1. Зрада як життя
Позитивною зрада є тоді, коли виявляється єдиним способом урятувати чиєсь життя. Краще зрадити собі чи своїм принципам, ніж взяти на душу гріх відповідальності за знищення іншої людини.
Краще зрадити одній людині, ніж взяти на себе відповідальність за смерть іншої. Такою є „зрада” дівчиною свого хлопця – щоб уникнути аборту і врятувати життя ненародженої дитини. Тут, здається, все ясно і без коментарів.
Складнішим вибір стає тоді, коли доводиться вибирати між прикрощами для своєї сім’ї і життям зовсім чужої людини. Наскільки етичним є зберегти комфортне життя своїх близьких за рахунок життя чи смерті інших?
Зрозуміло, коли доводиться вибирати між життям рідних і чужих людей. Але що робити тоді, коли для тебе мова йде лише про якісь дрібні неприємності, а для когось – про усе його життя? Або й про смерть? Чи може та людина сама заслужила таку долю?
Далі варто згадати зраду принципам заради іншого життя. Що краще – бути вірним прихильником якоїсь ідеї і знищувати заради неї інших людей, чи зрадити їй задля того, щоб врятувати їхнє життя?
Чи є зрадником ідеї, присяги і своїх обов’язків той охоронець табору, який відвертається в інший бік задля того, щоб не побачити, як втікає ув’язнений? Особливо, якщо табір – концентраційний?
Але є й ще один, ще складніший варіант зради – зрадити собі, щоб врятувати своє же життя. Зрадити своїм принципам заради себе самого. Так просто! Так робили тоді, коли записувалися в партію, ставали комсомольцями, йшли в поліцію чи в СС.
Рятували своє життя – життя як набір подій, як долю – щоб якось прохарчуватися, здобути освіту, отримати пристойну роботу чи збудувати сім’ю. Так було, наприклад, на західній Україні в 50-х – зраджували ідеї незалежності, щоб не воювати все життя, щоб хоч якось прожити.
Здається, все вірно. Тим більше, кому потрібна оця постійна війна? От тільки біда в тому, що одного разу зрадивши собі, можна згодом про це забути – і таким вже довіку й зостатися. Або й просто звикнути вирішувати усі свої проблеми подібним чином.
Тому часто одні і ті ж люди в 70-х могли відмову від батька писати, бо він бандерівцем був, а вони в партію вступити хотіли; в 90-х з таким же запалом зраджувати вже комуністам – заради тієї ж національної ідеї; а в 2000-му й цій ідеї зрадити Понеділок 6 вересня 2010
Стаття написана двома мовами, для особливо непонятливих: UA:
Психологія ненависті
В статті „Психологія вибору” вже говорилося про ті принципи, за якими здійснюють вибір – і не тільки політичний – наші співгромадяни. Казалося і про те, як він може залежати від релігійних уявлень, від віри в розвиток людини до Бога чи проти нього.
А проте одна й досить суттєва частина цього вибору зосталася поза рамками цього дослідження. Не треба думати, ніби людина завжди здійснює вибір в цьому житті виходячи лише з якихось власних критеріїв, хай навіть і досить специфічних. Не слід вважати, що всі добрі.
Іноді буває й так, що весь вибір зводиться лише до одного – такого типу поведінки, що має на меті принизити чи знищити когось талановитішого за тебе – і її відправною точкою стають не так власні думки людини, як зовнішній стимул для цього.
Такій людині достатньо тільки побачити когось Середа 2 червня 2010
Це можливо важко усвідомити, але це так. Ми з вами живемо у майбутньому. Вже і зараз – воно вже прийшло. Хтось, хто колись цікавився науковою фантастикою, зрозуміє про що я. Вже зараз і вже сьогодні. І тому ми маємо тепер унікальну можливість, як подорожні Машини Часу, подивитися на нього – що справдилося, а що ні. Хто не знає – в космосі, біля нашої планети, ще немає невагомості – інакше всі супутники навколо Землі не кружляли б, а летіли би куди їм заманеться. Там, в космосі, теж є сила тяжіння, просто менша ніж на поверхні Землі через віддаленість від неї. А не відчувають її космонавти тільки тому, що вона зрівноважується відцентровою силою обертального руху супутника. І якщо вибрати таку віддаль від Землі, щоб сила тяжіння була настільки малою, що для її зрівноваження вистачатиме всього одного оберту супутника в добу навколо неї, і запустити його в тому ж напрямку, що й вона, то він, обертаючись разом з нею, фактично висітиме весь час над однією і тією ж точкою земної поверхні. Так зараз усі супутники зв’язку працюють – нам вони стали знайомими завдяки сателітному телебаченню. І щоб обертатися разом з Землею – всі вони розміщені в її екваторіальній площині. А тому для того, щоб дивитися супутникове телебачення, антену треба на південь направляти. Ніколи не звертали на це увагу? Це – теж з майбутнього: супутникове телебачення, будинки, обвішані антенами у формі тарілки, спрямованими в сторону сонця, телесигнали з інших країн.. Понеділок 17 травня 2010
От хоч убийте мене, але нічого не можу з собою зробити – от не вірю я в те, що люди, які голосували за Януковича, цілком нормальні психічно. Ні, ну в прямому значенні цього слова звичайно так, здорові – ніякий психіатр там точно нічого не знайде. А от в сенсі хвороби духу...? Голосувати за те, щоб зека обрати президентом? Б-р-р-р-р!
* * *
Сталося так, що на другий день після виборів мені по сімейних справах довелося їхати на схід України, на Харківщину. І тільки зайшли в вагон дніпропетровського поїзда, як попутниця – старша жінка з Новомосковська, стала щось нас розпитувати про вибори.
Ні спорити, ні щось доводити мені вже не хотілося – і ситуація не та, та й сенсу не було – вибори ж-бо вже закінчилися. Тим більше, що з мого боку такий спір був би не зовсім чесним – пропрацювавши майже три роки модератором сайту Юлії Тимошенко, я всі її аргументи наперед знав.
Незрозуміло було тільки, чого це раптом вона на нас накинулася – ніхто ж її не зачіпав, про політику ми взагалі не говорили. Тим більше що дискусія була на рівні „Я с Днепропетровска, я лучше вас знаю!”
Згодом, по приїзді в Красноград, побачили протилежну картину – якась жіночка сама підійшла до моєї мами, бо почула, що ми „с западной” – вона теж була за Юлю. Відкрита і добра. Так би може ця історія і закінчилася певним компромісом, якби не далі...
В силу життєвих обставин нам довелося затриматися на сході майже три тижні – доглядали за вмираючою бабусею. Нерви звичайно і без того були на межі зриву. Хоча, правда, для жителя західної України нічого аж надто особливого в тому немає – що поробиш, Бог дав
Ангел помсти |
2010-05-17 14:14:37
|
МетаКонтакт
Додати коментар