Я не вмію писати коротких листів,

Я не вмію писати красиво,

І не вмію своїх пам'ятати я снів,

Але вмію я вірити в диво.

Я живу поїздами... чи мною вони?

Я живу у постійній пустій метушні.

Я живу і сміюсь, але плачу частіше.

І живу лиш тоді, коли він мені пише.

Я співаю пісень, коли пусто навкруг.

Я не певна, хто ворог мені, а хто друг.

Мене зради навчили любити фальшиво.

І чому це я досі ще вірю у диво?!

Я прощати умію, та не зло забувати.

Ще не вмію людськими я долями грати.

Я працюю натхненно тоді, коли тиша.

І чекаю, що він все ж хоч слово напише...

Як на мене, то забагато "я"... (=