Найперша така пісенька у виконанні Діми Корса весь час крутиться у мене в думках. Точніше, навіть не вся пісня, а її приспів:
"...А я чекатиму стільки, скільки треба.
Я чекатиму лише на тебе.
Я чекатиму, буду тримати небо.
Небо триматиму лише для тебе
Я..."
Адже чекання - головний атрибут розлуки. І тут паралельно згадуються стрічки з пісні, яку неперевершено співає Пугачова - "Не отрекаются любя":
"...Не отрекаются, любя.
Ведь жизнь кончается не завтра.
Я перестану ждать Тебя,
А Ты придешь совсем внезапно.
А Ты придешь, когда темно,
Когда в стекло ударит вьюга,
Когда припомнишь, как давно
Не согревали мы друг друга..."
Це, як на мене, найкраща відповідь тим, хто вважає, що взагалі не варто ні на кого чи ні на що чекати.
Ще одна невід"ємна риса розлуки самотність. Тільки не така, про яку співає Вінницька, а, швидше, та, про яку в одному з куплетів пісні "Одинокая" розповідає Ірина Білик:
"Дуже сумно і темно без тебе,
Вечір знов, я одна..."
Так, адже самотньо і темно не просто, не в цілому, не загалом, а саме тому, що немає поряд тієї однієї найріднішої і такої потрібної тобі людини. І саме така самотність спонукає до розуміння того, що насправді ти у світі не один чи не одна, що десь хоч і далеко, але, водночас, так близько у твоєму серці є хтось, заради кого потрібно жити. І тут згадується неймовірно лірична пісня Трофіма - "Я скучаю по тебе":
"...Друзья зовут - давай махнём
На шашлыки на дачу,
А я не еду - мне милей мой сплин.
В привычной мизансцене дней
Всё выглядит иначе,
Когда невольно поживёшь один.
Я скучаю по тебе,
Как апостол по святым мукам.
Я скучаю по тебе -
Вот какая штука.
Казалось бы, ну что скучать?
Считается полезным
Недельку друг от друга отдохнуть.
И я всё пробую начать
Жить логикой железной,
Но в логику любовь никак не запихнуть.
И наш обыденный уклад
Сложившийся годами,
Где суета сует владеет всем,
Мешает нам расслышать крик
Седого мирозданья,
Что мы живём не так и не за тем.
Я скучаю по тебе,
Как пустыня по снегам белым.
Я скучаю по тебе -
Что уж тут поделать..."
І на сам кінець пригадалась пісенька тієї ж таки Білик, дуже стара, але для мене надзвичайно актуальна "Франсуа". І хай імена і назви міст та держав не впливають на сприйняття справжньої суті цієї чудової пісеньки:
"...Нехай на рідній Франції дощ
Про сльози нагадає мої,
Я думаю про тебе також,
Ми поруч у кожному сні.
Ти пишеш, що ніколи в житті
Нікого не любив, як мене,
А я тобі у кожнім листі
Кажу лише тільки одне.
Франсуа, Франсуа,
Повертайсь на Україну,
Франсуа, Франсуа,
Ти для мене, ти єдиний.
Франсуа, Франсуа,
Я пишу листи далекі,
Франсуа,
Їх несуть тобі лелеки,
Франсуа..."
Усі ці пісні прекрасні, але єдиноправильний висновок із них всіх зробили Басков і Повалій, хай пісня відверто попсова і давно не модна, але все ж:
"...Я знаю, ты далеко
Между нами города, города
Я с тобою навсегда, навсегда
Ты единственная любовь моя..."
P.S. А ще розлука, виявляється, надихає. Тому хочеться додати ще дещо і зі свого скромного доробку. Отож, "Ти далеко від мене..."
Ти далеко від мене, ти від мене далеко...
Хоч і в серці моїм і в моїй ти душі,
Та розлуку мені пережити нелегко,
Хоч і знаю, що скоро зустрінемось ми.
Долі вдячна я звісно, що звела нас з тобою,
Що знайшов ти мене в павутині без меж,
Що відчула я щось, що незвідане мною,
Що кохаю тебе й щиро вірю, ти теж.
Та чому так заведено в нашому світі,
Що до щастя йдемо через труднощі ми,
Що розправити щоб, наші крила тендітні,
Треба спершу порвати всі пута міцні?
Добавить комментарий