... зненацька накотилось натхнення.

***

Гомін дітей, шепіт людей
            розмови по телефону...
І голос у думці лунає твій,
            такий до болю знайомий.

Навкруг метушня, і краплі,
             мов змії срібні,
Збігають по склу, зникають навік,
             мов жити вони не гідні.

У день дощовий під небом свинцевим
              в металі, у звірі залізнім
Я вірші пишу, я тиші прошу,
              в тьмяному купаюсь світлі.

А думка одна, мов нитка міцна,
              з неволі мене не пускає.
Де ти і як ти? Що робиш тепер?
              Чом поряд тебе немає?

У дощ я піду, забуду усе,
               все в вирі життя потоне.
Ніколи я лиш не забуду тебе
               й твій голос до болю знайомий.