Глядача, а не життя –

ось що, власне, відображує мистецтво.

Оскар Вайльд, «Портрет Доріана Ґрея»

як не старайся

а бачиш у ньому лиш себе

Ганна Яновська, «Панорама Прощеної неділі»

ама назва дебютної збірки Ганни Яновської –– своєрідний пароль, відзивом на який має стати простягнена до книгарняної полиці рука: ті, хто сягне по цю книжку, вже цим учинком засвідчать свої симпатії до магічного реалізму, до світу, в якому книжки відрощують смух, а в річки болить придавлене іржавими тягарями дно. Відразу –– для тих, хто мерзне: «Волохатою книгою» таки можна зігріти руки –– зігріти, а не нагріти, застерігаю промітних книговидавців, і нехай дарує мені поетка цей незграбний каламбурчик.

Справді, «Волохата книга» –– це і тепло, і затишок, і вовняні пледи, і китайські термоси з чаєм, улюбленим напоєм вселенських богів та хатніх божків, і... словом, увімкніть такий собі приємний асоціативний ряд на ваш розсуд. Але –– не тільки. Пухнаста пласколиця кішечка з легкістю перетворюється на лускатого дракона. Авторка (мені, навіть з огляду на зашкарублі «авторовбивчі» концепції модного в останні десятиліття зубодробильного літературознавства, аж ніяк не хочеться жбурляти в бік Яновської оце безстатеве, безлице «наратор»!) –– отже, Авторка вимагає від читача готовності до випробувань. І поле цих випробувань –– «місця зустрічі змінити не можна»! –– у Вашій власній, читачу, душі. Авторка підкрадається до неї, підкуповуючи Вас уважливим займенником «ти», який у цих рядках зустрічається на порядок частіше, ніж еґоцентричне «я»:

ти не відаєш власної мрії

що готова здійснитися нині

і яку ти прийняти мусиш

–– причому слово «мусиш» навіть нема потреби виділяти курсивом –– і так воно доглибно вкарбувалося у невеличкий текст, оце ненароком кинуте нагадування про наш вічний присуд на самих себе, про те, що від себе –– жодним тунелем, жодною трасою! –– таки не втечеш.

Чи готові Ви розбудити в собі приховані психічні сили, щоб відчинити дверцята в паралельний світ? Ваше «ні» або «так» і є вододілом між екзотеричною Яновською (рудаве запинало довгого волосся, погляд світлих очей –– зосереджений і розгублений водночас, власноруч плетені светри, дерев’яні прикраси, англійська мова як фах, у години дозвілля –– подорожі, кава, вірші й витинанки) та езотеричною –– тією, що успадкувала по батьковій лінії кров полтавських відьом. Недарма Яновська колись зронила: «найбільші спокуси –– не у зовнішньому світі, а в нас самих». А що ж тоді –– зовнішній світ, єхидно спитають педанти? А ніщо інше, як каталізатор наших внутрішніх процесів, лакмусовий папірець, який допомагає нам виявити наш нинішній показник «кислотності» (рівень вітальності, коефіцієнт інтелекту, стадію дозрівання –– потрібне підкреслити).

...А що, властиво, являють собою магічні візії Яновської?

Хто засміявся, хто злякався –– а глибше мало хто побачить...

–– зітхає вона. І далі знову:

Це весілля, де молодих не побачиш наївним оком...

«Волохата книга» –– це збірка не казок, а міфів, у їхньому найпервіснішому значенні, причому міфів, люб’язно доповнених –– нам на поживу –– ще й авторськими інтерпретаціями; Авторка послужливо відхиляє для нас дзеркала трюмо, щоб ми побачили себе самих у різних гранях. (До речі, образ дзеркала у «Волохатій книзі» з’являється кількаразово, причім щоразу він наснажений особливим символізмом, якого я не зважуся тлумачити, –– sapienti sat.) Яновська –– реалістка? Так! –– кажу я, а той, хто спроможеться це заперечити, нехай кине в мене каменем. Це наша, наша питома дійсність, та сама, з якої ми всі родом, яка закодована в нашій ДНК; тільки дійсність –– не пласка, не двовимірна, а поглиблена перспективою, часом дуже й дуже несподіваною, –– коли

світ проростає трасою тільки від дотику фар...

Отже, волохатий, захаращений, замулений і –– просвітлений світ Яновської приступний усім. Далебі. Варто лише увімкнути фари... чи то пак розплющити очі. І горіх, і дзеркало (знову дзеркало!), кинуті на шлях, можуть обернутися онтологічним буянням первісної стихії, –– тож завжди треба бути напоготові, адже «випадковостей не буває», як переконує нас один французький фільм останніх років –– і, бігме, не найдурніший з-поміж французьких фільмів.

німізм та/або анімалізм? –– Авторка не боїться прямо вказувати на свою –– і нашу –– спорідненість із усіма живими істотами:

заздриш кудлятим, лускатим:

кличе їх внутрішній компас,

шлях їх прямий.

Так, це тільки в яловій ідеалістичній свідомості «тваринне» –– завжди «низьке». Яновська вільна від штампових конотацій –– і в цьому її тексти сміливі й чесні. Ми –– тварини: ми йдемо за нюхом, шукаючи собі поживу і партнерів; «невидимим вуссям» ми коренимося в нашій реальності; але ми –– не тільки тварини: наші душі –– в бетонних статуях, у яблуках, у глиняних глеках, у полтавських зорях; і навпаки: їхні душі –– в нас, вони прозирають нашими очима, вбирають у себе наші ритми.

Узагалі, релігія –– слизька тема. У Яновської час від часу подибуємо християнські коди –– то в неї Здвиження настає, то Прощена неділя, то зненацька-негадано блисне натільний хрестик; та й сама Авторка, витримуючи промовисту паузу, у приватній бесіді цідить: «гадаю, я можу віднести себе до православного культурного поля». Однак те цілюще, тепле, «волохате», що зігріває нас у її текстах, –– як на мене, дихає радше язичництвом, рідновір’ям. І тонкі сумирні свічки, що тихо опливають жовтим воском у помпезних православних церквах, мають свій чар, –– але в Ганниному храмі-пагоді-печері-капищі мені чутно й сакральні згуки Елевсинських містерій із їхнім неподоланним тяжінням до хтонічної сили Геї-Деметри, і трансові ритми шаманських бубонів, і шепоти-замовляння лопарських знахарок, які поволі-поволеньки вдувають життя у серце, що ось-ось мало зупинитися... Ось штрихи наскельних зображень, залишених тисячі літ тому Прадавніми в їхньому всеосяжному пориві обожнювання світу, німого захоплення, вдячності –– «у квазірелігійному екстазі», як вичавив би з себе автор сучасного підручника релігієзнавства... Довго, віками настоюється відьомська кров, вичакловується в ДНК; один мудрець висів розіп’ятим на хресті, а другий –– на гілці Іґґдрасіля вниз головою, і обидва пізнали таїну.

Пантеїзм Яновської –– це певною мірою... психотерапія: авжеж, що може зцілювати лагідніше, тепліше, ніж усвідомлення, що ти –– часточка Природи, атом у всесильному русі Закону –– так-так, того самого Логосу, що йому поклонялися стоїки? Але Логос –– це не тільки Закон, це ще і Слово. Ось «темна тінь» наших «забутих предків», ось їхні потаємні безсловесні інтуїції-вірування; сила-силенна часу минула –– і для них нарешті відшукано відповідні слова, слова-мантри, у які вони можуть улитись, утілитись, явити себе світові. Хіба вони не щасливі бути упізнаними?

лово прийде до кого схоче

–– а Ганнуся Яновська тут ніби й ні до чого, вона просто собі медіум, як і всі поети, як і всі відьми: щоб знання проходило крізь тебе, ти сам мусиш бути чистим, як скельце. Слово –– це жива істота:

...слова прокидаються,

і кожне випустить, розгорнувшись, усі свої лапки й хвости...

–– і якщо ти хочеш, щоб воно стало твоїм другом, не поводься з ним як із рабом, а поважай його, стався як до рівноправного партнера. Авторка приймає ці правила гри.

...перебираєш слова, мов горох,

промиваєш і чистиш,

а тоді вони сиплються, сиплються, наче із молотарки...

Вона може побавитися зі Словом у піжмурки і не лютує, коли шибеник уперто від неї ховається. Пустотливим наголосам вона подекуди дозволяє пострибати у «класики» –– але ніколи не вдається до насильства над Словом: силою не будеш милою.

Слово стає й містком між людиною та світом: «той, хто хоч раз своє слово до тебе простяг», автоматично «ліпить» тебе, вростає в тебе, ріднішає. І звідси стає зрозумілим, як Яновській удається так вільно дихати повітрям інших культур –– вона спокійнісінько перекладає зімбабвійських і марокканських поетів, і жодного тобі шоку, поетка вживається в чужий культурний код так само легко, як приміряла б позичену сукню. Зі слів, саме зі слів складається чарівний ланцюг, що об’єднує землі, споріднює душі.

 «Інша культура дозволяє глибше осягнути свою власну», стверджує з власного досвіду польська письменниця Мануела Ґретковська. Либонь, і наша поетка з цим би погодилась:

Від дахів черепичних –– кутастих жоржин,

Від поважних задимлених часом цеглин

Трохи більше ти знаєш про вічне...

До речі, у віршах Яновської несподівано щедро оживає Польща –– тут і краківські ретро-кав’ярні, і вежі «вільного міста» Данціґу-Ґданська... Таж Польща –– це близько, це «майже ми», завважить хтось; хай так –– для Яновської не існує географічного «близько» чи «далеко», і про це повістує її сюрреалістичний «Жовтий путівник».

Просто, додому йдучи, прийдеш уже не додому ––

хтозна, куди ти прийдеш. Видно, не по-старому

карта лягла, порізана на клітинки.

Тож навіть дуже «харківські» тексти Яновської сприймаються як універсально-космополітичні, «загальнокультурні» –– саме тому, що мають у собі зерно міфу. Цей міфологізований світ –– мозаїчний, але не безладний; точніше, це інший Лад –– той, що, можливо, панував до сотворення Світу, якщо комусь із шановних читачів до вподоби доктрина креаціонізму (і тут нам підморгує інший мудрий поляк, Станіслав Єжи Лєц!). Ось чому географія не така вже й важлива: повсюду, повсюду цей світ лишив свої карби, свої «чръты и рЬзы», свої рунічні знаки.

Доки ще зберігаєш здатність бачити знаки в хаосі,

доти каміння метро, стіни, дешеві паласи

можуть тобі щось сказати.

кби мені висунули завдання –– позначити «трьох китів», на яких тримається сьогоднішня художня концепція (мабуть же, й світогляд?) Ганни Яновської, –– я, пошкрібши потилицю, постулювала б так: це дискурс чуттєвості, дискурс дозрівання і дискурс знання.

Отже, дискурс чуттєвості. По-перше, вмить упадає в око близькість її слова до картини, різьби, малюнка; бувають поети-«музиканти», а бувають поети-«художники», і Ганна належить саме до других. Свої тексти вона ілюструє сама –– хіба не ultima ratio образотворчості в її найпершому, найбуквальнішому смислі?

Безсумнівно, Яновська –– поетка пластичного первня. Її стилос «дотиком свою справу чує» –– і вірші її теж треба відчувати на дотик. На слух –– марна справа: все одно доведеться перечитувати. Не на запах, бо ж запах –– це табу, «він –– остання твоя таємниця». Саме на дотик. Тілесне, матеріальне тут не протиставляється до ідеального, як у запилених томиськах старих діалектиків; тіло співіснує з душею у гармонійному шлюбі-дуалізмі, недарма тілесне –– «найкоротший шлях до телепатії».

Крім того, Яновська –– поетка життя, її тексти –– це вітальний гімн вітальності; вона любить життя, «його дихання –– зле і свіже», а любити знаючи, любити на дотик –– це зовсім не те, що любити ефемерні видива; далебі, для чуттєвої любові треба набагато більше мужності.

Платонічна любов –– інфантильна, для чуттєвої треба дозріти. І ось він, дискурс дозрівання: дозріти маєш ти, і все має дозріти в тобі, кожна думка, кожен учинок, кожне Слово –– яке теж є вчинком... Усе чекає свого часу, і тут треба мати терпіння,

хоч розумієш часом який тяжкий

ріст що лишає шрами мов білі пружки

повнишся медом і спільність свою визнаєш

з яблуком з виноградом що дозрівають теж

Пройшовши шлях чуттєвості і дочекавшись стадії дозрівання, душа добувається до знання –– і зі здивуванням відкриває, що це –– не її унікальне, виборене, а споконвічно властиве світові знання. Його містить кожна риб’яча лусочка –– і кожна галактична спіраль. «Що вгорі, те й унизу», –– говорив Гермес Трисмегіст.

знають премудрі дзеркала

віконні шибки

може порожня пляшка у надрах ріки...

–– вторує Ганна Яновська і –– тим не менш –– радить:

Для знання, що достигло нині,

добирай, добирай важки.

Відтак, цикл розпочинається спочатку: шукаєш влучних визначень, ніби цілиш у рухливі мішені. Вишукуючи щире золото серед слів, прОбуєш кожне на зуб... Бо виходу нема –– ми ще не забули слова «мусиш» із «Вірша у чотири пасма»...

Утім, чом же нема? Є. Аварійний. Авторка подбала про це, навіть текст однойменний –– «Аварійний вихід» –– у книжці розмістила. Книжку завжди можна закрити. Тільки от... багатьом, думаю, кортітиме повернутися. І недивно: ми самолюбні, наші власні відображення притягають нас сильніш від магнітів, і премудрі дзеркала «Волохатої книги» знають про це.

© Ганна Яновська, поезія, переклади, ілюстрації, 2008

© Люцина Хворост, післямова, 2008