МУЗИКА, ЯКА ОБ’ЄДНУЄ

У суботу, 20 жовтня, в  органному залі обласної філармонії відбувся харківський етап Всеукраїнського хорового фестивалю „Співочий собор”. Виступав Академічний камерний хор „Київ”, керований лауреатом Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, заслуженим діячем мистецтв України п. Миколою Гобдичем. У програмі – і твори давніх композиторів, як-от А. Ведель, С. Пекалицький, і наших сучасників, продовжувачів традицій духовної музики, – В. Сильвестров, Л. Дичко, М. Шух.

Фестиваль приурочено до тисячоліття української духовної музики. Дата, щоправда, достатньо умовна: хрещення Руси-України відбулося 988 року, а разом із розвитком літургійної традиції виникла й потреба в конфесійній музиці. Попервах давньоукраїнська духовна музика розвивалася на базі візантійської, багато чого звідти запозичувала, але з плином часу ставала дедалі самобутнішою, виробляла власну специфіку, та особливого розквіту сягнула в добу бароко.

Академічний хор „Київ”, на думку більшості музичних критиків, – на сьогодні найкращий український музичний колектив, який працює в жанрі камерного хорового мистецтва. Хор існує з 1990 року, і за 17 років творчої діяльності в його активі – величезна кількість здобутих нагород, премій, дипломів, панегіричні рецензії в найавторитетніших музичних часописах – і українських, і  закордонних.

„Сильні, чудово сфокусовані голоси, які можуть звучати з оперної сцени, але без специфічного оперного вібрато – це могло б порушити хоровий ансамбль... Вони можуть співати абсолютно чистими унісонами, а баси сягають до низів – просто диво!”

(„The Washington Post”, 22.12.97)

У репертуарі хору переважно літургійні твори, але також хор вивчає й інтерпретує стародавні манускрипти, написані в давно забутих формах музичної нотації. Це робота – без перебільшення – ґрандіозна, і вже в цьому полягає неоціненна заслуга п. Миколи Гобдича перед українською культурою.



Однак творчі інтереси „Києва” не обмежуються духовною музикою: цікавлять „киян”, зокрема, можливості обробки українського фольклору, і їхні сміливі експерименти на цій плідній ниві увінчуються успіхом.

Гучний ювілей – тисячоліття української духовної музики – на нашу думку, чудова нагода замислитися над проблемами та перспективами цього жанру в Україні. Про це ми вирішили поговорити з художнім керівником Харківської філармонії п. Інгою Лобановою.

– З чого починається традиція хорового фестивалю „Співочий собор”? Хто виступив ініціатором цього заходу?

– Почалася ця традиція все ж таки зі столиці. Є такий київський композитор Михайло Аркадійович Шух, саме він є директором цього фестивалю. Михайло Шух контактує з Миколою Гобдичем – особистістю надзвичайно авторитетною у світі хорової музики. Микола Гобдич бере участь у багатьох акціях, пов’язаних із хоровим мистецтвом. Шлях фестивалю повільний, але впевнений, „Співочий собор” потроху „розкручується”. Що ж до нашого міста – Харків уперше приймає в себе цей фестиваль, у нас досвід іще невеликий. Навіть просто прийняти його – велика складність. Не кожне місто може собі дозволити такі витрати. Хоча творчі контакти з організаторами фестивалю зав’язалися в нас іще весною, та реалізувати цю зустріч вийшло лише у жовтні.

– У „Співочого собору” дуже щільна, напружена програма. Фестиваль починається в Донецьку, потім Харків, Кіровоград, нарешті – галаконцерт у Києві...

– Це політика організаторів. Вибудувати гастрольний графік такого великого колективу – це непросто. Що ж стосується географії... Є таке завдання: об’єднати Україну. Сама назва – „Собор” – уже містить у собі певний символізм...

– Харкову випала честь – приймати в себе Академічний камерний хор „Київ”. Серйозний колектив. Колектив з ім’ям. Якщо не перелічувати довжелезний список реґалій – що можна розповісти харків’янам про наших гостей?

– Хор порівняно невеличкий за своїм складом: 20–25 артистів, кількість варіюється. Але це – єдиний творчий організм. І в Україні, і в Європі – де б не виступав цей колектив – критики нагороджують його найвищими епітетами. Наче змовилися. Але на концерті розумієш: це – не перебільшення. Настільки ефектно подається кожна річ, така чистота кожної інтонації... За легкістю та органічністю подання матеріалу, зрозуміло, стоїть величезна робота. Це одна з вершин хорового мистецтва.

Усі професійні видання, які аналізували діяльність цього хору, відзначають таке: практично кожен з артистів хору міг би виступати як соліст і зробив би цим честь будь-якій опері. Судіть самі, наскільки високий рівень виконавців. Ось уявіть: співається кілька партій, і виконавець кожної – окрема творча індивідуальність. Але якщо під час виконання партії хтось із них почне „вилізати”, тягти простирадло на себе – загальна справа зруйнується. А коли колектив дихає одним диханням – тоді дійсно сприймаєш його як живий організм. І це – найвища майстерність.

– Цікаво, як усе починалося...

– На самому світанку 90-х років в Україні формувалися деякі цікаві мистецькі проекти. Час був такий – цікавий... Тоді засяяла, приміром, київська „Пектораль”. І камерний хор „Київ” – теж звідти родом, з того самого творчого імпульсу.

Кілька слів хотілося б сказати окремо про художнього керівника хору, Миколу Гобдича. Це людина дуже великої ініціативи. Він, як то кажуть, і швець, і жнець, і на дуді грець. Він і співає сам, і аранжує, і працює як режисер, вибудовує майже театралізоване дійство... Може грати на якихось інструментах, може сам писати партитури... Словом, людина надзвичайно різнобічна. Цю свою різнобічність він привносить і у свій підхід до формування репертуару колективу. До репертуару входять і найперші зразки української музики, що до нас дійшли, і найсучасніші твори. Взагалі в Україні – як не парадоксально – не завжди широко звучить творчість сучасних українських композиторів, але саме муніципальний хор „Київ” широко пропагує їхню творчість, прагне показати всю історію розвитку української музики, від початку і до сучасності... Пан Микола – людина дуже енергійна, „з моторчиком”, і цим він вигідно вирізняється з-поміж багатьох наших митців. Знаєте, бувають люди талановиті, але інертні. Микола Гобдич – зовсім не такий. Це людина-феєрверк, яка щедро випромінює свою енергію.

Микола Гобдич

– Отже, „кияни” презентують себе на найвищому рівні. Чи можуть позмагатися з ними харківські хорові колективи? 19 жовтня на відкритті „Співочого собору” в Донецьку виступав камерний хор Харківського інституту мистецтв ім. І. Котляревського...

– Це колектив теж досить поважний, але при цьому молодий – до складу його входять навіть студенти! Художній керівник хору – В’ячеслав Сергійович Палкін, дириґент – Андрій Сиротенко. Наш хор – теж лауреат багатьох фестивалів: це і „Від Різдва до Різдва”, і Хайнівські церковні піснеспіви, і акція „Золотоверхий Київ”... Харківський камерний хор бере участь у найважливіших мистецьких подіях України.

Загалом традиція хорового мистецтва у Харкові сягає ще довоєнних років – уже тоді в нашому місті була хорова капела. Та історія камерного хору Інституту мистецтв починається у 1980 році. Саме тоді почав працювати Камерний хор музичного товариства України та Обласного відділення культури. Буквально одразу цей колектив стає значним явищем у музичній культурі міста, багато гастролює, репрезентує Харків у багатьох республіках колишнього Союзу. Невдовзі його високий рівень був оцінений: через 10 років він здобув статус філармонійного колективу. Потім була і Перша Всеукраїнська хорова асамблея у Києві (1993), і Слобожанський Великдень (1996), і Слобожанські передзвони (1999)... Минулий сезон для нашого колективу теж виявився доволі успішним, було здобуто кілька важливих перемог.

– А чи підтримуються на сьогодні творчі зв’язки між хоровими колективами різних реґіонів України?

– Із цим, чесно кажучи, найскладніше. Відродити ці творчі контакти і покликаний Всеукраїнський фестиваль „Співочий собор”. Коли існував Радянський Союз, функціонував „Союзконцерт” – структура, яка займалася перевезеннями артистів. Ця структура показала себе досить ефективною: і з окремими артистами-інструменталістами, і з мистецькими колективами була знайома практично вся країна. Але з розпадом Союзу розпалася і ця структура. Аналогічної організації наразі не створено. І всі гастролі здійснюються тільки з ініціативи окремих людей. Державної послідовної політики в цьому напрямку немає. А насправді дуже важливо, щоб усі ці „артерії” функціонували, щоб держава почувалася цілісним культурним організмом. Дуже б хотілося, щоб наших артистів знали в інших реґіонах, і нам би у свою чергу хотілося приймати гастролерів. Аж тепер ми починаємо відновлювати ці зв’язки. У Києві, звичайно, легше. У провінції цей процес іде повільніше. Та я сподіваюся, що проект „Співочий собор” розвиватиметься надалі. Можливо, наступного року і харківські колективи будуть представлені ширше.

– Тобто перспектива є?

– Так. Я сподіваюся, це перші кроки на великій дорозі відродження мистецько-хорової традиції.

Олександра Суфіянова

Люцина Хворост