Зрозуміло / Понятно
Шановний користувач!
На жаль, ми вимушені закрити цей проект і з 30 листопада 2020 він перестане працювати. Просимо свої вибачення за можливі незручності.

Уважаемый пользователь!
К сожалению, мы вынуждены закрыть этот проект и с 30 ноября 2020 он перестанет работать. Приносим свои извинения за возможные неудобства.
<МЕТА> - Украина | Блоги | Українська
<META> - Украина
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Блоги
искать в блоге ol4uk_m искать в постах/комментариях пользователя
Авторизация
Логин:
Пароль:
 
#

Календарь

 Декабрь 
Пн
Вт
Ср
Чт
Пт
Сб
Вс
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
#

Осінній сон. Оповідання

ol4uk_m | 2011-04-25 12:33:04  
Сообщение прочтено 255 раз

Пропоную вашій увазі уривок зі свого оповідання "Осінній сон"

Дівчина «без імені»

Осіння пора нагрянула мов випадково. Ніхто й не сподівався раннього північного вітру, рясних дощів та жовтіння листя. Життя все ж вирувало літнім запахом: дівчата носили легенькі спідниці, а хлопці сиділи на лавочках,споглядаючи за їхньою неземною ходою. Всі допізна гуляли вулицями міста. В парку людей не меншало. Щоправда сиділи вже не під покровом дерев, а грілись, мов кішки, на сонечку. Подалі від всіх сиділа на одинокій лавочці дівчина з пустими очима. Чому ж з пустими? Вони не виказували ні радості, ні смутку… Жодних емоцій… Ці очі втупились в якусь книгу, наче справді в морську глибину. Про те жодних емоцій, лиш уважність. Її зовнішність була не особливою: середньої довжини русе волосся, курноса з ріденьким ластовиння на очах, фігуру теж ідеальною важко назвати. Та все-таки погляд перехожого не міг не впасти на неї. Вона мовчала, але кожна частинка її тіла наче кричала за неї… Її ім’я? Вона давно його забула… Ним її ніхто вже давно не називав. Його можна було побачити лиш в якихось офіційних документах і то…

- Нонна, привіт! – закричала Наталя, побачивши подругу. Дівчина тільки привітно кивнула головою. Більше жодного спілкування. Так було заведено здавна. «Нонна», так вона себе називала, бо не мала імені, а англійською без імені «no name». Вона не мала права носити християнське ім’я, бо занадто себе занапастила…

В свої 21 в неї за плечами був досвід зрілої жінки. Був у неї і біль, і кохання, і розчарування, і радість, зазнала зраду, і втратила найріднішу людину. «Вероніка вирішує померти» Пауло Коельо те, що читала Нонна на лавочці. Читаючи сторінки книжки вона ніби гортала сторінками своє життя, але в неї все було не в тому порядку. Вероніка не бачити сенсу в житті хотіла покінчити з собою, врятована жила останнім днем і, зустрівши кохання, лишилась з ним у вічності… А тут… Щоденник Нонни впав і розкрився на першій сторінці цієї історії… « Я нарешті зрозуміла для чого живу… Я зустріла його – єдиного. Тепер він тільки мій, а я його. Ми будемо разом завжди. Кажуть, що справжнє кохання з першого погляду – не правда. Я ні з другого, ані з третього його не розгляділа. А він закохався! Ще й – як до безтями! Можливо, я його б не помітила, якби він мене не шукав. Він приборкав цю непокірну левицю, яка сиділа в мені. Мене переповняють почуття… Але я рада, що вони є. Проснулись від глибокого сну!»

-Як це ж було давно, – подумала дівчина, – якби ж я тоді знала, як обернеться ця історія… Я б ніколи не дала їй розпочатись… То було, як бесплатный антивирус. Але ні! Я б дала їй життя, адже якби не вона я б не стала такою як зараз… На обличчі прослизнула ледь помітна усмішка. Та вона зникла так само швидко, як і з?явилась. Очі знову втупились в книжку… «Скільки тут думок! Над ними можна безкінечно мислити… Щоразу по-іншому…» « І лише один дзвінок телефону, і варто лише їй захотіти, повіяло теплом з-за кордону, а отже неодмінно летіти…» – дав знати про себе мобільник…

-Алло. Привіт! Як в тебе справи?

-Добре, зайнята навчанням. Шукаю роботу… – голос дівчини тремтів від неочікуваного дзвінка, а вірніше від його автора. – А ти як там?


-Здається, нормально, але скучаю…

-Невже?

-Нонно, ти ж все знаєш! Вибач мені…

-Я колись знала все, але не зараз…

-Нонно! Вибач мушу йти… па. – Телефон-жабка закрився, а емоції і почуття виринули назовні…

Вона встала з лавки, хутко зібравши свої речі, і швидко пішла, мало не бігла з того місця, де щойно сиділа… Їй хотілось втекти звідти скоріше…

Осінній вітер куйовдив її волосся. Воно розвивалось, наче морські хвилі. Нонна йшла навіть не задумуючись куди іде. Вона йшла… Вітер швидко гнав хмари над старим містом. Він здається вирішив його освіжити. І не лише місто… Нонну. Краплини дощу нагадали дівчині про те, що довкола життя продовжується…

Квартира. Пустота. Самотність. Минуле. «Ось все як завжди. Нічого не змінюється. Знову вечір, моя квартира, тиша, стукіт дощу за вікном, я сама…пустота. Чому він телефонував? Для того, щоб знов відкрити рани? І з чого б це раптом він згадав про мене, коли пройшло стільки часу і ані найменша часточка мене йому не була потрібна. А, можливо, не варто було його відштовхувати. Можливо, тепер все вийде? Ні! Стоп. Зі всім треба покінчити…»

Нонна жила в однокімнатній квартирі типової багатоповерхівки, яка дісталась їй від батьків. Взагалі в житті Нонни усі речі були типовими, власне ця типовість і пригнічувала її. Їй хотілось літати.

В квартирі не було ані буденних зараз побутових пристроїв на кшталт телевізора, комп’ютера, ба, навіть магнітофона чи радіо не було. Нонна обожнювала тишу, вона її заспокоювала. Зрештою, вона звикла бути сама в цілковитій тиші…

Затерті шпалери темних тонів, невеличка шафа з дверцятами, яка похрипувала, порушуючи тишину та гармонійність у приміщенні, старенькі столи та стільчики , які пам’ятають «як під них ще Ленін пішки ходив». Але чомусь дівчині без імені це подобалось. Ці речі, як вона пам’ятала, пережили і перебачили багато чого, але вони мовчали, як мовчить вона. Навіть освітлення в кімнаті було тьмяним і сіруватим, все точнісінько відображало стан душі Нонни , вигляд її життя. Сірий і мовчазний.

Повний текст ви можете прочитати: тут

Поиск:
ИнформацияОбщениеБизнесДосуг
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2010 <META> Все права защищены