В лесу над рекой жила фея,
В реке она часто купалась;
Но раз, позабыв осторожность,
В рыбацкие сети попалась.

Ее рыбаки испугались...
Но был с ними юноша Марко;
Схватил он красавицу фею
И стал целовать ее жарко.

А фея, как гибкая ветка,
В могучих руках извивалась,
Да в Марковы очи глядела
И тихо чему-то смеялась. .

Весь день она Марко ласкала,
А как только ночь наступила —
Пропала веселая фея,—
У Марко душа загрустила ..

И дни ходит Марко и ночи
В лесу над рекою Дунаем,
Все ищет, все стонет: «Где фея?»
Но волны смеются: «Не знаем».

Но он закричал им: «Вы лжете!
Вы сами играете с нею!»
И бросился юноша глупый
В Дунай, чтоб найти свою фею.

Купается фея в Дунае,
Как раньше до Марко купалась;
А Марко уж нету... Но, все же,
О Марко хоть песня осталась.

А вы на земле проживете,
Как черви слепые живут:
Ни сказок про вас не расскажут,
Ни песен про вас не споют!

(с)

 Коли ми йшли удвох з тобою
Вузькою стежкою по полю,
Я гладив золоте колосся,
Як гладить милому волосся
Щаслива, ніжна наречена...

А ти ішла поперед мене,
Моя струнка, солодка згубо,—
І я помітив, як ти грубо
Топтала колоски пшениці,
Що нахилились до землиці.
Немов траву безплідну, дику
Топтала і не чула крику
Тих колосочків. Без оглядки
Ти йшла собі, а в мене — згадки
Про те, як на чужому полі
Збирав я нишком колосочки
В поділ дитячої сорочки.
О, я хотів тобі сказати,
Що те колоссячко вусате —
То невсипущий труд мозільний,
То молодим калач весільний,
То для дітей пахуча булка,
То хліб, що матінка-гуцулка
З долівки вчила піднімати,
Як батька в руку, цілувати;
Та я змовчав. Я йшов покірно,
Бо я любив тебе надмірно,
Але мені тоді здалося,
Що то не золоте колосся,
Що то любов мою безмежну
Стоптали так необережно.