<МЕТА> - Украина | Блоги | Українська
<META> - Украина
Интернет
Реестр
Новости
Рефераты
Товары
Блоги
искать в блоге Олег Гончаренко ПОЕЗІЯ искать в постах/комментариях пользователя
Авторизация
Логин:
Пароль:
 
#

Календарь

 Июль 
Пн
Вт
Ср
Чт
Пт
Сб
Вс
 
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
#

Записи

Четверг 10 января 2013
Сообщение прочтено 134 раз
Sametoia | 2013-01-10 17:30:06

 Олег Гончаренко

Сообщение прочтено 136 раз
Sametoia | 2013-01-10 17:28:12

Олег Гончаренко

Сообщение прочтено 289 раз
Sametoia | 2013-01-10 17:23:50

 Олег Гончаренко. 

Пятница 8 июня 2012
Сообщение прочтено 105 раз
Sametoia | 2012-06-08 14:51:17

Ось... відболить... відсапаюсь... і встану!

Піду у Прав: усе-таки я прав,

бо карбу Татя, тотему Шайтана,

й поганином, з дерев не виривав.

Дикун і фат, я жив, як прісно Хам всяк,

якому зло й на думку не спада.

Злий спокушав, не чув я – прислухався:

“Чи йдуть стада? Чи дикі йдуть стада?!”

Він був Поетом, Генієм брехнь лексик.

А я... (мої “хореї” ген – хорти!)

Ярів на рівні хижого рефлексу:

“Якщо ідуть, то є куди іти!”

Тоді мого Лукавий не скорив дня:

я ще сприймав багаття, як вівтар,

дітотворіння, як світотворіння,

а здобич, як насущний Божий Дар.

Ще рвав слова на вигуки і звуки

(щасливе світу вовчого вовча!) –

летів, піднісши в синь півмісяць лука,

і притискав до серця хрест меча.

Сміявся з нього сито: “Ой, Зві-і-ір... Ну, шиз!”

Дарма!

Бо він узяв таки “своє”...

Я впав у прірву пекла, озирнувшись,

коли прорік він раптом: “Я – не є!”

Всім Хамам – пан: “купився на полові”,

безоднями (віки!) “водив козу”.

До Істини, до Віри, до Любові

тепер з кривавих “тартарів” повзу.

Мілію, помиляюся, мелюся

межи світил, що “теляться” світать...

Та сам за себе Богу помолюсь я,

бо чую те, чого не чує Тать.

В бузках омию очі захололі,

схлюпнусь, як час, як вітер, як вода.

Передвідчую волю, наче долю:

“Ідуть стада. Ще дикі йдуть стада!”

Среда 23 мая 2012
Сообщение прочтено 182 раз
Sametoia | 2012-05-23 15:37:03


Спав.
Очі, як засипані криниці,
боліли.
...У іскріючій юзі
ішли житами в невідь юні жниці.
У гронах вина зріли на лозі.
Так голуб голубів межи промінням!
Співалося дівчатам, як струмкам.
І босонога сонячна богиня
була між них...
Був я між них отам...
То колосом я цілував їй груди,
то квіткою хилився до чола.
Іще Людьми були вві сні тім люди.
І Синню синь вві сні отім була.
Скоряючись гучних ключів порядку,
летіли вдаль секунди і віки...
А дівчинка засапане вітрятко
несла і притискала до щоки!
Час цвіркуном звучав там у млині.
І сивий млин підскрипував навзаєм.
Прокинувся.
А й досі жаль мені,
Що лиш вві сні ми вічність відчуваєм.


Вторник 8 мая 2012
Сообщение прочтено 116 раз
Sametoia | 2012-05-08 16:35:36

 

І струни, мов рілля… І пензлі, мов дрюки…

І горлиці складаються, мов книги…

На савані стіни – повзуча тінь руки

(то пальці, мов гаки… то пальці, мов листки…)!

Я – наче на снігу... Так холодно від “снігу”!!!

А сталактитний крап канудно цокотить…

А цвіркуни іржуть, неначе спраглі коні…

Хтось виє в глибині… Я знаю, це коти,

що обжили давно вологі ці кути

(прислуга Сатани чи душі у загоні?)!

Де мій осонний Дім, мій Час і мій Народ?

Тужу у надрах мли, на віщім перехресті.

Підраненим колись я сам знайшов цей грот.

І сам на стінах бив петрогліфи і фрески.

Нехай ще по боргах втридорога плачу:

щоб не сполохать біль, не ступиш тут і кроку.

Та в кого є іще своя Стіна Плачу,

Гордині Мавзолей і Сподівань Некрополь?

Ось Бог – ще немовля на пасіці зірок.

Ось Пращур на лужку з бандурою “мамаїть”.

Ось Віра і Любов, яким не вийшов строк.

Над ними – височінь, якій кінця немає.

Вони – не міф, не сон, не тіні “одкровень”.

Їх лики не стечуть в нірвану параної,

бо воскресають знов у кожний третій день.

Їх чую голоси – вони в мені, зі мною.

Їх відчуваю я по-іншому щораз,

лиш смолоскипів грань  заміниться на стінах:

їх трансформую сам, їх трансформує Час –

Надію у Доньку... Скіфаду в Україну –

у вічну Гордію...

                               І постає жива

Історія, а не сумна “пригода”.

Щасливі мало вірять у дива.

Не жду їх я: коли не ждеш, дива приходять.

Мовчить Сестра... Мовчить! Неначе прокляла.

І Друг давно між тих, що “ждуть мене за рогом”...

На жаль, не розгадав абракадабру Зла...

Ненависть же і Лють я сам жену з порога.

Хай кожен з них ледь-ледь, але Спокусник-Змій,

та всі вони сумні й захриплі від утоми.

Тому я вірю їм, як Істині самій,

як Богу, як Життю і як собі самому.

Понедельник 16 апреля 2012
Сообщение прочтено 138 раз
Sametoia | 2012-04-16 15:48:58

"Спустити серце в ірії по лезу?"
"Чому ізнову даль далась руда?"
І хоч одненьку б думочку тверезу
буття, мов кістку, кинуло згорда.
Знов під гіпнозом у якогось "ізму"
спалахуєш, і випадаєш в прах.
Думки-сусіди сходяться на тризну -
всі "я-вори"! В багряних яворах -
суцільне сонце (й знову цвіту крові!):
немов немає у природи більш днів-проб...
Та зринеш з праху, вдивишся - у кроні
знов проглядаються і далеч, і Дніпро!
В твоїй Вітчизні настає Великдень.
Підходять ангели. Їх вибір - ти: "Ось тей..."
"Лишайтесь вдома, Господа хваліть де й,
гріхи зневаживши, чекаючи гостей!" -
кричиш, відбувши свій на себе замах.
Дивися - навіть полум'я стих вир:
без тебе тут, у спорожнілих храмах
сонми лишились недоспіваних стихір.
Йдеш між людей... Не щемно і не сумно...
І вись гуде, до вчора ще німа:
"Ти маєш право й сім разів по сім на сумнів,
та на самотність в тебе прав нема!
Не так й не тих ти досі тут вів лік тем!
Не бійся! Не суди! Не жди біди!"
"Спасибі Господу за віру і Великдень!" -
всміхаєшся.
І... аж гудуть сади!


Вторник 3 апреля 2012
Сообщение прочтено 133 раз
Sametoia | 2012-04-03 11:03:45

Ось він востаннє, зранений, стоїть
на ешафоті мрячної Варшави…
У тіло упеклась катівська мідь.
Катівська сталь, смердюча та іржава,
аж на душі залишила карби.
Лише в очах – зневага й непокора:
«Хіба пани ви? Ні! Жлоби й раби!
І Криму, й Риму – гонча псова свора!»
«Ти каєшся?» – хрипить на те чернець,
уже од крові та вина безжурно п’яний.
«Я каюсь, що відчувши свій кінець,
не дав братам не втрапити в оману,
не зупинив злий розбрат у полках!
Тому своє й зробили юди ниці…
Мій гріх – просяклі кров’ю прах і шлях!
Мій гріх – забита трупом Соляниця!
Геєна мене жде за Лободу!
Ох, наша «собість», ця задрипанка мізерна…
Пожали горе ми, засіявши біду.
Але… не всі і проросли ще зерна!
Я каюсь в тім, що мало вас рубав!
Я каюсь в тім, що мало вас понищив!
Навіщо вам, сіятельним рабам,
у небо заповзати іще вище, –
там уже місця й соколам катма?..
Та дав Господь мені знання у нагороду:
той, хто народ мій з вашого ярма
все ж вирве, є в родах мого народу!
Він вже єси! Ви кайтесь, трепечіть,
Європи й Азії нікчемні служки голі!
Вже меч кується нині, а не щит, –
кується вам на смерть, а нам на волю!»
Кат підступив… Завили шляхтичі
всім сеймом: «Рєбєлянта ймі до згіну!»
Порвали, як гієни… Уночі
криваву плоть розвішали на стіни.
Ще довго святкували: «Мрє пся крєв!»
…Як ночі ж віщій перейшло за половину,
на груди мертвого упав з небес орел,
і вирвав серце, і поніс на Україну.

Пятница 30 марта 2012
Сообщение прочтено 106 раз
Sametoia | 2012-03-30 08:24:27

В одному з оповідань Павла Загребельного трапилася мені якось мудра думка славного майстра про те, що лише поети уперто пробують дати відповіді на всі одвічні, на всі миттєві, на всі зашкарублі до окам’янілості, на всі новоявлені Питання людства. А давні греки взагалі говорили: “Якщо у нації немає вождів, ними стають поети”. Здається, що сказано те саме про наш, такий неоднозначний, розворохоблений, здиблений час...
Поети... Мудрі Сторожі всесвіту нашого... Хіба у них є вибір? Хіба у нас є вибір?! “У поетів п’ята група крові! – сказала колись мій друг і поетеса мудра Вікторія Сироватко. Може, цим все і пояснюється? Вдихнеш отруєне повітря – болить! Подивишся на місячні ландшафти наших обріїв, ще вчора зелених і квітучих, – болить! Послухаєш спаплюжену мову “сусідів” та “перехожих” – болить! Відчуєш наближення завтрашнього, ще більш невеселого дня – болить! І ніякого просвітку...
А це ж Україна?! Це ж земля твоя неповторна і єдина!
От і спішиш, от і стараєшся встигнути скрізь і зробити якомога більше, через силу, зневаживши власне здоров’я і власне щастя, аби догукатися до родимців своїх – до українців пресвітлих, до хохлів безтурботних, до малоросів заблудлих.
Поети... Всі ми різні, бо таки різні у нас Божі завдання – сердечні подвиги означені ще до народження вишньо. Більшості дано бути Лікарями Душі, Пастирями Світла, Глашатаями Любові. І вони чесно несуть людям свій мажорний заспів, щоби не згасла надія, не вицвіла радість в очах братів, не оселилася у серцях людських пітьма непроглядна, щоб проявилися у яві нашій нові Мудрі Сторожі, Чільні Рудознатці, Веселі Садівники, Уперті Єретики, Сміливі Мисливці, Умілі Ремісники...
...
Читать

Среда 28 марта 2012
Сообщение прочтено 143 раз
Sametoia | 2012-03-28 14:41:02

Облишмо, як фетиш, і Фройда, і Фетча
пора поцікавитись власним прийдешнім,
ще поки не пізно і поки - не вечір.
Можливо подумати й варто уперше
про те, щоб якісь-там шумнути "гастролі"?
Ти дарма уперто мовчанням лукавиш...
Хіба в ім'я Господа стрілись ми, тороє -
душа, тіло й острах ошкірених клавіш?!
Так, душе, тепер ти - лиш сумніву маска,
яку я ношу тут (смішний аміг'єро...):
не дійсність ти - "супер-архі-квазі-казка" -
таке собі "од-перегріву-сомбреро".
Тож можна й лабати - "лупити піастри",
"крутить лохотрон", давши фори й акторам.
Та легше пропасти - надовго упасти
у трави, в надії воскреснуть нескоро.
Чума і фієста... Гуляють нещасні...
Спиняй, кого хочеш: "Я знаю Вас, маска!"
Все завчено. Гульби - завчасно й зачасто
(такі фанатичні...), тому - і фіаско.
І все-таки... виштовхну тіло на сцену.
Ховайся, хто може! І ти, Мельпомено!
Надіюсь, не пустять "джульєт" за лаштунки?
Нехай ще копичать отруйні цілунки,
нехай ще понудять і миром і світом.
На грудях прибив би табличку "Закрито",
і ще з компартійних запасів кампарі
допив би нарешті в Проклятому Барі!
Та мушу буттю підібрати тональність:
і острах, і Ойстрах тепер - моветон.
Гуляй, моя душе! Не зваж на банальність:
"Жах - яв, тіло - суть, сутність - сон"!

1234Вперед | Указать страницу
Поиск:
ИнформацияОбщениеБизнесДосуг
добавить сайт | реклама на портале | контекстная реклама | контакты Copyright © 1998-2010 <META> Все права защищены