Авторизация
Меню

Календарь
 Май 
Пн
Вт
Ср
Чт
Пт
Сб
Вс
 
 
 
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31


ДАВНІ КРАЇНИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ (частина 1. Аратта /Оратта/)
UtraEsus | 2010-02-14 21:50:27
Сообщение прочтено 3467 раз

 Борисова О.В,
 д.іст. наук, професор
(ВИТЯГИ З КУРСУ ЛЕКЦІЙ ПРОФ.БОРИСОВОЇ)



Аратта (Оратта)



Версію про те, що «археологічна культура Кукутені-Трипілля» насправді була дошумерського Араттою (Ораттою), яка згадується постійно в різних писемних джерелах на просторі величезного географічного трикутника: Тріполі – Трипілля – Тріпура (або ж Алеппо – Халеп’я – Хараппа), вперше опублікував московський шумеролог-лінгвіст А. Г. Кифішин у 1990 році. Він прочитав цю назву серед написів Кам’яної Могили та Подунав’я 6 – 4 тис. до н.е., а потім на глиняній табличці з Горбунівського поселення, розташованому аж у Південному Заураллі. Ця табличка зв’язана з указаним цивілізаційним географічним трикутни-ком таким чином, що являє собою копію частини тексту з «Грота Бика» – центрального святилища Кам’яної Могили, скопійованого також і для одного зі свя-тилищ Чатал-Гююка, що в Малій Азії.
У 1995 році український археолог Ю. О. Шилов підтвердив цю тезу А. Г. Кифішина лінгвістичними, археологічними, етнологічними дослідженнями, і довів версію до рівня наукової гіпотези.
Аратта (Оратта), доводять ці вчені, проіснувала на Правобережжі української Наддніпрянщини сім тисячоліть. Вузлами зв’язку між нею й спорідненими з нею культурами світу були не тільки етнокультурні традиції переселенців, а й розбудована ними система святилищ-обсерваторій, найбільш відомими з яких є британський Стоунхендж, зауральський Аркаїм та араратський Мецамор. Це були своєрідні «науково-дослідні станції», де працювала інтелектуальна еліта того-часного людства. В Україні й Індії (тут їх споруджують і досі) збереглася їхня прадавня назва – «майдани», співзвучна з давнім «айдана» іранців. Богиню-покровительку Дану (від імені якої пішли назви річок Данапр, Данай /Дунай/, Данастр /Дністер/, а також Дон і Донець як Танаїс від Дани як Тани тощо) видно в цьому термінові. Тут велися насамперед календарно-обсерваторні та географічні роботи, основи яких були закладені, вочевидь, багато раніше, адже нині деякі фізики й астрономи починають говорити про існування єдиної якоїсь стародавньої «школи» пізньопалеолітичної астрономії та космографії. Крім того, тут проводилися, напевно, й інші роботи: селекційні, технологічні, мовознавчі, літопис-ні. Результатами такої роботи, крім створення самих «майданів», є штучно ство-рена мова санскрит для міжнародних спілкувань, а також періодичні мандри жерців-гіпербореїв (як про Арістея написав у своїй «Історії» Геродот). Розбудовою системи святилищ-обсерваторій переконливіше, ніж від якогось «індоєвропейсь-кого пранароду». як це сьогодні стверджується, можна пояснити існування дуже далеких і давніх культурних збігів від Британії до Індії, від Скандинавії до Палестини. Іноді ці збіги (наприклад, між українським Трипіллям і китайським Янь-Шао) проявляються і в так шанованій археологами кераміці.
Цей унікальний феномен і досі ще не вивчений належним чином, і насам-перед дискусійним залишається питання щодо того, чи мала Аратта (Оратта) ознаки державності. Такими ознаками вчені вважають:
– відтворююче господарство, розвинене до відокремлення ремесел від сільськогосподарської праці;
– існування обміну й торгівлі;
– суспільну ієрархію з поділом праці на виробничу (що сягає гончарного і металургійного перетворення речовини) та правлячу (з відповідними засобами: календар і писемність);
– існування міст і монументальних споруд;
– мову міжплемінних спілкувань і самоназву.
В Аратті (Оратті) все це існувало й було досить поширеним, що видно дослідникам просто неозброєним оком. Єдине, що відрізняє цю суспільну форму, так те, що державність тут не набула рабовласницького змісту й форми, які були характерні для ранніх цивілізацій Сходу й Заходу. Тому ця державність просто не вписується в існуючі на сьогодні уявлення про те, якою вона могла бути, але це просто справа часу – розуміння її самобутності й оцінка її місця і ролі в історії людської цивілізації. Вони були неабиякими. І людство колись усе ж таки це зрозуміє.
Слід зазначити, що досліджує Трипілля й видає монографії з його історії ще й такий український вчений, як М. Ю. Відейко. В його роботах (остання – «Трипільська культура. Спогади про Золотій вік», Харків, 2003) якраз і піддається сумніву не тільки існування державності в Аратті (Оратті), але навіть факт існування в ній писемності – хоча й не досить упевнено та аргументовано. Зокрема, щодо писемності він займає двоїсту позицію на кшталт: «начебто була, але начебто її не було». Чому так у нього виходить? А насамперед тому, що Відейко намагається порівняти не порівнюване – писемність общинної Аратти (Оратти), коли священним словом вважалося тільки усне слово – і бюрократичні записи рабовласницького Шумеру. Перша традиція й досі зберігається в Бгараті (Індії) – вглиб тисячоліть тягнеться щоразу тонша вервечка недбалих нотаток на папері, листі, кістках або на глині; величезні ж тексти й донині вчать напам’ять і передають з покоління в покоління. А друга традиція, що поширилася з Шумеру в Єгипет і далі, від самого початку була втілена в грандіозних архівах «глиняних книг». То чому других наука вважає цивілізованими й писемними, а перших – ні?
Виникнувши близько 6200 р. до н.е. (або давніше на 700 – 900 років, за іншою системою археологічного датування), Аратта (Оратта) розташовувалася ближче до малоазійського сучасного Чатал-Гююка, ніж до наддніпрянського Шу-Нуна (Кам’яної Могили). Її найдавніша історія пов’язана з археологічними культурами Подунав’я: Кереш, Старчево, Боян, Прекукутень. Потім центр Аратти почав пересуватися ближче до Дніпра, і цей рух та розквіт відомий археологам як формування культури Трипілля (за назвою села побіля Києва, де її виявили розкопки Вікентія Хвойки у 1893 – 1899 рр.), про що нині добре відомо навіть зі шкільних підручників.
Початок просування датують нині 5400 р. до н.е. (або пізніше на 700 – 900 років) й визначають (за В. М. Даниленком) як подальший розвиток буго-дністровської культури і як Перший етап уже власне Трипільської культури. Но-сії цієї культури прийшли у Дунайсько-Дніпровське межиріччя з уже розвиненим господарством, металургією, будівництвом. Причини переселення нині ще вста-новлюються. Нині відомо 2042 пам’ятки «Трипільської археологічної культури», як її називають археологи, з яких понад 1800 – поселення, як зазначає «Енциклопедія Трипільської цивілізації» (Київ, 2004) (далі: ЕТЦ).
Другий етап розпочався близько 4600 р. до н.е. В цей час уже повністю формується обличчя цієї культури як таке. Площа громадських будинків переви-щувала 300 – 1000 кв. км, не поступаючись величезним громадським спорудам доби енеоліту в Месопотамії (ЕТЦ, т. 1). Ці культури були в контакті між собою. Нині ведеться суперечка щодо того, звідки йшли впливи – з півдня на північ, чи навпаки – з півночі на південь? Археологи-офіціози наполягають на першому напрямку, археологи-народники – на другому. Тож, як бачимо, суперечки вчених ще тривають. Треба вказати їхню причину: одна частина вчених «віддає» Трипільську культуру семітам, наполягаючи на тому, що це протошумерське населення її створило на землях України (і ця версія нині панує в науці, хоча серед останків трипільців семітів небагато, більше – тих, хто схожий скоріш на американських індіанців майя); інша частина вчених наполягає на автохтонному (місцевому) походженні триполіян, а ті, хто відрізнявся за антропологічним типом від місцевого населення /європеоїдного/ – це прибульці з інших регіонів планети, рештки яких були поховані, а не спалені). Однак тут проблема дійсно таки існує, і я, ні на чому не наполягаючи, можу вказати тільки на той факт, що вченими якось «затирається» згаданий вище в лекції інший, ніж кроманьйонець, тип європейської людини – грімальдієць. Антропологічно він дуже схожий з південним типом людей, наука ж і констатує переміщення неолітичної землеробської культури з Кукутені (Румунія) в Праукраїну. Можливо, саме він і був її носієм і став одним з головних антропологічних первнів триполіян (араттів). З семітами й представниками інших расових груп могли бути, дійсно, просто зв’язки (інше питання – дружні, чи ні, але це вже – питання до науки, яка його, на жаль, і досі просто як неначе й не бачить). Одне положення можна констатувати абсолютно точно: після остаточного знищення Аратти (Оратти) навалою арійських племен у 1800 р. до н.е. її носії розселилися по всій Європі, почалася асиміляція (почасти – примусова), антропологічний тип перетерпів значні зміни, але там, де не було в Європі слідів Трипільської культури, там не виникло жодного слов’янського етносу. І це треба гарно засвоїти.
Третій етап розпочався десь у 3500 р. до н.е. й закінчився близько 2750 (2200 за найпізнішим датуванням) р. до н.е. Поселення Аратти (Оратти) простягалися до морського узбережжя сучасної Одещини та до лісів пониззя Прип’яті, до долин правобережного Дністра та лівобережної Десни. А центр її зосередився в межиріччі Південного Бугу, Собу, Росі, Синюхи (по карті видно – простір майже замкнений). Тут розташовувалися 23 найбільші міста Аратти, які були виявлені ще в 60-х рр. ХХ ст. Їх уже не можна називати протомістами, але цей термін в офіційній науковій літературі ще зберігається. Їх не можна порівнювати з містами Шумеру, щільність населення в яких була більшою від аратських у 3 – 5 разів, але від цього вони не переставали бути містами. Навпаки, слід розуміти, що велика кількість населення в містах призводила врешті решт до їхнього занепаду – через погане водопостачання, страшний бруд і людські фекалії, що викидалися просто на вулиці й це тягло за собою смертоносні хвороби. Мешканці Аратти віддавали перевагу переселенню – благо неосвоєних просторів, придатних для заселення, в цьому регіоні планети було ще вдосталь.
Обриси цих міст були схожі на людську стопу, або пташине яйце. Дехто з дослідників уважає, що це відображало міфи про Праяйце Всесвіту та Слід Вішну – й досі шанованих в Індії. Звідси й ідеологія постійного переселення: Бог Вішну повинен «ходити» по планеті. До речі, назва сусіднього з Тальянками села Вишнопіль, що збереглася й донині, каже нам про те, що такі поселення були полісами (порівняйте: українці схильні вимовляти назву міста Севастополь як Севастопіль). Можливо ці стародавні поліси були й доволі незалежними – як багато пізніші поліси Давньої Греції. Етнографи записали один стародавній козацький усний переказ про Скŷпу Краю «чорнухів деревляних»:
«Селились «од воза» однією вулицею крученою, кожна станиця була як столиця, ніхто не грабував і за те собі кращого не будував, усі жили сильно і щасливо, пісень-плачів не було, смерті не боялись».
У цій оповіді видні не тільки поліси, тут, на мою думку, втілено український ідеал демократичного суспільного життя. Українці не можуть жити в авторитарних державах, їм у них некомфортно – саме тому, що кілька тисячоліть демократичного життя відбилося вже навіть у їхніх генах.
Поєднання міста, кількох довколишніх сіл чи сезонних хуторів і одного або більше святилищ-обсерваторій (майданів) означає полісний тип державнос-ті. Термін «поліс» походить від греків, а ось давні хатти називали його «калламасу» (у слов’ян збереглися Колиця, Колунь, Коло), шумери – «у(н)ру» (дуже вже прикметне оте «ру», як на мій погляд), а середньовічні слов’яни й руси – «городи» і «вєсі» (і вже тут видно, що у них були все ж таки різні мови). Поліси Аратти (Оратти) визнавали свою спорідненість – про це свідчить схожість культових статуеток, орнаментів тощо – але дотримувалися незалежності від сусідів. Таке етнодержавне об’єднання можна вважати федеративним. Проте слід мати на увазі, що поліси зі складом «місто – село – майдан» проступають лише на аерофотозйомках, археологи такі комплекси в Україні поки що не дослідили (головно через брак фінансування української археологічної науки), а в тих майданах, що розкопані, не проведені належні астрономічні обстеження (також через брак коштів, адже астрономам треба замовляти відповідні дослідження, за що треба платити, а нічим).
З особливостей Третього етапу Трипілля можна назвати ще й такі. Для виготовлення кераміки було винайдене і впроваджене гончарне коло, але воно відігравало допоміжну роль, тому що священним вважали лише посуд, виліплений вручну. «Збільшується кількість керамічних центрів та стандартизація продукції. Багато спеціалізованих поселень працюють на обмін. Гончарство виходить за межі общинного ремесла» (ЕТЦ, т. 1). Досягає найвищого розквіту мальована ке-раміка – характерна риса саме Трипільської культури. Скульптурні жіночі фігурки – це вже не завжди Праматір з головою змії або черепахи, – поширення все більше набувають портретні вироби. А то вже – початки світського мистецтва. Про це свідчить і такий факт: на людиноподібних фігурках і посудинах починають траплятися зображення деталей одягу, який можна порівняти з традиційним вбранням українок та молдаванок (інформація – з історико-етнографічних досліджень А. Погожевої та З. Васіної). Однак маються й зразки дуже прикметного вбрання – на голому красивому жіночому тілі – тільки трусики-стрінги й красивий капелюшок із зав’язками на шиї. Дуже стильно, як на мій погляд. Проте є й суттєва відмінність, почасти збережена й донині населенням Індії, і яка є відмін-ною ознакою вже представників степових суспільств українських теренів. Це – розпис, або татуювання облич. З’являються також і нові зачіски з «козацькими оселедцями», що виявлено в курганах усатівської культури пізнього Трипілля (на Одещині). А оце вже – ніщо інше, як впливи культури арійських суспільств.
Дуже цікавими є зображення кораблів у Кам’яній Могилі. Їх порівнюють з месопотамськими, єгипетськими, крітськими. В Усатові знайдено кам’яний якір, крім того, простежені зв’язки трипільських металургів із середземноморським узбережжям Малої Азії, де кораблі ораттів («триполіян») могли зустрічатися з шумерськими та ін.
Історія Третього етапу Оратти межиріччя Дністра та Дніпра пов’язана тісними зв’язками з Шумером межиріччя Євфрату та Тигру. (Шумер просто краще вивчений, як також і не має такого чи то замовленого й проплаченого, чи то принципово українофобського опору в середовищі археологів, як Аратта). В обох державах одночасно виникають і зникають великі міста, змінюється й занепадає державність. На це звертають увагу навіть ті вчені, які й досі не визнають Трипільську археологічну культуру за стародавню державу Аратту (Оратту), з якої, до речі, й походив сучасний Шумер. Має прямий зв’язок з нею й Індія (Бгарата) – культура Мохенджо Даро.
Потрібно ще розглянути відмінність землеробської цивілізації Оратти від подібних їй суспільств річкових долин інших регіонів планети. Для нормального ведення землеробського господарства необхідно було знати закони природи, адже повені, що несли фантастичні врожаї, водночас могли й усе знищити в момент. Звідси витікала виняткова роль жрецької касти в землеробських суспі-льствах, адже саме жерці були носіями знань, в тому числі й таких, що передавалися з покоління в покоління. Таємницю цих знань оберігали дуже ретельно. Джерела езотеричних знань давнини, якими власне й володіли стародавні жерці Оратти, й досі невідомі, і немає гарантій, що вони стануть відомими хоча б коли-небудь. Ось так заховали стародавні жерці основи своєї інтелектуальної й суспі-льної могутності.
Створена в Азії у спосіб отримання інформації від «знаючих людей» – жерців – агротехніка виявилася застійною: вона не стимулювала розвиток інженер-ного мислення, накопичення досвіду, зростання рівня освіти, особистості. Доста-тньо було виконувати команди жерців, діяти за раз і назавжди встановленим алгоритмом. Тому цивілізації азіатських річкових долин виявилися стабільними, але нерухомими, позбавленими розвитку.
Принципово інша агротехнологія відтворюючого типу виникла в Оратті. Вона передбачала динамічне нарощування виробництва в порівняно суворих кліматичних умовах шляхом запровадження перелогової системи землеробства. Ланки після виснаження ґрунту залишали на 10 – 25 років «гуляти». Коли приро-дна родючість відновлялася, землю знов засівали. Раз на 3 – 4 покоління посе-лення спалювалися – як вважається, ритуально. Технологія землекористування таким чином виявилася дуже життєздатною й, що важливо, духовною. Але, на жаль, спалення поселень призвело до того, що від них мало що залишилося, щоб це можна було сьогодні повноцінно вивчати.
Суспільство Оратти також управлялося інтелектуальною елітою – жерцями-брахманами (можливо, наша назва – «рахмани»). На відміну від тоталітарних жрецьких суспільств Азії, жерці Аратти випрацювали принципово іншу ідеологію свого правління країною – вони створили інститут Спасительства. Неможливо зараз сказати точно, як це втілювалося в життя. Але є дані про те, що брахман, хоча й мав за обов’язок мати статеві стосунки з багатьма жінками, щоб вони народжували від нього дітей, здібних до жрецької діяльності, й що серед жінок вважалося вищим ступенем пошани до них, мав бути безшлюбним, а наприкінці життя повинен був спалити себе на ритуальному кострищі. Можливо, так утілювалася в життя ідея Спасительства – через страшну смерть брахмана живцем у вогні. Напевне, людей, які свідомо обирали собі таку долю, можна було поважати, чи не так? Коли наставав час розпалювати ритуальне вогнище, брахман визначав сам.
Правляча еліта Оратти знімала (вважається, що шляхом переселень) тенденцію до формування класів і авторитарного державного апарату. Тому Аратта (Оратта) й мала «первіснокомуністичну» як деякі вчені кажуть (і з чим не можна погодитися! Бо комунізм як такий. як на мене, можливий тільки в Царстві небесному), або ж правильніше – полісно-демократичну держав-ність. На відміну, зокрема, від рабовласницького Шумеру.
Аратта й Шумер.
Вчені «по-старинці» твердять, що першою у світі цивілізацію, що виникла близько 3500 р. до н.е. в Нижній Месопотамії, був Шумер. Однак слід зауважити, що навіть офіційна наукова версія наголошує на тому, що творцем цивілізації тут вважається «народ-мігрант невідомого походження». Та й з матеріалу наших лекцій уже видно, що розвиток цивілізацій на теренах Праукраїни в межах тієї ж Циркумпонтійської зони (а до неї, можливо, була ще більш давня Борея, що тяглася коренями до пізньопалеолітичної доби кроманьйонців) датується більш раннім часом, ніж виникнення Шумеру.
Можливо, жерці Оратти вирішили провести переселення за своїм планом у цей регіон. А можливо, й інше. Не треба думати, що в середовищі жерців усе було ідеально й безхмарно – вони мали не тільки велику владу й значні матеріа-льні багатства, головним було те, що вони мали доступ до джерел стародавніх знань (можливо, й походженням від попередніх людських цивілізацій). За останнє й могла точитися в самому їхньому середовищі величезна боротьба. Зіткнення ж на релігійному ґрунті завжди були й залишаються найстрашнішими й найкровопролитнішими. Тож не виключено й таке явище, як виселення непокірних магів – тих, хто в боротьбі за владу вдався до чорної магії. Припущення, що все було навпаки й саме білих магів було виселено, а чорні залишилися, відкидається через наявність таких безспірних фактів, як: по-перше, високий рівень духовної культури Аратти, що є безсумнівним, а це було б неможливо, якби тут виникла релігійна антисистема, а по-друге, – теж незаперечний факт наявності демонічних культів саме в Шумері, що проявилося зовсім незадовго після переселення (за моєю версією – виселення) жерців-демонів з Аратти. Тож предки, виселяючи цих розбещених чаклунів з теренів Праукраїни, знали, що робили.
У Месопотамії шумери спочатку поплачуть за «втраченим земним Раєм», а потім обсядуть своїм ідеократичним тоталітаризмом семітів, що врешті решт закінчиться вже історично зафіксованим їх виселенням уже самими семітами (і це вже не називається в літературі «переселенням», бо занадто вже специфічним воно було, та й інформації досить). Так що, все логічно. А не треба богів зраджувати й невідомо кому поклонятися. Але жерців, які володіли дуже серйозними знаннями, не так-то просто було позбутися. Вони й довели врешті решт Аратту (Оратту) до того, що арії шалено накинуться на неї й знищать – в усьому трикутнику Тріполі – Трипілля – Тріпура. В Індії, між іншим, ці розумники створили не тільки якісь «вимани», схожі на крилаті ракети, а й якусь невідому зброю. Тож, цілком можливо, що погрожуючи нею, вони вимагали підкорення своїй владі всіх і вся. Ну, й «отримали». Всі підходи до Мохенджо Даро, як свідчать індійські й англійські дослідники, спалені напалмом – так арії рвалися до цієї зброї та її власників. Але й жерці були не промах: як тільки стало ясно, що все – кінець, ось-ось арії все захоплять, жерці влаштували супер-грандіозний ритуальний костер – узяли та й підірвали цю зброю, згорівши заживо й самі в ньому, й звівши на той світ усе населення Мохенджо Даро. Залишається тільки додати те, що, за свідченням тих же індійських і англійських археологів, які дуже плідно працюють в Індії, цивілізація Мохенджо Даро загинула внаслідок… ядерного вибуху. Ось вам і жерці-брахмани. За таке варто було боротися? Ще б пак! Можливо, в цій історії ми з вами маємо першу світову війну за володіння зброєю масового знищення. Тож не дай Бог, щоб сталася ще й друга…
До речі, деякі вчені зазначають, що ті ж античні греки прекрасно знали про можливості розщеплення атома, але не стали це робити (отже, по всьому, існує ще один спосіб розщеплення атома, ніж той, що на сьогодні розроблений, тільки він сучасній науці невідомий) – з морально-етичних причин. Знали, що це не призведе ні до чого доброго. А звідкіля ж вони могли це знати? Чи не від давніх єгиптян, які прекрасно знали про все те, що сталося в Індії? Все може бути.
І тут варто порівняти цивілізаційно гуманну поведінку давніх греків з реакцією Макса Планка – одного з розробників сучасної атомної бомби: коли до нього прийшли якісь невідомі люди (цілком можливо, що то були представники якихось таємних орденів, які завжди існували на планеті, існують і будуть існувати завжди) і просили його не продовжувати дослідження, адже це призведе до страшних наслідків, він спересердя кинув їм: «Відчепіться! Це – просто красива фізика». Коли ж у 1946 році на Хіросіму американці скинуть свого атомного «Малюка», й Максу Планку долею буде судитися побачити, до чого призвели його дослідження, то він розчарується в житті взагалі й у недалекому часі помре. Але він встигне сказати, що, якби він знав, до чого все дійде, то ніколи не став би займатися фізикою. Це була трагедія життя великого вченого. А він же не міг не знати, його ж попереджали! Тож навіть і в кінці життя він не знайшов у собі сили визнати, що все прекрасно знав, але не послухав голосу попередження. Що поробиш, таким є західний менталітет – усі погані, гарний тільки я.
Контакти аратських і шумерських жерців засвідчені в гротах Кам’яної Могили і в комплексі Великоолександрівського кургану, а господарські зв’язки – в металургії племен усатівської археологічної культури. Роль Наддніпрянської Аратти (Оратти) у виникненні Шумеру ще потребує ретельного дослідження. Але найголовніша причина цього зв’язку вченими називається – це розкручення, так би мовити, «генної спіралі» індоєвропейців навколо Чорного й Азовського морів. І цей шлях скоро перетворився на «азово-чорноморську лінію розвитку степового енеоліту», відкриту видатним археологом Валентином Даниленком.
Однак, по перше, Трипілля – це не степовий, а землеробський неоліт-енеоліт, а по-друге, шумери – не тільки не ар’ї, а навіть не т. зв. «індоєвропейці». Останні серед них були, але в Шумері переважав інший расовий тип. Тож україн-ські вчені, на жаль, зайшли в цьому питанні у глухий кут. І якщо вони й далі в упор не будуть бачити чітких расових кордонів, що в давнину пролягали по тери-торії проживання їхніх предків, і наполягати на тій расовій суміші, продуктом якої є вони самі, як на тому, що начебто було заледве не «найвищим досягнен-ням» та «омріяним ідеалом» давнини, то нічого путнього в науці не досягнуть. Оратта, можливо, й плекала таку расову суміш (скоріш за все, так і було), але саме вона й вилилася в трагедію іншої держави, що сусідила з нею – Аріани. І на-щадки цієї держави не пробачили цього нащадкам Аратти (Оратти). Схоже, що вже навіть на рівні підсвідомості вони не пробачають їм цього й досі…
Це – велика й трагічна проблема: співіснування цивілізації Лісу (Захід України) й цивілізації Степу (Схід України) в історії України. Їх з’єднує Лісостеп (Наддніпрянщина). Але, на жаль, і досі – тільки географічно. Тож, хоча ландшафт України й створює географічний тріалектичний тетраедр: Ліс – Лісостеп – Степ, цивілізаційна, з’єднуюча роль Лісостепу (Києва) виявилася тільки в Середньовіччі (Київська Русь). І, до речі, багато більш дієво, ніж у сучасній Україні. Треба визнати.



Настроение у меня: задумчивое    Слушаю музыку: учитывая результаты выборов - "мурку"
Для того, что бы добавить комментарий, Вам нужно зарегистрироваться или зайти под своим именем