Авторизація
Меню

Календар
 Вересень 
Пн
Вт
Ср
Чт
Пт
Сб
Нд
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30


ДАВНІ ДЕРЖАВИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ. АРІАНА ВЕДЖА (частина 1)
UtraEsus | 2010-02-14 21:53:03
Повідомлення прочитано 1930 раз

 

 Аріана(«Аріана Веджа»)



Крім стародавньої держави полісного типу Аратти (Оратти) на терен України розповсюджувала свої межі ще й Аріана ("Аріана Веджа" - "Арійський простір" санскр., "Арья Варта" іранськ.). Географічно "Аріана Веджа" це було Лівобережжя Дніпра, степи України й Дону, Великий Степ і Алтай; з часом «тіло» Аріани розширювалося за рахунок вторгнень в Іран, Індію; були також спроби проходу в Афганістан, Тибет, Китай та інші регіони пла-нети. На мій погляд, це було ніщоінше, як спроба створити стародавню світову імперію (але чи вдалося – велике й дуже непросте питання). Але «серцем» Аріани було Лівобережжя і Доно-Донецький регіон. І тут відразу слід зазначити, що Аріана досліджена набагато гірше, ніж Аратта (Оратта), по-перше, тому, що існує величезний політичний спротив вивченню саме арійської теми в науці, через що археологічні розкопки належним чином не фінансуються і не замовляються, а по-друге, тому, що, знов-таки з політичних мотивів, внесок степових народів у розвиток світової культури й цивілізації сильно применшується, про що аргументовано пише, зокрема, тюрколог Мурад Аджи. 
Тим не менш, виявлено немало. У той час, коли Трипілля (Аратта) переживало свій «золотий вік» розквіту на Третьому етапі свого розвитку (див. текст про Аратту) в безкраїх степах Лівобережжя Дніпра виникла інша цивілізація – степова. Це був зовсім інший тип цивілізації, ніж землеробська, характер якої був дуже суворим і войовничим. Такий характер формував сам Степ. Відсутність лісу, наприклад, змушувала шукати нові будівельні матеріали; клімат змушував винаходити інші, ніж у лісовій і лісостеповій зонах типи жител, створювати інші форми побуту. Про воду, паливо, пасовиська, збереження запасів на зиму й багато про що інше доводилося замислюватися неабияк. Степ міг прийняти в себе тільки сильний, кмітливий і працелюбний народ. В ньому до цього дуже мало селилися люди, адже занадто складним є життя в Степу, занадто непривітна і своєрідна його природа.
Правда, деякі історики, які, крім власної квартири, нічого іншого в своєму житті не бачили, а вже тим більш – справжнього Степу, «відправляють» сюди різні народи, з легкістю переселяючи їх на тисячі кілометрів. Їм і в голову не приходить думка, що непідготовлена людина й кроку не ступить по Степу – загине. Без коня й сьогодні не пройти там і ста кілометрів. По-перше, – не витримає взуття. По-друге, – не вміючи орієнтуватися і не маючи навиків степового життя, вижити тут неможливо: це – одна з найважчих для людини природних зон планети. Навіть у пустелі простіше, бо там, крайньою мірою, не буває морозів і снігів. Тож, коли берешся вже щось писати про Степ, то треба враховувати, що сувора зима з нестерпними буранами – це Степ; спекотне літо зі спопеляючими суховіями – це Степ; нестача води й витікаючі з цього захворювання, супроводжувані вошивістю – це Степ; повне безлюддя, відсутність орієнтирів – і це наш Степ. Таким – лякаючим і суворим – постав він перед нашими предками. І в ньому вижили тільки найсильніші.
Археологи зазначають, що в час, коли на Правобережжі Дніпра квітла Трипільська культура, Лівобережжя й степи Праукраїни й Дону зайняли мисливці-скотарі хвалинсько-середньостогівської культурно-історичної спільноти. Лівобережжя Дніпра зайняла середньостогівська культура, до якої належали скелянська, квітнянська, деріївська культури, строговська й молюховобугорська групи пам’ятників.
Однак і досі немало вчених стоять на захисті похмурої «концепції» кочових цивілізацій. Важко придумати щось безглуздіше. Ніяких «кочових цивілізацій» у Великому Степу в нащадків кроманьйонців не було й бути не могло. Монголи були кочовиками, так, а ось ті, кого наука зве «індоєвропейцями» (про це нижче), ніколи ніякими кочовиками не були. Це входить, безумовно, в площину проблеми расових відмінностей між людьми, але оскільки в науці й досі не вирішено питання щодо походження людських рас, то в цій площині створилася просто велика «біла пляма». І мало хто з учених наважується сюди "лізти". 
Наші предки-степовики вели осілий спосіб життя, займалися скотарством і землеробством, були вправними ремісниками, будували укріплені поселення, зрошувальні канали, шляхи й переправи, тобто мали універсальний характер своєї господарської культури. Середньовічні араби назвуть Великий Степ «Країною міст», а скандинави землі в басейні по обидва боки Дніпра – «Царством городів» – їхньою мовою Гардарік. «Кочовики» і «Країна міст» – явне протиріччя! Своя землеробська культура в степовиків існувала, просто зерно було своє – степове. А яке ж іще могло бути? Просо і ячмінь – ось головні культури степової зони, бо вони найкраще витримували суворі умови Степу. А ще – овес і гречка.
Ще одне заняття мешканців Степу – це полювання. Воно в час, що розглядається, було заняттям дуже небезпечним, своєрідним змаганням людини зі звіром. Полювання вимагало сміливості, сили, спритності, швидкої реакції, володіння зброєю тощо. Промисел поодинці був занадто небезпечним, що призводило до виникнення колективних методів полювання, а ті в свою чергу вимагали чіткого керування й дисципліни виконання. В мисливському суспільстві невідворотно встановлюється тверда ієрархічна система підпорядкування. Постійні вбивства живих істот породжували жорстокість. Подібні ж «ковбойські» якості були необхідні й власни-кам черід худоби, яку випасали на відкритих просторах. Від цих якостей залежало благополуччя родів, тож вони культивувалися. Оскільки такі якості більше властиві чоловіку, степове суспільство було патріархальним. Тому витоково суспільство степовиків і землеробів-трипільців – народу, нічим не схожого на них, керованого жінками, доволі багатого, ситого, мирного й навіть дещо зніженого, обіцяло стати вельми проблематичним для останнього (про що нижче).
Кожен рід степовиків мав свого ватажка й кінні озброєні дружини, які охороняли й доглядали свої стада. Умови Степу викликали потребу в мобільному транспорті. Так спочатку з’являється колесо, згодом – двоколісна, а потім і чотириколісна гарба, крита наметом зі шкір, в яку впрягали спочатку волів, а потім і коней – коли кінь став використовуватися не тільки як бойова одиниця, а й як тяглова тварина (спочатку це стосувалося тільки старих чи ушкоджених тварин, які вже не могли брати участь у боях, але в людей не піднімалась рука, щоб їх убити, згодом же їх стали спеціально продукувати). Дякуючи коню й гарбі, степовики за відносно короткий історичний час оволоділи степами від Дніпра до Алтаю, Маньчжурії й Індії. Біля ватажка-патріарха гуртувалася його кінна чоловіча дружина, яка спочатку складалася з синів та онуків, а пізніше – з бояр, вишколених в обороні родового майна, загартованих у постійній боротьбі з навколишнім середовищем за виживання та з іншими родами за своє майно.
Основу спільності різних племен Аріани складала арійська релігія. Її, відповідно до ведичних переказів, більш ніж за 3 тис. рр. до н.е. приніс людям пророк Рама. Суть арійської релігії найбільш системно викладена в Законах Ману, цій своєрідній «арійській Біблії». В соціальному плані її основні положення наступні.
Суспільство поділялося на чотири Варни: три двічі народжених, тілесно й від духу, і четверту, нижчу Варну – народжених тільки тілесно. До перших трьох належали: брахмани (вчителі й священнослужителі); кшатрії (царі, воїни, чиновники); вайш’ї (хлібороби, скотарі, ремісники, купці). До четвертої належали шудри – слуги. Расові характеристики ми зараз не аналізуємо. Кожна з варн повинна була сумлінно виконувати свої, чітко визначені обов’язки: брахмани – забезпечувати моральне виховання й освіту народу; кшатрії – порядок усередині суспільства і його захист від зовнішніх ворогів; вайш’ї – матеріальне благополуччя суспільства. Шудри ж обслуговували їх усіх.
На доходи вайш’їв накладався податок (за сучасними мірками – досить помірний, не більше 8%). Кшатрії утримувалися на податки вайш’їв (тобто були зацікавлені в тому, щоб їх було якомога більше й вони були платоспроможними). Брахмани ж повинні були існувати тільки за рахунок доброчинних пожертв представників інших варн (тож виконувати свої обов’язки вони повинні були бездоганно – щоб їм за це гарно платили). Прагнення вайш’ї до творчості й багатства, кшатрія – до влади й військових подвигів, брахмана – до мудрості й аскетизму заохочувалися суспільством. Але служіння кшатрія вважалося більш високим, ніж вайш’ї, а брахмана – вищим, ніж служіння кшатрія. Кожен просто повинен був знати своє місце в світі й суспільстві. Це було стрижнем послушенства в суспільстві, й саме це, на мій погляд, врешті решт «порвуть» байстрюки, яких кшатрії під час військових походів пускали на світ від невільниць все більше й більше. Але й брахмани встигнуть на той час встановити просто жрецький тоталітаризм в арійському суспільстві, що викличе великий спротив кшатріїв та їхніх потомків. Звідтоді Аріана семимильними кроками рушить до свого кінця.
Кшатрії здійснювали світську владу, брахмани – духовну, яка шанувалася як вища, божественна влада. І брахмани, чиє матеріальне становище залежало від ставлення до них усіх інших каст (варн), вважалися вищою кастою. Вони були хранителями арійського вчення, вчителями й наставниками для всіх інших суспільних верств. Ідейне підпорядкування всіх варн вимогам брахманів робило суспільство Аріани шляхетним, охороняло від проявів егоїзму: воїнів від надмірної жорстокості, чиновників – від зловживання владою, трудівників – від жадібності, слуг – від недбальства. Належність до тієї чи іншої варни вважалася спадковою, міжварнові шлюби заборонялися, тому що якщо б їх дозволили, то стали б невизначеними обов’язки нащадків. В іншу варну, як вважалося, людина зможе перейти тільки тоді, коли народиться в іншому житті.
Археологія свідчить, що арійське суспільство не було расово однорідним. Те, що кшатрії були «білявими бестіями», сумнівів не викликає, а ось брахмани, скоріш за все, це були жерці Аратти (трипільці, переважно динарської /середземноморської/ раси). Вайш’ї й шудри етнічно поки що не визначені, але, можливо, то було переважно місцеве населення завойованих земель. Курганні насипи Степового Подніпров’я виявилися приналежними арійському суспільству і його символами. Їхнє системне археологічне дослідження розпочалося тільки в 60-х рр. ХХ ст., а паралельно ще й велося зіставлення курганних знахідок і написів з інформацією, що містилася в «Ригведі» та інших стародавніх літературних пам’ятках.
Що стосується історичних подій на землях Праукраїни, то слід сказати, що археологія свідчить про те, що наприкінці 4 – на початку 3 тис. до. н.е. стабільність у Європі була зруйнована й велика частина населення рушила на Схід. Вчені припускають, що в цей час відбулося зіткнення на релігійному ґрунті й прихильники арійської релігії емігрували. Водночас дещо посунулися на захід і поселення триполіян (араттців). Про причини цієї епохальної події вчені сперечаються, але вочевидь то не могли бути різниці у видах господарської діяльності, навпаки, вони могли сприяти обопільному розвитку. Інша справа – розходження в укладах громадського життя, психології людей, а головне – у віруваннях. Навіть у наш час такі розходження породжують почасти непримиренні конфлікти. Зіткнення на берегах Дніпра таких різних за укладом та вірою суспільств, як землеробська Аратта і степова Аріана, теоретично могло піти шляхом мирного співіснування, але історично цього не сталося. Настав час ворожнечі й зіткнень, в яких перевагу, безу-мовно, мали одержати войовничі й амбіційні степовики й зробити триполіян своїми данниками, а то й рабами.
Однак усе спочатку було не так. Справа в тому, що в Аріані брахмани, чи, можливо, тільки їхня частина, але дуже значна, були араттського походження, а брахмани ж уважалися вищою кастою. То була могутня суспільна верства, яка володіла величезним обсягом знань, в тому числі технологічного характеру. Рівень наукового пізнання був неабияким. Можна припустити, що ці стародавні жерці-брахмани чимось «придавили» кшатріїв, змусивши частину з них піти з освоєних земель. А чим можна було натиснути на кшатрія як тільки не зброєю? І в міфах існують певні натяки на те, що брахмани розробили якусь невідому зброю.
Сполучимо це з даними індійської міфології про те, що в арійському середовищі раптом з’явилися кшатрії вратьї (віровідступники), які збунтувалися й установили тиранічну владу над брахманами. Згідно з ведичними переказами, люди не могли подолати цю біду самотужки і для їх порятунку від цієї напасті на Землю у позачерговий раз був змушений прийти Вішну. Його ім’я у цьому втіленні було Парашурама (Рама з сокирою). В Упанішадах говориться, що Парашурама приходив кілька разів і знищив усіх кшатріїв вратьїв. Але та ж міфологія й Закони Ману свідчать, що не всі вратьї були знищені, їх назвали «щака», або саками й від них виник цілий ряд народів, зокрема, власне саки й скіфи; утім, перси й індуси вважали, що то один народ – скіфи. Можливо, саме з ними треба пов’язувати навалу в другій половині 3 тис до н.е. племен давноямної культурно-історичної спільноти в степову частину Європи, що згодом перетворилася на катакомбну. А лісова й лісостепова частини Східної й Середньої Європи піддалися навалі племен культури шнурової кераміки та бойових сокир. І ті, й інші відрізнялися войовничістю й низкою арійських звичаїв. Виходячи з міфології, їх можна зв’язати із саками – кшатріями вратьями. Отже, і в цей час можна побачити великі хвилі арійських переселень в різні частини світу.
Що ж стосується описаного зіткнення Аратти (Оратти) й Аріани, то, по всьому, ми можемо тут зафіксувати дуже стародавню Велику релігійну війну, внаслідок якої Оратта врешті решт була знищена військовими силами мешканців Аріани в 1800 р. до н.е. Головною причиною нападу могло бути саме засилля жрецького стану в споріднених суспільствах географічного трикутника Тріполі – Трипілля – Тріпура (Алеппо – Халеп’я – Хараппа), які можна ототожнити з тим, що вчені називають «Араттою». Арійські ж суспільства терпіти цього не могли, що простежується і в пізніші часи (зокрема, у жорстокому ставленні скіфів до жерців, як це подає Геродот).
Після цього поступово, але невідворотно відбулася кардинальна трансформація як усього укладу життя населення, так і його релігійних уявлень. Так, «після Троянської війни» – як кажуть археологи, спираючись на європейські традиції датування історичних подій, тобто з середини ХІІІ ст. до н.е., відбулася дивовижна переробка канону жіночих статуеток на фаллосоподібні, тобто чоло-вічі. Найстаріші з цих статуеток виявлено в Україні (на Одещини), а більш пізні – це так звані Кікладські ідоли, які набули поширення на островах і узбережжях Егейського моря разом з керамікою та кинджалами «усатівського» типу.
Зіткнення старого, керованого жерцями Оратти, суспільства з новим, арійським, керованим військовою варною, було таким потужним, а ламка аратського (полісного) укладу суспільства такою безжальною, що населення тікало від цього страхіття на всі боки світу. Дані про численні міграції з наших країв заледве не в усі куточки «населеної землі» надає нам археологія.
          Спадок Аріани в подальшому перетерпів дуже специфічну трансформацію. Якщо спадок Аратти наявно проступає в українському етнічному характері та українській народній культурі, то з Аріаною склалося зовсім не так. Вірність арійським законам продемонстрували народи Індії - вони благополучно проіснували, керуючись ними, не одну тисячу років. Це – унікальний феномен, адже місцеве населення завойованих провінцій Індії трактувалося вищими варнами Аріани як другосортне. А ось жоден з європейських народів (так би мовити, «першосортних») не зберіг у неспотвореному вигляді арійського вчення й не жив по його традиціях. Чому ж так сталося? Причин цього, вочевидь, можна знайти багато. Але одну покажемо й ми. Справа в тому, що на європейській прабатьківщині аріїв перше порушення арійських законів допустив, згідно з текстом Законів Ману, цар Вена. Він дозволив змішані шлюби. І все, і арійство на Європейському просторі почало зникати. Тож це слід визнати за удар найдошкульніший, зроблений своїм же. 
Негативною стороною міжварнових шлюбів була втрата їхніми нащадками певних обов’язків, що призводило до відмови нащадків змішаних варн від виконання варнових функцій, воно також руйнувало сітку організаційної структури суспільства, робило його хаотичним, роз’єднаним і слабким. Точно не відомо, що саме спонукало царя Вену на такий крок – чи жагуче кохання до жінки нижчої варни, чи його власні демократичні уявлення про «соціальну справедливість», чи вплив агентури держави, ворожої до Аріани (а чи не Аратти після Великої релігійної війни? Могло бути). Але наслідки не забарилися – байстрюки батьків з вищих варн швидко рознесли вщент усі підвалини Аріани на Європейському просторі. На «честь» царя Вени байстрюків від змішаних шлюбів крайніх варн брахманів і вайш’їв нарекли (навряд чи з почуттям пошани) «венами». Так і постали пізніше «інди» і «венди» – як нащадки (не вельми достойні) якогось народу, що мав, за індійською міфологією, колись, у сиву давнину якусь «місячну династію» царів. Нащадки ж, як виявилося, не тільки все розтрощили, а й УСЕ ЗАБУЛИ. Втім, так легше жити, не правда ж?   
Назви народів з коренем «вен» (вени, венди, венеди, венети) були поширені на величезному просторі від Малої Азії до Скандинавії. Археологічною культурою, яку можна було б ідентифікувати з першими венами, можливо, є культура кулястих амфор. Вона набула поширення в Середній Європі: на заході – до Ельби; на півночі – до Балтійського моря; на півдні – до сучасної Румунії; на сході – до українських Волині й Поділля. Цій культурі були притаманні деякі арійські звичаї: підкурганні поховання, скоцюрблені положення небіжчиків – на боці, або на спині. Вона датується серединою 3 тис. до н.е., у зв’язку з чим виникає питання: а чи не через ініціативу того царя Вени, власне, й розпочалися військові зіткнення між Араттою й Аріаною, які й вилилися врешті решт у Велику релігійну війну? В такому разі цілком вірогідним буде припущення, що царя Вену намовили на революційні зміни в соціальному устрої таки шпигуни Аратти (явно жерці), підсунувши йому в якості коханки красуню триполіянку.

ДАЛІ БУДЕ!









Настрій в мене: незрозумілий    Слухаю музику: вивальди
Для того щоб додати коментар, Вам треба зареєструватися або зайти під своїм ім’ям
Коментарі RSS :


Шо "ну-ну", bercutu? Ви щось маєте проти?


Короче, berkutu, как я поняла, всем остальным, кроме нас с тобой, насрать на историю Украины, не так ли?
Да я не против - нехай сдыхают - все эти хохлы-мохлы, "русски", "праворусы- леворусы", галицкие вонючие "крестоносцы",
а также прочая региональная шушваль. Да пусть дохнут. Не знают истории, вот и не понимают, что такое регонализация после развала государства.
Жаль только, что вместе с ними сдохнем и мы, но сколько той жизни, а?



та похрену сколько, главное - КАК!