Авторизация
Меню

Календарь
 Сентябрь 
Пн
Вт
Ср
Чт
Пт
Сб
Вс
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30

Полезные ссылки


ДАВНІ ДЕРЖАВИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ. АРІАНА ВЕДЖА (продовження)
UtraEsus | 2010-02-16 18:34:50
Сообщение прочтено 10139 раз

 

 Аріана ("Аріана Веджа") Продовження


Втім, подібні до історії З царем Веною (див. попередню частину лекції) історії будуть траплятися з деякими царями і в історичні часи. Наприклад, – з перським царем та його єврейською коханкою Есфір’ю, що докладно описано в Біблії. Для перського царя це мало дуже погані наслідки (Есфір відрізала йому голову й піднесла на посудині своїм одноплемінникам. Це нині – іудейське свято Пурім 14 – 15 березня). Про долю арійського царя Вени міфологія нічого не розповідає, але не виключено, що наслідки були аналогічні. Не зайве підкреслити, що жерці Аратти мали дуже тісні зв’язки з жерцями Шумеру. ДОСВІД же – дуже велика справа і розумними людьми передається з покоління в покоління…
Навколо культури кулястих амфор з часом утворився ареал, зайнятий народом, відомим давнім авторам під назвою «венеди». Ще одним народом, який мав походження від змішаних шлюбів (кшатріїв і шудрянок), як стверджується в Законах Ману, стали угри. Закони Ману відзначали, що «істота», яка народжувалася від таких шлюбів (тобто, угорець), знаходила велике задоволення в жорстокості.
В арійському суспільстві ж, яке залишилося вірним давнім законам, теж відбулася своя драма, пов’язана з вищеописаним бунтом кшатріїв-врат’їв. Конфлікт закінчився виділенням цілого ряду неслухняних родів і постанням на їх основі нових етносів «щаків», які ми перечислили вище. Саме вони й повернулися до Європи, щоб помститися «невірним».
Тож, якщо етнічну спільність, яка склалася на території України наприкінці 4 – на початку 3 тис. до н.е. можна пов’язати з аріями, то наступну – населення, що являло собою ямну археологічну культуру й існувало в українських степах протягом 500 років аж до початку 2 тис. до н.е., – з саками. (Саме вони, вочевидь, і доб’ють Оратту в 1800 р. до н.е.).

Циркумпонтійська зона.

Античні автори залишили чимало згадок про Крим, але сказати, що вони гарно його знали – це не сказати нічого. Російський вчений академік В. В. Латишев склав з описів античних авторів підборку, яка проявляє дуже цікаві речі. Так, не можна не помітити, що низка свідчень про Крим відноситься до географічної й історичної ситуації, що існувала задовго до часу, в якому жили їхні автори (найвідоміший з них – Пліній Старший). І виходить, що античні вчені мали інформацію, яка відповідала стану справ, що мали місце кількома тисячоліттями раніше. Як таке могло статися? Почасти це стає зрозумілим у світлі концепції Циркумпонтійської зони, що склалася в останні десятиріччя.
Циркумпонтійською зоною археологи іменують прибережні землі й дотичні області, що створюють величезне кільце навколо Чорного моря, яке в давнину називалося Понтом. Вчені звертають увагу на зв’язки між культурами, що розвивалися в цій зоні у 4 – 2 тис. до н.е. Щось зв’язувало між собою протягом кількох тисяч років культури Малої Азії й Балкан, Північного Причорномор’я й Закавказзя настільки, що можна казати про єдиний регіон.
Т.зв. «індоєвропейський слід» привів учених у Циркумпонтійську зону взагалі, і в Тавриду насамперед. Цілком можливо, що вчені, що висувають концепцію Циркумпонтійської зони, праві й початки давньої історії принаймні Європи треба шукати на землях Праукраїни.
Уперше про Циркумпонтійську зону заговорив дослідник Є. М. Черних: він відмітив, що на певному історичному етапі в цьому регіоні простежується єдність не тільки традицій металообробки, а й схожість виробів з металу, єдність його складу, іншими словами, єдність джерела його отримання. У той же час інший крупний дослідник археолог М. Я. Мерперт виявив, що саме в цьому регіоні в певний період по всьому причорноморському узбережжі з’являються укріплені фортеці. Раніше тут вони зустрічалися нечасто. Виникають вони майже одночасно по всьому цьому величезному кільцю навколо Чорного моря. Розповсюджуються й загальні форми кераміки. Результатом зв’язків було й інше, більш важливе – зміни в матеріальному житті засвоювалися різними культурними середовищами майже одночасно, неначе життя протягом двох тисячоліть текло в одному річищі, в одній динаміці. Культурні досягнення відомі тут ще у 8 тис. до н.е., тепер же все це знайшло розповсюдження, а відповідно, й розповсюджувачів. Багато вчених пов’язує ці події з консолідацією й розпадом Циркумпонтійської зони.
М. Я. Мерперт у своїй роботі «Культури Циркумпонтійської зони» прямо заявив, що переконаний у тому, що саме Циркумпонтійська зона є найвірогіднішою територією формування індоєвропейських мов.
Археологи обережні з ототожненнями археологічних культур з тим чи іншим народом «дописемного періоду» – уже й так з цього приводу точаться великі суперечки в науці, тому, як можна помітити, вони дають назви культурам по імені найближчого поселення чи урочища, побіля якого вперше була виявлена та чи інша культура. У зв’язку з цим всі археологічні культури, по суті, анонімні. Тому ототожнення Циркумпонтійської зони з індоєвропейською культурно-мовною спільністю має величезне значення, хоча й потребує безсумнівних доказів. У будь-якому разі індоєвропейський слід приводить нас на терени України, зокрема в Крим і Північне Причорномор’я. Тож не випадково, що дослідження найдавнішої кримської топоніміки дозволило академіку О.М.Трубачову здійснити на санскритській основі реконструкцію мови стародавніх таврів. А коли завіса письмової історії вперше піднімається над народами цього регіону, то не випадково, що місце анонімних культур займають конкретні назви – кіммерійців і скіфів.
Вражає те, що саме в Криму вчені виявляють пам’ять про події, що тягнуться у давнину 10-ти тисячоліть, а навіть глибше, що збереглося в міфах, легендах, переданнях, хоча вони й можуть знітити дослідника своєю відривочністю. І пояснити таке явище можна тільки тим, що десь у регіоні Криму й Північного Причорномор’я у стародавні часи існував центр (можливо, й не один), в якому давні знання зберігалися. Так сама логіка історичних фактів виводить нас знову на таємничу Кам’яну Могилу, що побіля сучасного Мелітополя як можливий стародавній архів для збереження накопиченої протягом тисячоліть інформації
(матеріал про Кам'яну Могилу викладається в попередніх темах, не представлених в інтернеті).

Україна в бронзовому віці: розселення індоєвропейців, проблема їхнього походження
та прабатьківщини («арійська проблема»).


Назву "арії" (ар’я) вичитали в джерелах англійські дослідники Вед – священних книг Індії, наприкінці ХVІІІ ст. Поступово з’ясувалося, що ар’ї прийшли до Індії в середині 2 тис. до н.е. звідкись із Європи. До пошуку їхньої прабатьківщини долучилися вчені різних країн.
Спочатку особливих успіхів досягла німецька школа (що й було в 20 – 30-х рр. ХХ ст. використано ідеологами німецького нацизму). Її представники ще на початку ХІХ ст. здійснили класичний переклад найдавнішої з чотирьох Вед – Рігведи («Священного знання»). Німецькі ж дослідники Р. Рот та О. Бетлінгк видали в Петербурзькій Академії наук семитомний словник санскриту – штучно створеної мови арійських брахманів-жерців. За А. Шлейхером, нащадками загадкових аріїв стали не тільки німці, а й деякі народи Індії й Ірану, стародавні греки, італійці, слов’яни, литовці. Ці висновки підтвердилися знаходженням слов’янської Веди й ісландської Едди. Досягнення німецького арієзнавства позаминулого століття визнають у науці й понині. Але внесена й суттєва поправка: корені спорідненості пращурів указаних народів учені вбачають нині не в аріях, а в умовно названій «індоєвропейській мовній спільноті» (тобто в чомусь не дуже зрозумілому). Історики вважають її чи то «пранародом», чи то співіснуванням кількох споріднених народів, серед яких у 5 – 2 тис. до н.е. були й ар’ї.
Вище ми казали про Трипільську цивілізацію (як її нині звуть учені), або ж про Аратту – землеробську державу полісного типу, яка була створена у Причорномор’ї в 7000 – 6200 рр. до н.е., а розквіт свій переживала в 5400 – 2750 (або 2200) рр. до н.е. між Дунаєм і Дніпром. Так ось, як свідчить навчальний посібник «Давня історія України в ілюстраціях і таблицях» (К., 2007), степовики, які займалися як скотарством, так і землеробством, і спільнота яких почала формуватися вздовж степових кордонів Аратти під назвою Аріана не пізніше 5 тис. до н.е., – то й були ар’ї. Про Аріану ми також розповідали вище.
Різні автори розміщували прабатьківщину аріїв у різних місцях: Бонгард-Левін і Грантовський – у степах Євразії; Гамкрелідзе й Іванов – у Передній Азії – на терені, що був дотичний до Кавказу; Сафронов – у Східній Європі; Тілак, Асов, Гусєва, Дьомін – на Півночі; цілий рад інших учених, у тому числі українських – у Причорномор’ї. Як бачимо, заледве чи не всі європейці бажають розмістити прабатьківщину аріїв саме на терені своїх країн. Але істина – все ж таки головне.

Відкриття справжньої, Дніпро-Донецької прабатьківщини аріїв розпочав німецький географ Карл Ріхтер. У 1820 році вийшла його праця, в якій він уперше серед дослідників звернув увагу на спорідненість назв Індії та (С)Індика - як називали місцеві племена й стародавні греки пониззя Кубані. Але в публікації 1943 р. австрійський лінгвіст П. Кречмер зазначив, що ще більш давньою є Синдика, що була в пониззі Дніпра. Саме тут розмістив болгарський вчений Васіл Георгієв прабатьківщину «індо-іранців» (як умовно почали називати аріїв після Другої світової війни). Упродовж 1975 – 1999 рр. такі дослідження плідно проводив російський лінгвіст О. М. Трубачів і висвітлив їх результати, зокрема, у низці статей, що ввійшли до його книги «Indoarika в Северном Причерноморье» (М., 1999), яка моментально стала бібліографічною рідкістю.
Нині в Україні цю тему розробляє український мовознавець-індолог С. Наливайко, він висуває гіпотезу існування Дандарії («Жезлоносної Арії») між пониззями Дніпра та Кубані. Але слід звернути увагу на те, що найдавніші, до-індійські санскритські написи на горщиках зрубної археологічної культури, які відносяться до середини 2 тис. до н.е., знайдені на Донеччині. Їх нещодавно почали вже читати фахівці (В. Кульбака, В Качур, 1998). Як припускає ще один дослідник з арієзнавства – Ю. О. Шилов, ця писемність – відгалуження від протошумерської писемності Кам’яної Могили, а її продовження – у давньоруських «Київських глаголичних листках» та у своєрідному письмі «Велесової книги». В останній міститься інформація про переселення до Індії (Бгарати) п’яти арійських племен: пуру, яду (сатвати, данави), турвашу, ану, друх’ю. Це підтверджується Рігведою й Магабгаратою. С. І. Наливайко цілком справедливо зазначає, що вимова назв у писемних джерелах вже могла бути викривлена й пропонує пильно поглянути на літописних полян, ятвягів (судовитів, дайновів), туровчан, антів, дрегву (дреговичів) – це свідчить про те, що переселялися далеко не всі, а ті, хто залишився, стали основою етноґенези балтійських та слов’янських народів, серед них і українського.
Таким є мовознавчий пошук арійської прабатьківщини. А що нам каже про це археологія?
Спочатку археологи прилаштовували свої висновки до висновків мовознавців: порівнювали з вірогідними аріями археологічні культури різних ареалів і часів. Безсумнівно арійськими стали вважати найдавніші кургани, кістки коней біля людських поховань, наявність червоної фарби, існування кремації небіжчиків, кам’яні та бронзові сокири човновидної форми, зображення свастя (сварги). Походження цих виразних ознак німецькі дослідники намагалися вивести з території розселення майбутніх німців, і довгий час цю версію ніхто не міг опротестувати. Але в 50-х рр. ХХ ст. український учений Валентин Миколайович Даниленко (1913 – 1982 рр.) відкрив кургани та ін. у Степовій Україні (праці: «Енеоліт України, 1969, «Кам’яна Могила», 1986 та ін.). Формування аріїв розпочалося, на його думку, в тій «азово-причорноморській лінії розвитку степового енеоліту, яка пов’язала Трипілля з цивілізаціями Месопотамії». На жаль, Даниленко «змішав» трипільців з ар’ями. Безумовно, він урятував честь української науки як від аматорських спроб розібратися в нашій непростій минувшині, так і від іноземних повчань щодо витоків цивілізації Наддніпрянщини. Але й він не уник помилок, що теж є правдою. Аріану з Араттою плутати ніяк не можна. Це - принципово різні утворення. 
Дещо іншої думки були попередники Даниленка – чесько-український археолог В. Хвойка, англійський – Г. Чайлд, польський – Г. Сулімирський. Перший ототожнював з ар’ями відкриту ним Трипільську культуру, два інші – «культуру скорчених і пофарбованих кістяків», як називали в їхній час поховання ямної й катакомбної культур зі степових курганів епохи міді та бронзи. Надалі американська дослідниця М. Гамбутас назве ті ж поховання в ямах, катакомбах і зрубах «курганною культурою». На думку сучасного українського дослідника арійської спадщини Ю. О. Шилова (праці 1979, 1995, 2001 рр.), арійська спільнота виникла на основі сурсько-дніпровської культури (6050 – 5300 рр. до н.е., за новітніми датуваннями) і первинно визначилася в послідуючій середньостогівській (за Д. Я Телєгіним, азово-дніпровській, за В. М. Даниленком) культурі, з якої похідними стали наступні ямна й зрубна археологічні культури.
Попри цей багатоетапний генетичний стрижень, простежується, що арійську спільноту чітко відобразили такі культури, як: дніпро-донецька, новоданилівська, нижньомихайлівська, кемі-обинська та деякі інші. Першу відмічаємо особливо: вона так і стоїть на теренах Дніпро-Донецької прабатьківщини аріїв, яка й може бути визначена як ядро («серце») Аріани. Традиція арійської прабатьківщини проіснувала в українських Лівобережжі й Степу аж до Дандарії й таврійської Дандаки (або Арсанії, Артанії) ІІ – ІV ст. н.е., а можливо, й пізніше.
Щодо розселення аріїв, то вченими встановлено (В. О. Сафонов, 1999), що ямна археологічна культура характерна для іранського відгалуження аріїв («індо-іранців»), а індійським відгалуженням можна вважати дніпро-кубанську культуру, що сформувалася навколо відкритого Ю. Шиловим «старосільського типу алазано-беденської культури» хурритів, деякі роди яких прийшли до Дніпра із Закавказзя внаслідок північного походу військ шумеро-аккадського правителя Саргона І. Дослідження з арієзнавства в Україні продовжуються.
Бронзова доба в українській історії відрізняється від попередньої багатьма рисами. Насамперед – це винайдення й поширення виробів із бронзи. Доба бронзи припадає на другу половину 3 – початок 1 тис. до н.е. Бронзові вироби були твердіші за мідні, тому й замінили їх, але й вони не змогли витіснити кам’яні знаряддя праці та зброю й існували поряд з ними протягом кількох тисячоліть. Оскільки в Праукраїні не було необхідних для вироблення бронзи руд, бронзові предмети надходили сюди ззовні. Спочатку – з Кавказу, а згодом – з Карпато-Дунайського регіону. Але місцеві майстри доволі скоро навчилися робити зі сплаву міді й олова, цинку та інших компонентів сокири, серпи, голки, мечі, вістря списів та стріл тощо. Відтоді в Україні починає розвиватися металургія.
Необхідність постійно мати гарну зброю викликала розвиток металургії та зброярства. І дуже цікаво, що «ниточка» тут тягнеться знов-таки до терену Донецького кряжу. Так, газета «Сегодня» у 2003 році повідомила, що «фахівці гірничої справи з України, Росії, США, Німеччини, Польщі та Іспанії в рамках польового семінару «Проблеми гірської археології» досліджують результати розкопок, проведених у районі Бахмутської угловини на заході Луганської обл. Тут знайшли кілька древніх шахт, де добували мідну руду, і кар’єр, де видобуток руди вели відкритим способом. Причому інших подібних кар’єрів, як стверджують археологи, на Євразійському континенті більше немає. За словами гірників, давні шахти обладнані за всіма правилами гірничої справи, що вказує на високий технічний рівень рудокопів». Знайдено також поховання стародавнього гірника. На думку вчених, цьому похованню близько 3,5 тис. років.
Тож, можливо, регіон Донецького кряжа міг бути і в більш давні часи зв’язаний із джерелом давніх технологій (адже більше нічого подібного знайденому в Євразії немає), яке просто загинуло внаслідок катаклізмів планетарного порядку. Як саме був зв’язаний – можна тільки припускати, але нам видається, що відповідь можна буде знайти, якщо досліджувати присутню в історичних джерелах тему якогось «тунелю» вздовж ріки Ра (Волги), що вів до «далекої північної країни». При цьому треба обов’язково зважати на те, що Волга в давні часи, як припускає дехто з географів, впадала в Азовське море.
Замість соціальної стабільності попередньої епохи приходить строкатість і калейдоскопічна змінюваність населення, почасти різного за своєю етнічністю. Різні народи приходили сюди як неначе щось шукаючи, при цьому немилосердно винищуючи один одного. Якщо враховувати, що в ті часи міфологія відігравала заледве не вирішальну роль в житті давніх людей, то розгадка таємниці, ЩО САМЕ могли шукати в землях Праукраїни різні давні етноси, слід шукати саме в ній. Ми ж звернемо увагу саме на тему Прабатьківщини аріїв, про яку йшлося вище, та на тему можливого ядра Аріани – Дніпро-Донецький регіон.
У давніх могла існувати певна ідеологічна «фішка» – той, хто володів «серцем» Аріани, ставав «найкрутішим» з усіх і всі повинні були йому підкорятися. Ось це, на мою думку, було головною ВЕЛИКОЮ ІДЕЄЮ нащадків аріїв, яка простежується в історії протягом кількох тисячоліть, і ми її в історії України зустрінемо ще не один раз.
Тож переконуємося, що далеко не все в історії можуть пояснити археологія й антропологія. Останніми ж встановлено, що найхарактернішою ознакою соціально-економічного життя бронзової доби був суспільний поділ праці – виразне відокремлення скотарських племен від інших. В його основі лежали як соціально-економічні, природно-географічні, так і інші чинники. Постійною зоною мешкання землеробів став Лісостеп з його родючими ґрунтами й достатнім запасом вологи. Започатковане триполіянами (араттцями) орне землеробство вдосконалюється й поширює свої межі. Було віднайдено соху (знайдена в с. Токарі на Сумщині, Сергієвському на Стародубщині та в інших місцях) і вже в час, що розглядається, люди займалися землеробством навіть у зоні сучасного Полісся. Перехід до орного землеробства значно підвищив продуктивність праці. Це дало можливість збільшити виробництво зерна, яке стало основним продуктом споживання. Разом з тим землеробство вимагало значних працезатрат, періодичної зміни земельних площ і певної кількості тяглової сили.
Степова зона виявилася найбільш придатною для скотарства. Відносна простота й невелика працезатратність при догляді за тваринами сприяли прискореному розвитку степових племен. Зростання продуктивності виробництва дозволило не тільки забезпечувати мінімальні споживчі потреби людей, але й створювати запаси продукції. Вони поступово зосереджувалися в руках окремих осіб, що призвело до майнової нерівності серед людей, а згодом і серед родів та племен. Це спричинило загострення суспільних відносин. Виникла необхідність і в силі, здатній регламентувати внутрішнє життя колективів й захистити їх від зазіхань сусідів, тобто в державі.
Після знищення Аратти навалою арійських племен зі Степу в 1800 р. до н.е. (це варто сполучити з тим, що приблизно в цей же час відбувалося з Мохенджо Даро) на території України в епоху бронзи домінують: ямна культура, представники якої на початок 2 тис. до н.е. зайняли майже все Південне Правобережжя, вибиваючи звідси трипільців. Вони в свою чергу поділялися на бузьку, придніпровську, приазовсько-кримську, донецьку та інші групи.
Якщо сполучити з тим, що відомо науці з міфів та іноземних історичних джерел, то можна змалювати таку картину. Наприкінці ХVІІІ ст. до н.е. згадані нами вище саки під керівництвом вищих саків – «царів пастухів» (гиг саків) вдерлися в Малу Азію. Там розпочнеться період навали т.зв. «гіксосів», а Причорноморські й Приазовські степи в цей же час порожніють, що добре демонструють археологічні карти культур ХVІІ – ХV ст. до н.е. Ці терени тут же займає населення, що в часи панування саків перебувало в тіні – можливо, нащадки венів. У той час змінилася структура суспільства, воно стало більш демократичним. Зникли багаті поховання знаті. Населення теренів України зростало й досягло максимуму в ХІV – ХІІІ ст. до н.е. Однак приблизно в цей же час частина саків, що не знайшла собі гарної долі в Азії й Єгипті, повернулася в Північне Причорномор’я. Археологи відзначають появу в цей час на території України низки нових культур: сабатинівської, ноуа, становської поряд з комарівською, східно-тшинецькою і монтенору в Східній Румунії. За часом появи, ареалом поширення та за іншими ознаками, наприклад, – зольними курганами, утворення яких можна пов’язати з описом Геродотом скіфського звичаю спалювання величезних куп хмизу, сабатинівська культура може бути ідентифікована з раннім етапом скіфської, а інші – як такі, що виникли під її впливом на основі місцевих. Вищевказані культури проіснували на терені України до кінця ХІІІ ст. до н.е., тобто до розгрому скіфів військами єгипетського фараона Рамзеса ІІ, й змінилися білогірською, яку можна ідентифікувати вже з раннім етапом кіммерійської.
У першій половині 1 тис. до н.е. у Східній Європі взагалі відбулася велика міграція населення. Племена катакомбної культури з району Сіверського Дінця почали наступ на «ямників» (можливо, останні висунули свої політичні претензії на терени проживання «катакомбників», якщо враховувати, що ті проживали якраз таки в «серці» Аріани, а можливо, й інше – якесь зіткнення на релігійному ґрунті. Втім, не виключено їх поєднання). Напад «кататомбників» був блискавичним, нищівним, «ямники» потерпіли поразку. Деякі з них були асимільовані, тобто розпочався процес змішування народів. На жаль, поселень цього часу знайдено мало – тільки в Донецькій, Харківській, Луганській та Миколаївській областях сучасної України. Тому цей період вивчений недостатньо навіть археологами.
У ХV – ІХ ст. до н.е. у степовій зоні України проживали племена зрубної культури, які займалися скотарством, але вели осілий спосіб життя (що дуже важливо). Лісостепову й поліську зони в різні часи населяли племена культури шнурової кераміки та бойових сокир. Їх учені точно вже зараховують до нащадків стародавніх аріїв.
Важливо, що саме в «зрубників» виявлені найдавніші плавки заліза 1550 – 1400 рр. до н.е. ( під нинішнім Воронежем). Припускається, що в той же час такі плавки існували й на території України. Варто зазначити, що залізний вік як такий датується ІХ – VІІІ ст. до н.е., з чого видно, що в «зрубників» його початки треба датувати набагато раніше.
Тим часом відбувалися важливі соціальні й етнічні зміни. Починають формуватися етнічні спільності людей, виділяється впливова племінна аристократія, посилюється її влада й впливи. В 1 тис. до н.е. в Україні настільки вже сконсолідувалося населення, що Геродот на початку V ст. до н.е. уже дає перелік численних племен, які посідали цілком визначені території. Почався активний процес формування державності у багатьох народів. Це був зовсім інший, ніж аратський (полісний) тип державності – це був тип державності, базований на домінуванні військової касти, – рабовласницький. Але на території України існували й такі племена, які не бажали відмовлятися від давніх демократичних традицій полісного суспільного устрою.
За мовними й етнографічними ознаками вчені поєднують народи Європи у три групи: германську (в якій, імовірно, превалює сакський компонент); романську (з превалюванням пеласгійського /трипільського/ компонента); і слов’янську (з превалюванням венедського компонента). Геродот не згадує венедів, але вчені припускають, що він знав їх під іншою назвою – як будинів. Домінуючий компонент ліг в основу менталітету того чи іншого народу, як також визначив і певні особливості їхнього політико-ідеологічного життя. Водночас не можна не побачити, що такий підхід розбиває "монополію"
українців на етнічний і історичний спадок триполійців, яка сформувалась сьогодні в середовищі деяких українських істориків та археологів.
Сакський компонент визначив схильність германських народів до влади, дисципліни й порядку, до військових справ. Пеласгійський (трипільський) компонент визначив схильність романських народів до впорядкованого, комфортного життя, краси й мистецтв, до амурних справ. Слов’янські народи – нащадки головним чином «передчасних демократів» – венедів, також успадкували відповідні якості. Для венедів, як зазначив видатний грецький історик Прокопій Кесарійський (VІ ст.), не було характерним управління однієї людини, «вони з давніх-давен живуть у народоправстві, і тому в них щастя й нещастя вважаються справою спільною».
Але слід мати на увазі, що те, що сьогодні після 2000-літнього періоду існування християнства та християнської цивілізації вважається достоїнством, у стародавні часи було порушенням закону, на якому трималося арійське суспільство, й призвело врешті-решт його до руйнування. Тому нащадки аріїв уже навіть на рівні генів несуть у собі упереджене ставлення до нащадків тих, хто, за уявленнями їхніх предків, став причиною руйнації Аріани. За стародавній гріх своїх предків венів – перших в історії демократів і руйнівників ідеології «чистоти каст», а з нею й рас, слов’яни розплатилися тим, що виявилися схильними до слабких форм політичного устрою, а тому періодично потрапляли під іноземне ярмо.
Негативними наслідками цього стало й те, що слов’яни стали схильними до невпорядкованості життя у всіх його аспектах, від побутового до державного, неповага до законів з боку простолюду й свавілля з боку влади, готовність заради «спокійного життя» підкоритися іноземцям та інородцям і проявляти як, з боку одних, відданість такій владі, так і, з боку інших, схильність до «бунту бессмысленного и беспощадного», коли трощиться підряд усе, що було: і гарне, й погане. Приймається нове за принципом – «нехай гірше, аби інше». Минуле викреслюється з пам’яті. Історія у черговий раз починається з нуля. А можливо, так склалося тому, що предкам слов’ян венам (згодом венедам) у порівнянні з відкинутим ними суспільним ладом Аріани про наступні й згадувати було соромно? Хто знає… Можливо, й так.

Проблема Півночі у вітчизняній історії, Бьярмія. Критика «північної версії» початків
індоєвропейської історії в українській історичній літературі
.
Поряд з доволі вже серйозно науково обґрунтованій теорією походження ар’ів з території степової України, яка, зокрема, присутня в українській історичній літературі, останнім часом у російській історичній літературі отримала розповсюдження версія про їхнє походження звідкись із далекої Півночі. Ця версія не нова –її висували представники німецької школи арієзнавства ще в 20 – 30 –ті рр. ХХ ст., а згодом – індійський вчений М. Тілак у своїй праці «Арктична прабатьківщина у ведах».
Перекази про якийсь легендарний північний народ, улюблений богами, досконалий фізично й морально, зберегли під різними назвами багато народів. Греки звали його гіпербореями, скандинави – фризами, а їхню країну Мідгардом; єгиптяни – блаженним народом, а країну – Іару; перси та індуси – ар’ями, а країну називали Аріана Веджа або Ар’я Варта, Швета Двіпа, Джамбу Двіпа, Велика Свитьод (Велика Швеція), Гіперборея, Ерифея, Єлисейські поля або Єлшавія чи Елізіум, Іару тощо. Перекази про легендарний народ і його країну, що начебто розташовувалася на Півночі Євразійського континенту настільки незвичайні, що наука серйозно ніколи їх не сприймала.
Однак з 2002 року, коли тодішній президент Російської Федерації В. В. Путин зрозумів, що поставлене ним раніше завдання для своїх археологів «вивозити з України Русь» не спрацьовує в інтересах РФ, бо все одно, хоч як не крути, а Русь залишається Київською, він у одній зі своїх промов перед елітою Санкт-Петербургу поставив завдання перед науковцями підняти в російській науці «арійську тему», спрямувавши дослідження якраз «на Північ».
Тож сучасна присутність «північної версії» походження аріїв в російській історичній літературі явно має політичне замовлення, але такої літератури останнім часом з’явилася така велика кількість на полицях у тому числі й українських книгарень, що розглянути її необхідно.
У світлі гляціалістської теорії нічого неймовірного в переказах давніх авторів про те, що Світова гора, або гора Меру, Асгард, Ріфейські гори, були крижаними, немає. Також цілком могла існувати й легендарна ріка Океан – як породження того ж таки льодовика. Неймовірним уявляється інше. Те, що за переказами, за Світовою горою на Півночі була розташована земля, різні назви якої позначені вище. Ця земля начебто мала благодатний клімат, в ній існували сади, відомі грекам під назвою садів Гесперид, зрошувальні поля, на яких, за повідомленням єгиптян, ячмінь виростав до 2-х метрів заввишки; а на лугах паслися незліченні череди диких тварин і чудова домашня худоба, зокрема, червоні корови Геріона, і росла соковита трава-мурава. (Нині, як я зазначала в одній з попередніх лекцій, гляціалістська теорія в світовій науці сильно критикується). 
У часи Середньовіччя вважалося, що гора Меру знаходиться на Північному полюсі, а загадкова земля – посередині Північного Льодовитого океану. Складалися карти, і багато експедицій у давні часи пливли в ці суворі води в пошуках легендарної північної країни. Однак за геологічними даними, на Північному полюсі не було ніякої суші не тільки в історичні часи, а й сотні тисяч років тому. У зв’язку з цим сучасні російські дослідники (зокрема, Віктор Янович, праця «Спадщина тисячоліть», переклад укр. мовою 2008 р.) розпочали методичне доведення версії про те, що від теорії про льодовик як суцільний крижаний масив слід відмовитися, а представляти його у вигляді порівняно вузької крижаної гряди, яка то насувалася, то відступала. Тоді за крижаною грядою, яка могла затримуватися деінде на півдні, могла існувати земля, вільна від криги. Клімат тут був сухим, кількість сонячних днів – достатньою, щоб земля отримувала багато світла й тепла. Тож у північних областях у льодовиковий період (якщо такий мав місце) було набагато комфортніше, ніж зараз, а відповідно, могла існувати й невідома країна.
Нині особливо над доведенням того, що Північна країна в стародавні часи існувала й саме вона й була легендарною прабатьківщиною аріїв, а також стала підвалиною формування феномену «російської Півночі», без якої Росія як така просто не уявляється росіянам, працює В. М. Дьомін. Він видає книги науково-популярного характеру (зокрема, – «Гиперборея», М, 2000, «Загадки русских летописей», М., 2201, «От ариев к русичам», М., 2001, «Русь нордическая», М, 2007, «Арийский след на карте России, М., 2008), але це ніщо інше, як перший крок переведення тієї чи іншої гіпотези в наукову площину. В 90-ті рр. ХХ ст. росіяни намагалися вже відірвати свою історію від Київської Руси, розповсюджуючи в численних публікаціях «монгольську тему» в російські історії (гіпотези Носовського, Фоменка, Бушкова та ін.). Але це їм не вдалося – ні академічну науку не вдалося переконати в тому, що Золота Орда – це Володимиро-Суздальське князівство, а Чингізхан – це Олександр Невський; ні росіян не захопила перспектива родства з монголами.
Сьогодні ж відбувається поворот в геополітиці РФ – вона йде на швидке зближення з Німеччиною, тому «північна версія» в арієзнавстві цілком може бути просто «продавленою» російськими й німецькими вченими. У Російській Федерації уже близько 20 років працює Слов’яно-арійська академія, різні центри вивчення російської Півночі, які теж підтягують російську історію до Півночі, відриваючи її від Києва. Не випадково в РАН, як і 200 років тому, значні позиції займають норманісти – прихильники норманського походження династії Рюриковичів, з якої починається історії Київської Руси.
Валерій Дьомін висунув уже версію, що після загибелі північної Гіпербореї внаслідок зміни клімату й насування холоду в далекій Півночі все її населення переселилося південніше й створило країну Бьярмію, межі якої доходили до сучасного міста Перм. Додають своїх зусиль до цього й численні в Росії «євразійці» – не тільки ідеями, інтелектуальними можливостями, а й грошима. Хоча, безумовно, головним джерелом фінансування і «монгольської теми» в російській історичній літературі, і «арійської північної версії» була і є сучасна російська влада.
Однак для того, щоб ставитися до тієї чи іншої версії чи то схвально, чи то критично, треба знати її сутність. Тож задамося питанням: чи існують насправді якісь засади «північної теорії»? Виявляється, що існують.
Так, зокрема, видатний російсько-український історик Микола Іванович Костомаров (1817 – 1885 рр.) у деяких своїх працях посилався на хронографи ХVІ й ХVІІ століть, де записана легенда про початки Руської землі, й тексти яких до нас не дійшли. У легенді розповідається про потомків Яфета (одного з синів Ноя, за Біблією) – Скіфа і Зардана, які вийшли з Півночі й поселилися у Причорномор’ї, але їхні потомки – Словен і Рус повернулися назад, на Північ. У легенді вказані ще їхні «брати» – Болгар, Коман, Істер.
«От сего же племени, – сказано далі в легенді, – во время последнее и Каган-сыроядец изскочи, о нем же греческая история разъясняет» (в такий спосіб була зафіксована тюркізація хазар).
Ім’я Зардан у давньоруських джерелах більше ніде не зустрічається, хоча фіксується в деяких іноземних. Російський дослідник В. Дьомін пояснює його так: це поєднання «зар» (рос. «заря», або Утро) і «дан». Тобто «Зардан» – це щось на кшталт «Богдана». Тож можна припустити, що від Скіфа пішов Рус (Схід), а від Зардана – Словен (Захід).
А ось далі в тих хронографах міститься легенда про заснування міста Великого Словенська на Волхові (приблизна дата – 5 тис. років тому, тобто 3 тис. до н.е.). На його місці згодом було побудовано Великий Новгород. Зв’язок антів-полян і прибалтійських антів давно вченими встановлений, так що, все це цілком могло бути, тільки дата заснування Великого Словенська – з міфології.
Схожа тема є і в Іоакимівському літопису – в переказі, включеному в «Историю Российскую» Василя Микитовича Татищева (1686 – 1750 рр.). Автентичність втраченого літопису, названого так по імені першого новгородського єпископа Іоакима, у фахівців жодного сумніву не викликає. Тим не менш, викладені в ньому факти, що стосуються давньоруської історії до часів т. зв. «призвання варягів», ігноруються сучасною наукою, тому ніде в підручниках чи енциклопедичних виданнях не знайти імені Словена чи його предків – Вандала, Буривого та ін. А це ж – ніщо інше, як доварязький період історії державного будівництва Руси. Ось, зокрема, в літопису є такий епізод:
«Буривой, имея тяжку войну с варяги, множицею побеждаше их и облада всю Бьярмию до Кумени. Последи при оной реце (Кумень) побежден бысть, вся своя вои погуби, едва сам спасся, иде во град Бярми, иже на острове сей крепце устроенный, идее же князи подвластнии побываху, и тамо пребывая, умре. Варяги же, абие пришедше град Великий и протчии обладаша и дань тяжку возложиша на словяны, русь и чудь».
Ось як у джерелах описується Бьярмія:
«Бьярма – північна область, зенітом якої слугує сам Північний полюс, а його горизонт складає рівноденне і рівноцінне (тобто Північне Полярне) коло, яке, розрізаючи й розділяючи Зодіак на дві рівні частини, робить так, що половина року складає там один день, а друга – ніч, тож рік у цій країні тягнеться один день».
І тут слід додати один дуже цікавий факт, а саме: коли допитливі греки, при дворі імператора яких будуть служити варязькі дружини, питали їх: «Звідки ви?», то ті тут же казали: «З Тули». Як неначе «гості з майбутнього» то були, чи не так? Адже ніякої Тули в ті часи ще й у проекті не існувало. А оскільки ніяких таких «гостей з майбутнього» бути не могло, то що ж ті хитруни-варяги могли мати на увазі? Мова ж ішла про легендарний острів Туле (що «знаходився на краю світу», за арабським вченим Х ст. ал-Мас’уді). Можливо, на увазі малася саме Бьярмія. (Між іншим, той легендарний острів Туле вперто шукали на Півночі спецзагони германського «Аненербе». Німці ж ніколи нічого не роблять просто так).
Отже, у давньоруській і зарубіжній історіографічній традиції існує дві версії походження слов’ян і русів – й вони протилежні. Є південна версія й північна. Якщо не ототожнювати слов’ян і русів (як це зараз робиться), то все виглядає досить логічно: це – потомки біблійного Яфета, але – різні. Хоча, якщо йти за працями Василя Кириловича Тредіаковського (1703 – 1769 рр.) – сподвижника Михайла Васильовича Ломоносова (1711 – 1765 рр.) (обоє, до речі, були фундаторами сучасної російської літературної мови), й з’єднувати русів зі скіфами (як вони це робили), то неясною виявляється та «Північ», з якої слов’яни й руси походили, адже скіфи – це вже однозначно Степ. Для кого вона тоді виявилася «Північчю», незрозуміло. Ну, хіба тільки для тих, хто писав тексти Біблії в Палестині на початку 1 тис. до н.е. Однак, як би там не було, але Степ ні в ті часи, ні багато раніше ніяк не могла бути приполярною областю.
Тим не менш, унікальний ерудит і високоосвічена людина В. К. Тредіаковський наполягав на виведенні русів від скіфів, при цьому підтверджуючи українську версію прочитання їхнього етноніму – як «скити». Справа в тому, що грецька «фіта» читається і як «ф», і як «т»: Федір – Теодор, Фома – Тома (наприклад, читаємо «Фома Аквінський», а вчення його називається «томізм»). Доволі довго в Росії писали не «бібліотека», а «вівліофіка», оскільки у греків «б» і «в» – теж одна літера, й розібратися дуже складно. Ми кажемо «Вавилон», а насправді треба казати «Бабілі» і т.д.
Тредіаковському вторив відомий у минулому археолог і правознавець Дмитро Якович Самохвалов (1843 – 1911 рр.), також відстоюючи скіфське походження русів. (Правда, він писав «русскіх», хоча в джерелах, крім Словена й Руса, є ще й Мосох (Моск), і з цим, напевне, треба теж рахуватися). А їхню прабатьківщину він називав Давньою Скитанією. У відомостях про скіфів авторитет Геродота був і залишається безспірним.
Нині версія Татищева-Ломоносова-Тредіаковського-Самохвалова про походження русів широко обговорюється. Хоча при цьому руси ототожнюються з росіянами, що неправильно, адже у русів був Рус, а в сучасних росіян – Моск. Все можна узгодити тільки не плутаючи народи. При цьому не можна не побачити, що «страусяча» позиція археології, яка, злякавшись після Другої світової війни «арійської теми», встала на позицію анонімності при назві тих чи інших археологічних культур, уже не тільки не влаштовує наукову громадськість, а перетворюється навіть у гальмо в розвитку наук, дотичних до неї, бо уникає точних етнічних визначень. А це вже на сьогодні – шлях в нікуди.
Тут, безумовно, певний прорив може допомогти зробити міфологія. Російський історик Микола Федорович Федоров якось влучно сказав:
«Міфологія – не байка, а істина, дійсність, і ніколи її не вб’є метафізика».
Такої ж думки був і видатний швейцарський учений-історик, автор теорії матріархату – Йоганн фон Бахофен (1815 – 1887 рр.), а також французький історик Огюстен Тьєррі (1795 – 1856 рр.). Останній колись сказав так:
«Легенда – це живе передання, майже завжди більш правдиве, ніж те, що ми звемо історією».
Серед прихильників думки про те, що в історичному дослідженні завжди треба враховувати міфологію, був і Георгій Володимирович Вернадський (1877 – 1973 рр.), а про Олексія Федоровича Лосєва (1893 – 1988 рр.), Дмитра Сергійовича Лихачова чи Мірча Еліаде – просто таки закоханих у міфологію, я вже взагалі не кажу. Людина взагалі не може жити без міфології. По самій суті своїй, по побудові свідомості й механізму пізнавального процесу людина – істота міфологічна – Homo mythicus (Людина міфологічна).
Тож ніколи цей тип мислення (міфологічний) нас не покине. Можливо, це є якоюсь архетипічною особливістю саме потомків аріїв. А це спритно використовується в геополітиці. У 20 – 30-х рр. ХХ ст. це наявно проявилося в геополітиці Німеччини; сьогодні це особливо помітно в геополітиці Росії. Але міфологію дуже важко досліджувати й трактувати, адже вона – така особлива річ, що її треба знати просто унікально досконально, щоб мати змогу щось стверджувати точно.
Тому, як би кому не подобалися (emotio, міф) сучасні російські розмірковування про Північ, треба до цього завжди «підключати» розум (ratio) і бачити за великою кількістю слів і наведених гіпотез їхню дуже велику непроробленість. Й іншого не буде – така особливість міфології.
Я ж думаю, що для цивілізації людства сучасного виду Північ неактуальна. Все було колись, але… До нас. Росіяни шукають прабатьківщину? Та нехай шукають. Не вони перші – не вони останні. Сапієнси її шукають уже без малого 40 тисяч років. Знайдуть. Те ж саме, що й інші: унікальне значення для життя на планеті географічного регіону Донецького кряжа (точніше, міжрічкового простору Сіверський Донець – Дон). Аби тільки всі ці пошуки не скінчилися тим же, що й завжди – приходом «крутих наслідників» і поневоленням тих, хто живе на українській землі вже як мінімум 7 тисяч років. Не факт, що цього не станеться. Дивлячись на сучасну російську геополітику, розуміємо, що – зовсім не факт…
А що можуть зробити, щоб цього не сталося, українці – особливо за умови майже абсолютної відсутності фінансування вітчизняної науки й браку інтелекту та плідних нових ідей? І вже один тільки перелік вказаних негараздів дозволяє зрозуміти, що такий стан – невипадковий, він замовлений. Щоб «розумники» не заважали тим, хто шукає. Але… Пізно. «Розумники» вже знайшли все, що треба. Українській владі це не потрібно, тому вона грошей на видання необхідної літератури й не дає? Так ця влада теж замовлена. Не дає, ну, й не треба. Інформація – це така «велика кака», що все одно колись, десь, але вихід собі знайде. І ті, хто мають вуха, почують, а ті, хто мають очі, побачать.
В українській історичній літературі робляться спроби опротестувати північну версію походження Аріани. Українцям, з одного боку, простіше це робити, оскільки Південна версія краще забезпечена археологічним матеріалом і науковими працями – археологія ж російської Півночі й близько ще не досягає такого ступеня наукового вивчення. З іншого боку, – їм складніше, адже, по-перше, дослідження й видання потребують коштів, які українська влада не виділяє й не збирається. Випередити ж численні російські науково-дослідні центри, ще й гарно фінансовані навіть за російськими мірками, українським вченим-одинакам, ще й без грошей і в умовах постійного тиску на них з боку прихильників російських шкіл в самій академічній історичній науці України, практично неможливо. А по-друге, українські вчені пишуть і видають свої праці українською мовою, у зв’язку з чим їх в Росії ніхто не збирається читати. На переклади ж також потрібні гроші.
Боротьба Північної й Південної версій походження Аріани в історичній науці ще не набула тих розмірів, яких вона взагалі-то може набути. Росіяни натискають на власній, вигідній їхній версії трактовці міфів, українці – на своїй. І ті, й інші залучають до своїх досліджень здобутки сучасної космології, космоастрономії тощо. Але і ті, й ті все ще знаходяться поза межами академічної науки.
Проте українських дослідників, на відміну від росіян, підтримує не влада, а міцне археологічне підложжя Південної версії. І ось саме за археологією, на мою думку, й буде вирішальне слово в цій воістину не тільки ідеологічній, а й геополітичній боротьбі. І в цій боротьбі я бачу вихід дуже старої теми в світовій історіософії й геополітиці – боротьбу за «центр світу», що просто унікально наявно проявилася в часи Середньовіччя. Епоха відродження, Просвітництва, Нового часу дещо приглушили її. Але в новітні часи вона поступово знов повертається. «Центр світу» таки дійсно існував, адже не можна заперечувати існування єдиного джерела стародавніх культур і цивілізацій. Але ДЕ САМЕ він був – велике й набагато більш непросте питання, ніж його уявляють нинішні російські дослідники-«північники».
І тут я хочу вилучити з цієї боротьби один чинник, але дуже дражливий і винятково важливий, – русів. Ми в подальшому багато будемо говорити про них та їхній спадок в історії і України, і Росії, і тієї ж Білорусі, але прошу засвоїти одну важливу річ: РУСІВ НЕМАЄ ВЖЕ. Вони були, так. Колись. Вони залишили нам багатющий спадок Київської Руси, за який і донині точиться величезна не тільки культурна, а й геополітична боротьба, але… Вони щезли, як колись скіфи. Думайте так: руси зайшли у Степ і не повернулися. Можливо, не захотіли бачити того, що зробили їхні нащадки з тим спадком (велика імперія Київська Русь), який вони їм залишили. Подумайте про це і запам’ятайте: нікому з сучасних дослідників, хто намагається писати про русів, вони «не піддаються». Нікому. Вважайте, що наші суворі предки чекають на більш достойного дослідника.
«Історія – наука політична», – казав у свій час Й. В. Сталін, і був правий. Росіяни сьогодні демонструють це як ніколи. Українці ж, засоромившись цього й увівши і історію, і філософію до складу якихось «соціально-гуманітарних наук», якими ті ніколи не були й бути не могли, бо це науки світоглядного порядку, тільки послабили позиції української філософії й історії у виконанні притаманних їм функцій.
З 2005 року з ініціативи президента України В. А. Ющенка значно посунулося в своєму розвитку трипіллєзнавство (ось що значить державне замовлення!), але цього недостатньо. Арійську проблему слід виводити з навколонаукового стану й робити її в Україні повноцінною науковою темою. І українські вчені розіб’ють Північну версію походження Аріани наголову. Я в цьому переконана. Українці в науці працюють повільніше від росіян, але «копають» значно глибше й фундаментальніше.

ДОДАТОК

Тут пропонується моє власне бачення жорсткої соціальної структури Аріана Веди («Ар’я Варти»).
Головним стрижнем цієї стародавньої держави було РЕЛІГІЙНЕ ВЧЕННЯ. Цього вчені не заперечують, але й не прикладають до тієї інформації, що вони її вже виявили в міфології та історичних джерелах. Я ж, сполучаючи все з даними антропології, пропоную таке прочитання суспільних відносин минувшини – у нащадків кроманьйонців (аріїв) вони збереглися найдовше, у нащадків грімальдійців (араттів-триполіян, пеласгів) – розклалися швидше.
Тип суспільства Homo sapiens sapiens встановлювався відразу – це расовий феодалізм. (Тож ні про який «первісний комунізм» не може бути й мови).
Це була жорстка модель варнового існування людини у системі Вчення (Roso). Упривілейованими варнами були:
– нащадки кроманьйонців – ар’ї (група крові 1+) – кшатрії-воїни;
– нащадки грімальдійців – орії (оріяни) (група крові 1-) – брахмани-священики.
Група крові людини мала велике значення (жерці бачили її колір на аурі й відділяли людей за цим кольором) – вона визначала здібності людини до тієї чи іншої діяльності. Усі інші, ніж вказані, групи крові розподілялись за іншими варнами й були підлеглими.
Ми не можемо повноцінно вивчати суспільне життя тих часів уже тому, що відомості про таке Вченні спотворені – Авеста практично знищена, а Веди індусами переписані й перекручені. Хто ж у цьому винен? Як на мою думку, то це робили свідомо й цілеспрямовано ніхто інший, як метиси, представники змішання рас. Їх виявилося багато більше, ніж тих, хто зберігав чистоту форм. Напевне, це було неминучим, бо всім хочеться бути «повноцінними», але це нічого не міняє. Можливо, щось удасться прояснити із вивченням Слов’янських Вед, але немає ніякої впевненості в тому, що й вони у свій час теж не були піддані волхвами кардинальній переробці.
Головну ознаку суспільства людей до часів неоліту можна назвати: головним призначенням людини була її функція в системі Вчення. Суспільне життя було жорстко вмонтоване у Вчення. Інакше людина б не вижила – її головним ворогом на планеті був людожер. Перш за все, це був неандерталець. Але був і ще хтось, хто продовжив своє існування й після зникнення неандера. Але хто це був, так досі ніхто й не з’ясував. Утім, вчені й не ставили перед собою такого завдання. Вони й неандера розглядають дуже легковажно. На відміну від наших предків, до речі.
Водночас слід зазначити, що людина вела, так би мовити, не тільки земне існування. Спеціальними засобами (вчилася цьому з дитинства) вона відшуковувала людожера на аурі й нищила йому мозок. Це робив брахман, а кшатрій добивав людоїда по землі. Без Учення й без відповідних дуже давніх технологій це було б неможливим (а там, де існували технології, там не могло не існувати науки). Сакральний простір – це ПРОСТІР, а значить, по ньому теж певним чином можна пересуватися. Сьогодні в системі спецслужб існують ганфайтери, але це – бліде і немічне відображення того, на що був здатний предок і в яких перипетіях йому доводилося брати участь, щоб відстояти своє право на життя на цій планеті.
Виходячи з того, що Світобудова має таку побудову:
Світ – Антисвіт,
отримуємо:
                                 Rosa (Вчення)  –   Дзеркало Вчення (Антисистема).

Першопочаткова Rosa була правильним релігійним Вченням, що відображало всю складну Систему Світобудови. Цьому Вченню слідувала людина й у відповідності до нього будувала своє суспільство. Антисвіт продукує антисистеми – вивернуті навиворіт правильні релігійні системи.
У відповідності з цим, люди, що приймали Вчення (Rosа), підрозділялися в соціумі за такими ознаками:
1) місце у системі Вчення (за расовим походженням, що зберігали варни);
2) роль у системі його захисту:
– брахмани – збереження чистоти Вчення та сакрального простру,
– кшатрії – нищення людожерів, оборона від спроб окупації терену.
Підлеглі:
– вайш’ї – господарська діяльність, матеріальна підтримка Вчення та його захисників,
– шудри (раби) – людожерські типи, яких у найжорстокіший спосіб відлучали від канібалізму й використовували на найважчих роботах.
(Якщо це зіставити з тим, що пишуть Б. Поршнєв та Б. Діденко про канібалів (зокрема: Диденко Б. Цивилизация каннибалов», – М., 1999), то можна сказати, що шудри це були предки всіх сучасних суперанімалів та суггесторів).
3) роль у системі Дзеркала Вчення (розвідники в суспільствах канібалів).

Головним завданням Арійської цивілізації, яка мала за ядро Донецький край і степи Причорномор’я, було: експансія, витіснення канібалів з планети, встановлення контролю над теренами Євразії – від океану до океану. Головна Ідея була така: простягти корені Вчення до «останнього моря», йдучи при тому завжди «назустріч Сонцю». Проводити експансію належало по променях Сонячної Сварги й поступово розкладати Сваргу по всій планеті.
Однак, якщо на Північ, Схід і Захід удалося розповсюдити Сваргу й завоювати ці землі, то на Півдні (Палестина, Північна Африка) експансія потерпіла поразку. І Сваргу було зламано, повернувши її у напрямку Ірану й Індії. У результаті контроль над дуже важливим у сакральному й геополітичному відношенні регіоном планети встановити не вдалося. З цього й почався розвал Аріани.
Аріана, хоча й була більш жорсткою, ніж демократична, полісна державність пеласгійської (триполіянської) Аратти, все одно ні в яке порівняння не йшла з тоталітарними рабовласницькими структурами Шумеру й інших держав Стародавнього Сходу. Можна сказати, що в ранній період історії людства рабовласницький устрій, хоч азіатського, хоч європейського типу (античні Греція й Рим), довів свою більшу державно-політичну могутність, ніж устрій хоч полісної Аратти, хоч расово-феодальної Аріани. Наші цивілізації були більш демократичними, і навіть при виняткових військових даних (у тому числі й астральних), виявилися більш слабкими саме державно-політично. Тому від тих часів майже нічого не залишилося, крім дивних городищ Оратти.
Що ж стосується Аріани, яка, можливо, головною причиною свого послідуючого розпаду й мала саме той свій великий напад аріїв на Аратту, то я стверджую, що всі державні утворення степовиків на наших землях після Аріани – це спроби в той чи інший спосіб відродити Велику Імперію.
Духовна система арійської спільноти вивчена. Її підвалиною вчені називають міфологію. Але міфи чи героїчний епос замінити собою Вчення (правильну релігійну систему) не можуть. А саме релігійне Вчення й було цементуючою силою держави й у часи Аріани, і багато пізніше. Можливо, те первісне Вчення являло собою поєднання Священного Знання (Веди) й Священного Закону (ПравЪ). Брахмани (нащадки грімальдійців) тримали при собі Веди й захищали їх, а кшатрії (нащадки кроманьйонців) – Право. Ця система в якийсь момент зламалася (расові типи все ж такі були різними, що не могло рано чи пізно не позначитися) й виникли дві системи – Аратта (Оратта) й Аріана. І не виключено – вже відразу розсварені між собою. Цим скористався хтось третій, і почалася тривала кількатисячолітня ворожнеча.
Те, що лінія Великого розламу стародавнього Вчення проходила саме по території України, підтверджує наявність тут навіть ще й у часи Середньовіччя чіткої відмінності в релігійних уподобаннях населення, що тут створювало державність: слов’яни цупко тримаються своїх Священних Вед, а руси – Священного Закону («Закон Руський»). Можна припустити, що в стародавні часи то було Єдине Вчення, яке в якийсь момент розкололося. Розсварилися, роз’єдналися й пішли кожен своїм історичних шляхом і прихильники тієї чи іншої його частини. І ось так ця обставина, якій досі вчені не приділяють належної уваги, проявилася в нашій історії.










Настроение у меня: веселое    Слушаю музыку: А! Попсую
Для того, что бы добавить комментарий, Вам нужно зарегистрироваться или зайти под своим именем
Комментарии RSS :

berkutu | 16.02.2010 18:44 | [Ссылка]

ну-ну...


UtraEsus | 16.02.2010 18:59 | [Ссылка]

Некто мешком треснутый забыл русский и украинский языки. Проблема у вас, уважаемый. 


-- | 16.02.2010 19:05 | [Ссылка]

 Аааа, здравствуйте, здравствуйте.

Ну, и где обещаное продолжение диалога? Я историю не люблю, так что по этой теме даже читать нет смысла, а как же наша духовность вкупе с технологиями?

Я ж не отстану :)


UtraEsus | 16.02.2010 19:41 | Привет-привет. Видите ли, уважаемый nobodi, во-первых, я вам кучу всего послала (если ничего не получили, то отнесу это конкретно к проделкам населения Климатов, посколькуотправлять сообщения я уж как-то научилась. Ну, вы же жаждали эмпирики, вот, может быть, такая фигня и случилась), во-вторых, как я поняла, вы не любите не только историю, но и историков. Что ж, насильно, как говорится... А моя совесть чиста: я писала, а уж, что вышло, то и вышло. Очень довольна. что вы проявили интерес еще и к моим лекциям, которые я читаю студентам-историкам. Ну, не прочитали и не прочитали - главное НАЧАТЬ. У вас же все с отрицания начинается, как я уже успела заметить. Я еще хочу обзор | [Ссылка]

Arsan | 16.02.2010 21:17 |  Коли Ви ЦЕ читаєте студентам-історикам, вони | [Ссылка]

UtraEsus | 16.02.2010 22:34 | І ЩО ж вас так розвеселило, шановний? можливо. по-вашому, | [Ссылка]

Arsan | 16.02.2010 22:57 |  Людина з науковим мисленням і підходом вміє відрізняти | [Ссылка]

UtraEsus | 16.02.2010 23:35 |  По-вашому, історія - це, безумовно, виключно | [Ссылка]

Arsan | 17.02.2010 01:16 | Я не писав, що усна народна творчість - то є хибне | [Ссылка]

UtraEsus | 17.02.2010 21:46 | Та ладно, тільки не треба про неввічливість... На відміну від решти вчених, які не вилізали далі свого кабінету, я багато чогоза 18 років зробила не тільки в науці, а й у політиці. І знаю. як в "академічній науці" травили чесних вчених. Наприклад, Ви знаєте, що | [Ссылка]

UtraEsus | 17.02.2010 21:51 |  Щось не пройшло?Вибачте, але я не винна - це | [Ссылка]

-- | 16.02.2010 22:08 |  Не получил :( Увы, увы. Небесам пламенный привет. | [Ссылка]

UtraEsus | 16.02.2010 23:08 | Кроме небес, есть еще климаты. Какой вы непонятливый... На | [Ссылка]

-- | 16.02.2010 23:25 |  А как Вы посылаете мне? Расскажите, может Вы | [Ссылка]

-- | 16.02.2010 23:27 |  А, да, ну можете Вы в конце-концов сказать мне, | [Ссылка]

UtraEsus | 17.02.2010 00:33 | Писала немного в том, что вы не получили. Нет | [Ссылка]

UtraEsus | 17.02.2010 00:09 | Если уроки истории не учить, она мстит тем, что ПОВТОРЯЕТСЯ. И тогда народ, как та слепая белая кобыла. которую уже и отвязали, а она все ходит и ходит по кругу. Карамзин, хоть и создавал русский МИФ, но был не так прост, его надо уметь читать: он очень много интересного написал в комментах (в расчете, что их прочтет только умный, дурак же поверит всему в открытом тексте). В СССР же в 1946 г. былапроизведена тотальная фальсификация украинской истории, да так по учебникам все и пошло. В научных статьях много было | [Ссылка]

-- | 17.02.2010 00:28 |  Да ладно :) Купить можно все. Вон один себе целую | [Ссылка]

UtraEsus | 17.02.2010 00:49 | Историография в разные времена была разной. Та, что сейчас, появилась только с изобретением архивов.Историки прошлого же писали свои труды, считая это честью. Зарабатывали же они другим делом. К примеру, и | [Ссылка]

-- | 17.02.2010 09:53 |  Ага, ага... историки прошлого. Сидел во дворце, | [Ссылка]

UtraEsus | 17.02.2010 22:39 | Ой, спасибочки, nobodi, Вы так доступно меня просветили на тему буфера, ах-ах, что | [Ссылка]

UtraEsus | 17.02.2010 23:35 | Опять отрезало! Вот же ж пакость!!! | [Ссылка]

-- | 17.02.2010 23:52 |  Нееее... Мы с Вами отличаемся радикально. Я Вам | [Ссылка]

UtraEsus | 18.02.2010 00:57 |  По-моему, Ася у меня тоже бесплатная, но хрен | [Ссылка]

-- | 18.02.2010 14:34 |  Я Вам номер аси дал. Зайдите в своей аське в | [Ссылка]

UtraEsus | 18.02.2010 20:11 | Здравствуйте, nobody. спасибо за подсказку относительно | [Ссылка]

-- | 18.02.2010 21:51 |  Чтобы турок отстал, напишите ему один раз "фак | [Ссылка]

UtraEsus | 18.02.2010 20:52 |  Ура-а-а-а-а! В аське получилось ввести Ваш номер. | [Ссылка]

-- | 18.02.2010 21:48 |  Хм... никто мне не писал из незнакомых сегодня. | [Ссылка]

UtraEsus | 18.02.2010 22:53 | Нет, я, разумеется, не Галя Бойченко. Я номер ваш ввела, | [Ссылка]

-- | 18.02.2010 00:06 |  Ну. Я тут в тексте много эмоций вижу, а смысла | [Ссылка]

UtraEsus | 18.02.2010 02:05 |  Относительно ссылок: есть такие ученые, как географ | [Ссылка]

-- | 18.02.2010 00:09 | Да, вдогонку. Я тут подумал, что я теперь буду спать | [Ссылка]

UtraEsus | 18.02.2010 02:24 |  Ошибаетесь... Те, кого Вы имеете в виду (я надеюсь), | [Ссылка]