Авторизация
Меню

Календарь
 Июнь 
Пн
Вт
Ср
Чт
Пт
Сб
Вс
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30


"ГОТСЬКИЙ СЛІД" В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
UtraEsus | 2010-02-16 20:37:40
Сообщение прочтено 599 раз

"Готський слід" в історії України
(Витяг з лекцій професора О. Борисової)


Готія («Рейдготаланд»)
Племена готів та гепідів, що жили на «острові Готискандза» (острів Готланд), у середині ІІ ст. зібралися й попливли до гирла Вісли. З південного узбережжя Балтійського моря готи, гепіди, тайфали, вандали, ругії та ін. близько 155 року рушили в південному та південно-східному напрямках. Їхнє переселення охопило територію сучасної України. Вчені давно сперечаються щодо причин, які спонукали готів до такого глобального переселення. Найбільше прихильників має припущення щодо погіршення клімату в басейні Балтійського моря, яке призвело до голоду серед місцевих племен. Але за Йорданом, готський король Філімер пішов на цей крок «через перенаселення». Не можна не побачити, що ці твердження протирічать одне одному. Погіршення клімату веде до зубожіння народу (не випадково говориться про голод), перенаселення ж буває виключно внаслідок економічного, а значить, і природного благополуччя, коли сім’ї можуть дозволити собі народжувати велику кількість дітей. То хто ж правий? Питання не до нас, тут тільки кліматологи можуть щось сказати точно.
Однак я прошу звернути увагу на інший мотив у цьому готському «Дранг нах Остен» – на те, що мета переселенців мала не простий, а легендарний зміст, адже готи пішли шукати свою історичну батьківщину Велику Свитьод («Велику Швецію»), звідки заселялась Мала Свитьод, тобто сучасна Швеція. Й така легендарна країна зіставляється із землями від Азовського моря до Дону. (Цікаво, що знаменитий шведський мандрівник Тур Хейєрдал наприкінці ХХ ст. теж шукав Велику Свитьод, і – саме на Дону. Ясно, що нічого він там не знайшов, бо міфи – не таке просте явище, щоб їх можна було так просто розшифрувати. Але вони завжди мають під собою певні реальні підстави).
Тож, якщо предки готів у стародавні часи дійсно мешкали в указаному регіоні, а потім вийшли звідси й опинилися на Півночі, то після того, як у землі, яку вони вважали своєю історичною батьківщиною, перебули поперемінно степові індоєвропейські племена на чолі з їх владними кланами (скіфи та всі сарматські племена по черзі), які теж могли відстоювати своє право на володіння цими теренами, і врешті решт таки покинули цей край, то й готи могли вирішити, що настав нарешті й їхній час заволодіти територією Історичної Батьківщини.
І в літературі існують підтвердження такої нашої думки. Так, український дослідник з діаспори Павло Крат у книзі «Українська стародавність» пише так: «Є думка, що Кіммерійці – це пранімці. За їх прабатька вважають Гомера, старшого сина Яфетового. А тому Ассирійці й називали Кіммерійців Гімер-раями. Цей народ поділявся на три племені: Аскенадзів, Рафатів та Тогарму». Після вигнання кіммерійців скіфами, як пише П. Крат, «більшість (певно через Дар’яльську ущелину) дісталася на Кавказ. Меншість, разом з Тракійськими Трерами, дісталась до Малої Азії через Дарданелли; а плем’я Аскенадзів пішло в напрямку Балтійського моря, де розмножилося й поділилося на кілька тевтонських племен».
Такі обумовлення автора, як «є думка», «певно» тощо, можна зрозуміти: він користується джерелами міфологічного походження, сучасні ж учені цього не люблять. Але нікуди дітися від тієї об’єктивної обставини, що Його величність МІФ є втіленням людської культури, а тому він – джерело найоб’єктивніше, його просто треба правильно розуміти. Тому можна стверджувати, що саме завдяки міфології й тим, хто її зберігав для нащадків протягом багатьох віків, історична пам’ять давніх людей була набагато об’ємнішою й змістовнішою, ніж наша. Тому готи прекрасно могли знати, де саме знаходилась їхня прабатьківщина. Тож і висунення ними претензії на переобрання права володіння нею на тлі всього нами вищезазначеного виглядає цілком вірогідним.
Проте нас цікавить таке питання: що ж усіх вищезгаданих нами народів (чи військово-політичних кланів споріднених народів, що, на наш погляд, точніше) штовхало до оволодіння тереном саме Дніпровсько-Донецького регіону? Чи не була то якась омріяна «свята земля», така собі «земна юдоль» усіх індоєвропейців. «Земля обітована», так, а що ще? Тільки – наша. Та й хто був першим у створенні даної термінології, уже можна й посперечатися. То – перше. А друге – те, що й біблійна Іудея є теж поняттям не простим і повинно ідентифікуватись зовсім не з тереном Палестини, а, скоріш, із землею, що знаходилась, скажемо так, значно північніше. І чи не було так, що той, хто цією «земною юдоллю» володів, ставав «найкрутішим» з усіх і міг решті диктувати свою волю?
Такі наші розмірковування збігаються з думками тих українських етнологів, які розвивають ідею про існування центру індоєвропейської культури, який не був статичним, а пересувався по спіралі довкола Чорного моря. Вчені знаходять підтвердження своїм припущенням в археологічних матеріалах і даних космології (системі давніх світоглядних уявлень). Зокрема встановлено, що символи індоєвропейського Зодіаку в українському Причорномор’ї існували ще в протонеоліті, тоді як на Північному Кавказі та в Малій Азії вони з’являються тільки в неоліті. У зв’язку з цим деякі вчені схильні вважати Степову Україну, й зокрема Азовсько-Причорноморський регіон, первісним центром зародження індоєвропейської культури, який пізніше став центром формування східнослов’янських спільнот. У цій площині плідно працює М. Чмихов, який уважає, що десь тут, у Степовій Україні знаходився «пуп землі», а також дослідники феномену Циркумпонтійської зони (Т. Фадеєва та ін.).
Я хочу додати до їхніх розмірковувань тільки такі теми: по-перше, центр є центр, які б спіралі навколо нього не крутилися. Розкручується щось на кшталт стрічки, що виходить з центру, сам же центр повинен залишатись на місці. Інакше зламається спіраль. По-друге, можливо, той центр і є знаменитою «точкою Омега» Тейяра де Шардена, існування якої ним спочатку було інтуїтивно вхоплене, а потім логічно обґрунтоване? Дехто зараз скаже, що це занадто екзистенційно. Можливо й так, але стверджую: будь-яка космологічна екзістенційність завжди має точну географічну прив’язку по землі. І по-третє, – треба бачити конкурентів. А як же? Така проблема! Не випадково й досі вчені не можуть вивести чітку етнічну приналежність творців Трипільської культури. Щось цьому заважає. Що саме? Чи ХТО?..
Відповідь може бути тільки одна: крім індоєвропейців, на теренах України в часи існування цієї культури ще хтось був. Їхні залишки й ламають всі схеми археологів і антропологів. Хто ж то був? Ось – питання з питань. Але той «хтось» міг сам претендувати на те, щоб, скажемо так, «сидіти» в центрі тієї «спіралі розвитку» з усіма витікаючими з цього наслідками, зміст яких ще треба виявляти. І тут уже сама логіка виводить нас на думку, що ні той центр, ні його якесь виняткове значення не могли бути вигаданою казочкою. У центрі «спіралі розвитку» містилося щось цілком об’єктивне, за що варто було боротися. Як буде свідчити історія – всіма силами, до загину й протягом тисячоліть. Потенціалу фантазій і казок для такого змагу надто мало – реалії життя дуже швидко розбили б усі ілюзії, що виникли б навіть з найкрасивіших, але фантастичних схем. Предок, який освоїв величезні простори планети, залишив нам видатний спадок технологій – і матеріальних, і політичних, був жорстким прагматиком. Предок боявся богів, але постійно кидав їм виклик. І перемагав по землі. Така особистість могла вірити в казочки хіба тільки в дитинстві, й то недовго. І ось так завзято боротися протягом тисячоліть казна за що? ТАКОГО бути не могло. Значить, об’єктивна основа такої поведінки предків існувала, її просто треба встановити. Втім, чому «існувала»? Якщо така основа є об’єктивною, то вона нікуди не ділася й донині.
Отож, прагнення давньої людини могло бути доволі простим: сидіти в «центрі спіралі розвитку» (можете казати, слідом за М. Чмиховим: на «пупі землі», різниця невелика) й диктувати решті людства свою волю. Але на що могла бути спрямована ця воля? Чого ці всі люди, що сюди приходили й намагалися тут володарювати, прагнули? На нашу думку, тут треба бачити Велику Ідею тих часів – ідею відродження під керівництвом того чи іншого індоєвропейського племені або ж військового клану, що підкорив своїй волі хоча б частку інших індоєвропейських племен, якоїсь Стародавньої Імперії.
Можливо, для індоєвропейців то була стародавня Аріана, західний кордон якої пролягав якраз по Дніпру. І тоді кожен народ, що вважав себе нащадком її творців, прагнув її відродити – під своєю зверхністю, природно, бо інші трактувались як такі, що неспроможні на таку дію. Між мешканцями Аратти (Оратти) й Аріани могло виникнути від самих початків існування цих протодержав суперництво за володіння тереном Доно-Донецького регіону як важливого саме в сакральному сенсі (і секрет цього сенсу могли тримати при собі саме жрецькі кола тих протоетносів, які населяли обидві імперії /чи протоімперії/). Наше пояснення, принаймні, надає логіки процесу постійних переміщень народів і їх взаємного поборювання, що мало місце в давнину на наших теренах, як також і виникненню в часи Середньовіччя іудейської Хазарії, західний кордон якої пролягав якраз по терену, прилягаючому до Сіверського Дінця. І саме поява претензії на цей регіон з боку іудейської Хазарії й дає нам підставу до твердження, що і в інших претендентів геополітична ідея мала тісне переплетіння з релігійною, чого досі ніхто ще не досліджував.
Не випадково Йордан засвідчив, що готи прагнули прийти саме в землі Скіфії, яка їхньою мовою називалася Ойум. З огляду на вищезазначене уже, напевне, й не видасться дивним те, що питання про локалізацію Ойума давно привертало увагу дослідників. Щодо того висувалися найрізноманітніші версії, в яких називалися заледве не всі терени від Дунаю до Кубані. І, до речі, кожен дослідник тягнув у бік терену свого проживання (теж цікаво: а чому?). Наприклад, С. Трубчанінов з Кам’янця-Подільського вважає, що передане латинською мовою слово «Oium» – це готське слово «Aujom», яке означало «річкова область», «долина», на чому будує свою версію, що це – Поділля (Трубчанінов С. Історична географія України. – К., 2007, с. 88]. Але ж, вибачте! Чому в такому разі готи на Поділлі не залишилися й не заснували саме там свою державу, а, за свідченням того ж таки Йордана, «поспішили в крайню частину Скіфії, що сусідить з Понтійським морем»? Чому ж готи «спішили» саме сюди? А тому, напевне, що мета їхньої експансії знаходилася все ж таки не в Поділлі. До того ж, річкові області й долини в Україні маються не тільки в Поділлі. І в даному зв’язку варто звернути увагу на такі факти:
1) те, що готи, підкоривши собі численні й різноетнічні племена Східної Європи, свою державу заснували таки саме в низинах Дніпра й Дону;
2) у німецькій мові збереглося архаїчне слово «aue», що означає «лука». Тож, напевне, варто зіставити його з Несторовою «лукою морською», яка й виведе нас на систему річок басейну Азовського моря.
Так перед нами вже наявно проступають обриси терену, який можна умовно назвати індоєвропейською (точніше арійською) «земною юдоллю», легендарною Прабатьківщиною, яку треба було посідати, щоб мати право й силу на відродження традицій стародавньої державної величі. Аристократично? Не питання. Ідейно-державно? Само собою. Позитивно? Так – для тих, хто Ідею підхопив і намагався втілити у життя.
А для кого негативно? Для тих, хто віковічно залишався на цій землі. Бо ті з «родичів», хто приходив сюди, через притаманне їх військово-аристократичним кланам почуття виключності, трактували автохтонів (краян) як «нижчий сорт» і «рабсилу», що мало відповідні негативні наслідки для останніх. Це було дуже суб’єктивно з боку прибулих «державників-цивілізаторів». Так. Але це було.
До речі, ця суб’єктивність з боку завойовників засвідчується джерельно. Зокрема, відносно тих же готів. Так, Йордан пише, що готи, пробувши після своїх мандрів з Півночі довгий час у Скіфії, «стали більш людяними й освіченими». Хтось може сказати, що свідчення одного Йордана недостатньо. Але це означає не довіряти автору, який сам був з готів і, якщо й служив римлянам, то вже ніяк не стародавнім скіфам, щоб так їх вивищувати. Чому ж тут ми бачимо таке дивне визнання? А, напевне, треба зважити й на слова Ф. Енгельса з його «Вибраних військових творів» (праці, що була раритетом навіть у СРСР). Енгельс принципово не поважав слов’ян, але й про готів написав, що вони «тільки, прибувши на терени України, навчилися їздити верхи». Його думку підтверджує проф. Ю. Вернадський («A History of Russia») так:
«Підбивши під себе західний кут євразійських степів, Готи незабаром набралися як кочових звичаїв, так і матеріальної культури того народу, який вони підкорили. З часом Готи зробились також і вояками-вершниками. Порівняно з культурними Роксолянами, Готи тоді ще були дикунами – вони навіть не знали ще, як їздити верхи. Цього вони навчились від наших племен аж тоді, коли прийшли на Чорноморський Низ».
Як бачимо, ні Йордан щодо готів, ні Енгельс щодо своїх предків нічого не перебільшували. Все було саме так. А відповідно, відносно того, хто з тих, що прибували на наші землі, і хто тут залишався постійно від найдавніших часів, був більш цивілізованим – ще велике, але не таке вже й складне питання.
Прикметним також нам уявляється й те, що сарматське плем’я аланів, яке в цей час мало могутнє центрально-передкавказьке державно-політичне угрупування, не вступило в протиборство з готами, а навпаки – стало їхнім активним союзником, чого не могло б бути, якби ті були захожими зайдами-самозванцями.
Алани терпіти не могли скіфів, тож чи не про свої стародавні кіммерійські корені (а кіммерійців у свій час з батьківщини вигнали саме скіфи) нагадали аланам готи? Й алани їх визнали. Таке могло статися тільки за однієї умови – якщо готи мали дійсне відношення до стародавніх кіммерійців. Хто ж міг це вичерпно довести войовничим аланам? Тільки жерці. Але наука, на жаль, нічого не може сказати про діяльність готських і сарматських жерців у цей час.
Усі дохристиянські магії були приблизно рівними за розробленістю міфологій і впливами на населення; культурний же рівень суспільств, приналежних тій чи іншій магії, відрізнявся. Культурний чинник, вочевидь, відігравав у час, що описується, важливу роль, але чинник релігійно-політичний явно мав усе ж таки вирішальне значення. І таким чинником цілком могла бути Велика Ідея «відродження Імперії і праведної Віри».
Вся друга половина ІІІ ст. – це постійні війни Готського союзу, що включав у себе різноетнічні племена, з Римом (а ось і Ідея імперії!). Метою «варварів», як їх називали римляни, було захоплення Балкан та Греції. Все це дуже послаблювало Римську імперію і дійшло навіть до того, що в конфлікті між співправителями Риму, який спалахнув у 324 році, обидві сторони використовували готів. Вважається, що після перемоги імператор Константин Великий уклав з готами союз – foedus, за яким їм виплачувалася щорічна стипендія – аннона золотом, сріблом, одягом і, можливо, продуктами. Тож готи добре таки «нагинали» Рим у час, коли перебували на теренах, які вважали своєю історичною батьківщиною. (Але потім готський король Вінітарій зробить страшну, фатальну помилку відносно антів, яка й буде коштувати готам не будь-чого, а самого їхнього перебування в Доно-Донецькому регіоні. Крим готам удасться відстояти/).
У ІV столітті уже розділені з візіготами остготи створили об’єднання племен на чолі з королем Германаріхом («державу Германаріха»), яке проіснувало до приходу на терени України гунів. Для нас важливі були б дані щодо стосунків готів з племенами черняхівської культури, що була в цей час поширена на більшій частині території України, але в науці дана тема не розроблена, що, вочевидь, не є випадковим.
Водночас не можемо не відмітити, що незважаючи на те, що витіснені з Доно-Донецького регіону готи довгий час – аж до кінця ХV ст. (за деякими даними до кінця ХVІІІ ст.) жили в Криму («країна Дорі», Феодоро, Готські Клімати), там немає жодного середньовічного германського топоніму чи гідроніму, що відображав би існування окремої готської мови, відсутні також пам’ятки кримської готської писемності. Про що це свідчить? На нашу думку, не про те, як дехто з дослідників твердить, що ніяких кримських готів на ділі не існувало, а про те, що, перебуваючи в Скіфії, вони не тільки стали «більш людяними й освіченими», а й провели якусь важливу трансформацію своєї мови.
На ІV ст. готи вже не тільки знали християнство й прийняли його, а й випрацювали власний варіант цього віровчення – аріанство. У ІV ст. для готів єпископ Ульфілла створив «Срібний збірник» – аріанське Євангеліє, написане давньоготською мовою.
Спадкоємці Римської імперії – імператори Східної Римської імперії – намагалися посилити свої впливи у Північному Причорномор’ї. З цією метою, як припускають учені (але точно не знають), вони залучали готів і аланів, що проживали в Північно-Західному Криму, в якості федератів (союзників) і будували у стратегічно важливих районах укріплення. У VІ ст. були побудовані фортеці на плато Мангупа та Ескі-Кермена – для захисту підступів до Херсону (античного Херсонесу). Службу в гарнізонах цих фортець несли федерати.

Кримська Готія (Країна Дорі, Феодоро, Готські Клімати)
Як ми зазначали вище, в середині ІІ ст. н.е. германські племена готів та гепідів рушили з району о-ва Готланд на південь. Легендарною метою готського переселення було прагнення досягти історичної батьківщини – «Великої Свитьод». Вона, згідно зі скандинавськими сагами, знаходилася десь у регіоні північніше Азовського моря. До початку ІІІ ст. готи підкорили собі численні народи Східної Європи й заснували державу в низинах Дону й Дніпра. Вони напали на східні провінції Римської імперії й, щоб укріпити їхній захист, римські гарнізони були виведені з Таврики. Так Крим виявився кинутим на волю долі. Це, вочевидь, і було метою готів у цьому регіоні. Зв’язок же Криму з «Великою Свитьод» тут відзначаємо.
У Північному Причорномор’ї готи створили й очолили великий різноетнічний племінний союз, що досяг розквіту в ІV ст. в часи короля Германаріха, який, за словами Йордана, «володарював над усіма племенами Скіфії і Германії як над власністю». Спогади про ці час містяться в «Старшій Едді», де згадується Данапарстадір (Данапарстадт) – столиця готів на Дніпрі. Але Германаріх у 375 році в битві з гунами був розбитий і покінчив життя самогубством.
Держава гунів включала в себе терени України (простягалася від Рейну до Алтаю). Гуни, розбивши сарматське плем’я аланів, заключили з ними союз, і всією своєю масою алани й гуни зі сходу навалилися на володіння готів. При цьому була зачеплена й Таврика. Гунів тут майже не було (рештки монголоїдів у могильниках є, але їх дуже мало, й вони – жіночі), а ось алани, які входили в конфедерацію «Гунський союз», закріпилися в Криму. Вони ще довго були самостійною етнічною групою, відомою під назвою «малі алани». Пізніше вони взяли участь у формуванні кримської феодальної народності – «румської». Пам’ять про аланів збереглася, зокрема, у кримській топоніміці: аланська назва Феодосії – Ардабда; Судак – від Suda (іран.) – чистий, святий.
У 375 році, як свідчить середньовічний римський історик Павло Оросій, гуни пішли на готів і вигнали їх зі старовинних місць розселення. Основна маса готів рушила на захід – у межі Римської імперії; і в 410 році вони захоплять і пограбують Рим. Врешті-решт вони осіли в Італії, заснувавши два королівства: остготів (Італія) і візіготів (Лангедок, столиця Тулуза).
Але частина готів залишилася в Причорномор’ї, посівши терен Східного Криму й Тамані. Їх стали називати «готи-тетраксити» (ця назва викликає суперечки. але ми говорили вище, що найлогічніше виводити її від символу - готської тетраскеле, тобто у перекладі це могло означати "готи-свастики").
Поступово вони посунулися в гірський Крим і на «ПБК» (Південний берег Криму). Саме ці області у VІ – ХV ст. традиційно будуть зватися Отією.
У 395 році Римська імперія остаточно розділилася на дві частини: Західну Римську імперію (столиця – Рим) і Східну Римську імперію (столиця – Константинополь). Рим занепав остаточно у V ст.
У 476 році, маючи титул Rex Ruthenorum, роксоланин (пишуть: германець, але роксолани – сарматське плем’я, а не германське) Одоакер став римським імператором і не став приймати знаки імператорської гідності (корону і пурпурну мантію), а відіслав їх до Константинополя. Можливо, цим він хотів остаточно принизити Рим і не дати йому можливості більше ніколи піднятися. За його наказом римський сенат прийняв рішення про те, що Західній Римській імперії більше не потрібен свій імператор – для всієї імперії цілком достатньо одного імператора в Константинополі. Такі дії Одоакера й досі викликають великі дискусії серед учених. Мені ж здається, що то була з боку одного з наших предків дуже дошкульна помста Риму за смерть Аттіли.
Східна Римська імперія ж поступово починала хід до своєї величі. Закладена у ІV ст. імператором Константином Великим і розбудована у VІ ст. імператором Юстиніаном Східна Римська імперія проіснувала більше 1000 років і впала в бою з мусульманами як старий воїн. Вона була вже трухлява як старе дерево, але до такого стану державі ще треба зуміти дожити. І смерть її у бойовому строю стала для неї, воістину, гідним кінцем.
Східна Римська імперія (Візантія) не була звичайною державою. Це була ціла цивілізація, що розповсюджувала свої впливи на величезні простори Євразії від Ірландії до Китаю. Кордони Візантії в період її розквіту простягалися від Іспанії на заході до Месопотамії на сході, від Альп і Карпат на півночі до південних кордонів Єгипту. А за межами цих кордонів знаходилися країни так зв. «Візантійської співдружності націй», народи яких сповідували східне православне християнство і визнавали Константинопольського патріарха головним ієрархом Церкви, а ромейського імператора – захисником Віри. Однією з таких країн була Кримська Готія, або Країна Дорі (Феодоро, Готські Клімати).
Перші згадки про загадкову країну кримських готів (готів-тетракситів) – Дорі, відносяться до часів правління ромейського імператора Юстиніана, насамперед – тоді, коли повідомляється про побудову деяких споруд у Криму. Дорі мала столицю – м. Дорос. Вважається, що то – сучасний Мангуп, оскільки побіля нього знайдені «печерні міста», а «дорант» на санскриті означає «печерна держава». Важливі свідчення про неї залишив видатний ромейський історик VІ ст. Прокопій Кесарійський, який називав місцевість, де проживали готи-федерати, то «країною», то «областю Дорі», в якій вчені бачать весь Південно-Західний Крим. Прокопій пише так:
«Тут же, на цьому узбережжі, є країна на ім’я Дорі, де зі стародавніх часів живуть готи, які не рушили за Теодоріхом, що прямував до Італії… Вони досягають числа до трьох тисяч бійців, у військові справі вони чудові, і в землеробстві, яким вони займаються власними руками, вони досить майстерні; гостинні ж вони більше за всіх людей. Сама область Дорі лежить на узвишші, але вона не кам’яниста й не суха, навпаки, земля дуже гарна й приносить найліпші плоди. У цій країні імператор [Юстиніан І] не побудував ні міста, на фортеці, оскільки ці люди не терплять бути заточеними в будь-яких стінах, але більш за все любили вони жити завжди в полях. Оскільки здавалося, що їхня місцевість легко доступна до нападів ворогів, то імператор укріпив усі місця, де можна було ворогам вступити, довгими стінами і в такий спосіб відвів від готів турботу про вторгнення в їхню країну ворогів».
Серед учених немає єдиної думки щодо того, де саме в Криму розташовувалися побудовані імператором Юстиніаном І (527 – 565 рр.) згадані Прокопієм Кесарійським «довгі стіни», бо їх так досі ніхто й не знайшов, що є фактом дуже дивним, адже в Криму, здається, вже перекопане все й виявлені багато менш монументальні споруди. Тож, можливо, ті «довгі стіни» розташовані північніше півострова й просто ще не виявлені.
До кінця VІ ст. Країна Дорі вже остаточно ввійшла до «Візантійської співдружності націй». Кримська Готія відігравала важливу роль у греко-хазарському протистоянні. Хазарія (столиця – м. Ітіль) була першою відомою писемним джерелам державою у Східній Європі. На початок VІІІ ст. вона підкорила собі Степ, включно зі Степом Руським (до Тмутаракані), а також степові області Криму.
Приморські міста і селища Східного Криму з крупним містом Сугдея (Судак) ввійшли у подвійне підпорядкування Константинополя й Ітіля. Для зміцнення грецького впливу в Криму у VІІІ ст. була створена й проіснувала аж до кінця ХVІІІ ст. Готська єпархія, центр якої знаходився спочатку в Партеніті, а потім у Доросі (на Мангупі). Дещо пізніше постала Дороська митрополія з центром у Доросі, територіальні межі якої включали у себе весь Хазарський каганат. Вона відома вченим під назвою «Хазарської християнської церкви», яка мала сім єпархій, а місію свою розповсюджувала далеко на Схід, аж до Хорезму. З початком іудаїзації Хазарії ця Церква була знищена. У ІХ ст. про готів-християн, що мешкали, напевне, вже тільки в Криму, повідомляє Житіє Костянтина (Кирила) Філософа.
Подальші проблеми Країни Дорі будуть зв’язані вже з посиленням русів. Але виразний "готський слід" в історії України не можна не відзначити. 









Настроение у меня: занятое    Слушаю музыку: да чхала я на нее!
Для того, что бы добавить комментарий, Вам нужно зарегистрироваться или зайти под своим именем