Авторизация
Меню

Календарь
 Октябрь 
Пн
Вт
Ср
Чт
Пт
Сб
Вс
 
 
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31


ПЛАНИ НАЦИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ ЩОДО УКРАЇНИ
UtraEsus | 2010-02-19 20:54:18
Сообщение прочтено 6534 раз

Дещо з документів бюро Альфреда Розенберга
(витяг з лекцій проф. Ольги Борисової)

Плани нацистської Німеччини і Україна.
В постверсальській Європі Німеччина, яка після приходу до влади у ній Гітлера поступово перетворилася на економічно
й військово потужну державу, висунула територіальні вимоги, які обґрунтовувалися так званим «справедливим етнічним принципом».Гітлер вимагав прилучення до Німеччини всіх німецьких територій, які опинилися після Першої світової
війни під владою Франції (Ельзас і Лотарингія), Чехословаччини (Судети), Польщі («Гданський коридор»).
Практично неможливо було боротися з етнічним принципом Гітлера після того, як самі західні держави підтримали проголошені в 1917 році Вудро Вільсоном знамениті «14 пунктів», де цей «етнічний принцип», власне, й ставився
в голову кута побудови післявоєнної Європи.
Цим «етнічним принципом» США руйнували світові імперії, в яких убачали конкурентів у своїй планованій майбутній
боротьбі за світове панування. В Європі той «етнічний принцип» вилився в політичні форми так званого «вільсонівського націоналізму» – руйнівного для імперій і цілком контрольованого з боку тих же західних держав.
Щодо Німеччини ж слід сказати, що вона в той час не виявляла чітко ні расистської, ні антиєврейської настанови.
Тільки після нападу 7 листопада 1938 р. єврейського юнака в Парижі на керівника німецької амбасади Ернеста фон Рата через два дні відбулася «Kristalnacht» («Кришталева ніч»), під час якої було погромлено єврейські крамниці й синагоги. Світ же все це сприйняв просто як емоційну реакцію німців на вбивство їхнього державного службовця. І ніхто не звернув належної уваги на те, що після цього відразу євреям було наказано носити нашитими на одяг «зірки Давида».
Коли ж антилюдська політика нацизму виявиться в усій її «красі», буде вже надто пізно.
У справедливості етнічних вимог німців не сумнівалися не тільки українські самостійники, які також висували етнічний принцип самовизначення, а й самі західні держави.
Що й казати, якщо сам прем’єр Великобританії Чемберлен допомагав прилучати Судети до Рейху
на «Конференції чотирьох» у Мюнхені (30.09. 1938 р.)!
Для Гітлера ж та його найближчого оточення – типу Геринга, Бормана, Гіммлера, справа політики Німеччини відносно народів СРСР, зокрема, щодо України, не була ніколи, навіть у періоди глибокої кризи Рейху під час війни, складною проблемою.
Ця політика виходила з однієї вимоги – поширення німецького «Lebensraum» («життєвого простору») шляхом
«Drang nach Osten» («Натиску на Схід»). Це мало бути досягнуто в такі етапи:
Перший етап – досягнення «національного життєвого простору». Мало вестися під гаслом «самовизначення народів».
На цьому етапі дії Гітлера принесли йому навіть симпатії у світі. Німці ж поступово йшли «по своє», досягаючи «права самовизначення» тільки для себе.
Другий етап – як тільки мета досягнута й усі землі, заселені німцями – від Мамеля до Австрії і Судетів – приєднані, вивішується новий «прапор» – «історичного життєвого простору». І всі германські, романські й слов’янські народи, як також і угорський, якщо вони будь-коли, хоч короткочасно, належали до Sancta Romana Imperia Hermanorum
(«Священної Римської імперії Германської нації»), повинні повернутися назад – тепер уже до Третього Рейху.
Третій етап – ведеться під гаслом досягнення «господарського життєвого простору». Для цього Німеччина має
підкорити собі всі народи, земні скарби яких потрібні Рейху в якості сировинної бази (до Уралу на сході і Північної
Африки на півдні).
Четвертий етап (залишився нездійсненим) – на його «прапорі» накреслюється нове гасло – «політичного життєвого простору». Це означає встановлення політичного, економічного і культурного панування «юберменшів» над «унтерменшами» НАВІКИ.
Усе інше, тобто самі народи, їх історія, культура, національні права, навіть право на життя – керівників Рейху не цікавили. Вони таких проблем не знали й знати не хотіли.
Безнадійність ситуації полягала ще й у тому, що практично всі питання вирішував у стилі непомильного абсолюту
сам Гітлер, позбавлений елементарної політичної освіти, ще й з притаманною йому погордою до фахівців.
А хто був не згоден з «геніальними» думками фюрера, дуже швидко лишався ласки «вождя нації».
Своєрідністю тактики нацистів було поступове привчання громадської думки до їхніх, здавалося б, найбезглуздіших
планів. І такі плани вони мали насамперед щодо України. Це нас і цікавить у першу чергу.
Невдовзі після приходу Гітлера до влади Альфред Розенберґ мав зустріч з керівництвом Італії й одразу ж кинув пробний камінь щодо планів поділу СРСР шляхом відриву України від Росії. При цьому він намагався звабити союзника
перспективою можливої участі в експлуатації природних багатств України. У Великобританії він вів себе дещо
по-іншому, але, хоча зміст переговорів зберігався в таємниці, до газет все ж таки просочилась інформація, що
й серед британських керівних кіл він теж говорив про Україну.
І дуже прикметним був такий газетний пасаж, що ідея відокремлення України від Росії «завжди була спокусливою»
саме для Англії. У червні 1933 року на міжнародній економічній конференції в Лондоні був проголошений
вражаючий своєю брутальністю меморандум голови німецької делегації Ґуґенберґа, в якому містилася вимога
до європейських держав передати Україну Німеччині.
Це цинічно обґрунтовувалося потребою «більш раціонального використання цієї родючої території». І – нічого, представники західних країн все це стерпіли. А чи не тому, що й самі були б не проти цього?
Задля досягнення своєї мети Німеччина повела складну віртуозну дипломатичну гру навколо сусідніх з Україною
держав, насамперед, з Польщею, яка й не приховувала своїх експансіоністських планів.
На цьому, власне, її й «підловили» німці. Спочатку були встановлені «дружні відносини» підписанням у січні
1934 року між Польщею й Німеччиною пакту про ненапад.
Німці, приховуючи свої плани щодо власне Польщі,
щедро обіцяли полякам багату здобич за рахунок України. Так нацисти, рекламуючи на весь світ свої власні
загарбницькі плани щодо України, водночас робили вигляд, що заледве не готові поступитися нею на користь
Польщі (про це казав Герінґ під час приватної зустрічі з Пілсудським). І керівні кола цієї країни наївно їм вірили.
Польща, яка швидко «купилася» на таку звабливу нацистську «щедрість», почала нахабно поводити себе навіть у міжнародних організаціях. На ХV сесії Ліги націй, в яку в 1933 році нарешті-таки вступив СРСР, міністр закордонних
справ Бек раптом виступив з декларацією про те, що Польща надалі не визнаватиме ніякого міжнародного контролю
над становищем у ній національних меншин. самозрозуміло, що під цими меншинами малося на увазі передовсім західноукраїнське й західнобілоруське населення, яке під владою міжвоєнної Польщі переживало мабуть
найтяжчий період у своїй новітній історії. Польські «санація» й «пацифікація» довели українців у Польщі
до крайньої межі зубожіння, поставили його на край виродження. Але ніякої реакції на брутальну поведінку Польщі
в середовищі міжнародної громадськості з боку провідних держав світу виявлено не було.
Але Німеччина так хитро поводила себе з Польщею тільки до Мюнхена (бо їй потрібні були спокійні тили).
Коли ж небезпека можливого нападу з боку Польщі минула, нацисти круто повернули в інший бік.
Адже після Мюнхена вже сама Польща перетворюється на черговий об’єкт нацистської агресії.
Тут варто буде зазначити, що інший сусід України – Чехословаччина, незважаючи на свою антирадянську позицію,
через яку вона пізніше всіх інших сусідніх країн визнала СРСР й УСРР, поводила себе в «українському питанні» інакше,
ніж Польща. У Празі містився найчисельніший центр української політичної еміграції, причому утримання емігрантів,
їхнє навчання та працевлаштування фінансувалося з державного бюджету Чехословаччини.
Так, в одному тільки 1934 році уряд цієї країни виділив субсидії на утримання й діяльність 50-ти тисяч
українських емігрантів.
Правлячі кола Чехословаччини на чолі з президентом Томашем Масариком прихильно ставилися до українських
емігрантів і до ідеї самостійності України. І в цьому відношенні урядові кола Чехословаччини були досить
послідовними. Маючи у своєму складі в міжвоєнний період Закарпаття й, природно, будучи зацікавленими у
збереженні такого становища, вони офіційно висловлювалися за передання в майбутньому цих українських
етнічних земель незалежній Україні. Тож можна зрозуміти, що урядові кола цієї країни серйозно ставилися до ідеї
створення Великої України.
Чехословаччина теж була потенційною жертвою експансіоністських планів нацистів, якою й стала внаслідок «Мюнхенського зговору» 1938 року, але вона, на відміну від Польщі, не загравала з німцями й не виторговувала
у них для себе щось коштом українських територій.
Узагалі ж нацистів абсолютно не цікавило, як ставляться східноєвропейські народи до їхніх геополітичних планів. Наскільки несерйозно розглядав Гітлер проблему Сходу, видно вже, зокрема, з того, що з часу нападу на Польщу в
штаб-квартирі Гітлера не було жодної людини, яка б знала польську мову. Те ж саме було й після нападу
на СРСР. Одного разу, коли Гітлер забажав дізнатися, що пише газета «Правда» під одним зі знімків, він мусив
икликати перекладача зі штабу Розенберґа, що знаходився на віддалі у 50 км. То ж Гітлер вів війну на Сході, мало цікавлячись тим, що думає й робить протилежна сторона.
Однак не так примітивно підходили до справи ті німці, які не погоджувалися з політикою Гітлера, хоча й не ризикували висловлювати такі свої думки відкрито.
Перша течія серед них відстоювала ідею відновлення Російської імперії після перемоги над більшовизмом.
Вона існувала серед родової германської аристократії та її представників у армії, 
а також серед представників важкої індустрії й фінансів, зокрема, серед балтійських німців.
Ці люди жили за старою концепцією, яку висунув ще Бісмарк, – імперського союзу між Німеччиною й Росією.
У вищих колах Рейху цю течію уособлював Гіммлер. До нього треба долучити і його співробітників –
Кальтенбрунера, Шелленберга, Олендорфа, Крегера. До цієї течії тяжіли й деякі особи з оточення Ріббентропа.
Друга течія висувала концепцію повного розвалу імперії – і більшовицької, і російської.
Її відстоювали передовсім знавці стану національного питання в СРСР, які мали змогу познайомитися
з ним у своїй практиці (професори Г.Кох і Менде, доктор Брайтігам та інші). Всі вони, в залежності
від свого суспільного становища та особистої відваги, критикували офіційну політику Гітлера й
відстоювали концепцію кардинальної перебудови Сходу на принципах урахування інтересів народів,
що там проживали.
Ще в 1918 році німецький професор Пауль Рорбах писав: «У нашій українській політиці ми стоїмо перед
повним звалищ полем, заповненим постійними нашими помилками».
І головною помилкою німецької політики в Україні Рорбах уважав те, що німці втручалися у внутрішні
справи українців, не підтримали Центральної Ради, а ставили на апологетів «єдиної й неділимої».
Але сподівання старого дослідника східноєвропейських питань на те, що помилки минулого навчать
чого-небудь німецьких політиків, виявилися марними. У постановах НСДАП не було місця не тільки для української держави, а й для російської.
Однак підкреслимо, що обидві вказані течії в політичних позиціях представників деяких кіл німецького суспільства
були неофіційними. Тим більш цікаво, що в цей же час існувала й ще одна течія, й вона була наскрізь ОФІЦІЙНОЮ.
Хоча вона чітко йшла врозріз із принципами ідеології й політики нацизму. Мова йде про людей Альфреда
Розенберґа, який впродовж трьох місяців перед початком війни Німеччини проти СРСР був уповноважений
формувати головні риси майбутньої політики на Сході. Зазначимо відразу, що Розенберґ і його команда своє завдання виконали.
Факт цей цікавий ще й тому, що ця течія здобула собі в період підготовки війни проти СРСР таку позицію, що в б
агатьох колах Німеччини були переконані, що війна на Сході буде вестися не тільки за знищення більшовизму та закріплення німецьких позицій на Сході, але й за кардинальну державну перебудову СРСР.
Як же могли в одній, до того ж такій жорстко авторитарній державі існувати, нехай і впродовж короткого часу, такі дві зовсім різні, майже протилежні засадові концепції?
Коли на це питання відповідав сам Розенберґ, уже як підсудний на Нюрнберзькому процесі у квітні 1945 року, то він твердив, що настанова Гітлера перших днів війни була для нього самого повною несподіванкою –
він не тільки не чекав її, але був переконаний, що саме його концепцію фюрер прийняв і буде втілювати у життя.
І лише в липні 1941 року він переконався, що з його думкою у ставці Гітлера не рахуються.
Та чи можна вірити Розенберґу, адже він це казав на суді, коли люди завжди бажають показати себе з кращої сторони?
Звернемося до джерел, задаючись питанням: чи справді мало місце напередодні війни з СРСР ОФІЦІЙНЕ
планування такої німецької геополітики, яка в корені відрізнялася б від тієї, яку ми знаємо з практики
німецького нацизму часів Другої світової війни? До речі, саме на неї й могла орієнтуватися українська політична
еміграція, зокрема, представники ОУН (Організації українських націоналістів).
Існує кілька офіційних документів, підписаних А. Розенберґом, які є першоджерелом для оцінки політичних планів майбутнього германського «міністерства східних територій». Їх знайшли західні союзники СРСР.  
Дійсно, 2 квітня 1941 р. Розенберґ отримав від Гітлера доручення розробити східну політичну програму;
20 квітня – організувати центральне управління для майбутніх східних регіонів; а 17 липня 1941 р.
(тобто вже після нападу Німеччини на СРСР) Розенберґ був призначений рейхсміністром східних територій.
Ці документи були опубліковані тільки частково, причому західні дослідники, не маючи інтересу до справ України,
часто в цитатах пропускали дуже важливі речі.
Ясно, що радянським дослідникам ці документи не були доступні. Але й українській діаспорі вони теж були практично невідомими. Водночас ці документи є надзвичайно важливими для оцінки стану «українського питання»
в роки Другої світової війни.
Документи датовано від 2 квітня 1941 р. по 28 червня 1941 р.
В актах Нюрнберзького процесу вони фігурують під окремими знаками й дуже мало цитуються в літературі.
З того, що опубліковано на Заході, неозброєним оком видно, що робилося це дуже вибірково.
Навіть промови Розенберґа на суді цитувалися тільки так, щоб продемонструвати його як нациста.
І зовсім пропущені його слова про потребу перебудови СРСР на нових державних принципах.
Причина ясна: це дуже не сподобалося б Сталіну-союзнику. А документи, в яких висвітлюється боротьба
українців проти німецьких окупантів, у перекладах текстів Нюрнберзького процесу англійською мовою
або дуже скорочені, або взагалі пропущені (вочевидь, з тієї ж причини). Документів з бюро Альфреда
Розенберґа, про які йде мова, – шість. Розглянемо їх докладніше.
Перший – від 2 квітня 1941 р. Його головними думками є такі:
Більшовицька Росія, як наслідник царизму, – це конгломерат народів різного типу, які були підкорені Москвою шляхом анексій. Результатом війни проти СРСР буде швидка окупація теренів та військовий розгром більшовизму.
Але істотним залишається питання, чи війна з СРСР і окупація мають визначатися тільки воєнними й
економічними моментами, чи також і політичними? Якщо так, то треба визначити політичні цілі війни.
З політичної точки зору в СРСР існують такі комплекси:
1. Великоросія з Москвою як центром;
2. Білорусь з Мінськом або Смоленськом як центром;
3. Естонія, Литва, Латвія;
4. Україна і Крим з Києвом як центром;
5. Дон з Ростовом як центром;
6. Терен Кавказу;
7. Російська Центральна Азія або Російський Туркестан.
Центр імперії творить Велике князівство Московське. Воно є керуючою силою. Тому політичною метою операції
мусить бути постійне послаблення цього центру. З цією метою треба перш за все знищити більшовицьку
адміністрацію. Прикордонні частини того ядра імперії треба залучити в сусідні комплекси України, Білорусі й Дону.
Щодо Білорусі, то вона трохи відстала, але й там треба підтримати прагнення до незалежності. Балтійські терени слід розглядати як сферу майбутньої германізації та переселення туди крім німців також норвежців, датчан, голландців та англійців.
Щодо України, то (найважливіші положення ми цитуємо у перкладі з німецької, для точності. – О.Б.):
«… Всупереч твердженням московських істориків, ідеї яких опанували всю європейську науку, її незалежне
державне існування спирається на безперервній традиції. Тому в питанні того терену політичною метою було
б стимулювання незалежного національного життя, доки, можливо, не буде створена незалежна держава.
Метою цієї держави було б у союзі з Доном і Кавказом створити Чорноморський союз, щоб постійно послаблювати
Москву та забезпечити простір для Великонімеччини на Сході». Економічно ці терени були б сировинною базою
для Німеччини. До України треба прилучити землі Курщини і Вороніжчини, які є в більшості українськими.
Щодо Дону, то його самостійницькі сили слабші, ніж в Україні, але їх треба також підтримати. Долини рік Кубані
й Тереку, тобто адміністративні області Краснодару й Орджонікідзе заселені козаками, більшість з яких уважає
себе українцями. Навпаки грузини, вірмени й азербайджанці повинні розглядатися як окремий національний
і державний комплекс. Врешті, Центральна Азія, тобто Російський Туркестан завжди прагнула до незалежності
від Москви. І тому цей рух також треба підтримувати.
Другий документ – від 29 квітня 1941 р. Він формулює завдання політичного департаменту майбутнього
міністерства «східних територій». І в ньому мова йде вже тільки про п’ять окремих державних комплексів,
але Україна залишається тут, як і була. Принцип же їхньої організації – той же: «пропоновані терени не можуть
бути випадкової природи, а мусять відповідати історичному й національному розвитку».
Третій документ – від 7 травня 1941 р. (за іншими даними – від 7 квітня 1941 р. Остання дата вірогідніша). Це -
Інструкція для майбутнього рейхскомісара України, на посаду якого Розенберґ пропонував Арно Шикаденця –
людину, знайому зі східними проблемами.
В Інструкції підкреслювалося, що метою рейхскомісара є «насамперед забезпечення Рейху харчовими продуктами
й сировиною, і тим самим укріплення німецького воєнного управління. А в подальшому – встановлення вільної
Української держави в тісному союзі з Великонімеччиною /…/. Українці й московіти перебувають багато століть
у боротьбі, хоча великоросійській політиці й історіографії вдалося прикрити цю постійну боротьбу».
І – далі: «Підготовку до відбудови Української держави треба вести зараз, бо російський імперіалізм швидко
відродиться після програної війни. Тому треба забезпечити діяльність українського університету в Києві та
українських шкіл узагалі з українською мовою. Німецькій мові треба вчити вищі верстви населення.
реба дбати про відродження української державної традиції та проповідувати ідею з’єднання України й
Кавказу в Чорноморській Федерації».
У висновку було зазначено, що «завдання німецького рейхскомісара України можуть стати всесвітньо-
історичного значення., адже можна буде "побудувати вільну українську державу від Львова до Саратова,
тоді буде зламаний століттями триваючий тиск, який відчуває німецький народ з боку Російської імперії».
Цікаво відзначити, що в оригіналі цього документу в останньому реченні слова «від Львова» виявилися
закресленими (а ось «…до Саратова» залишено).
Це – один із доказів того, що автори цих документів не знали, якою остаточно буде політика уряду,
й що пізніше прилучення Галичини до Генерального губернаторства Польщі (у складі Третього Рейху) робило
слова «від Львова…» просто безпредметними.
Четвертий документ – від 8 травня 1941 р. Це – інструкція для комісарів «східних територій». У ньому
підкреслюється, що політичною метою походу на Схід є звільнення Німеччини від тиску російської імперіалізму та недопущення відродження Російської імперії в майбутньому. Для цього слід опертися на народи, які ведуть
довгу боротьбу з Москвою і Петербургом. Остлянд – Литва, Латвія, Естонія, Білорусь – повинні стати
німецькою територією (тобто доля цих країн у цьому документі визначається вже інакше, ніж у попередніх. – О.Б.).
Щодо України змін так і немає.
Конкретно ж щодо неї було сказано ось що: «…Україна має бути самостійною державою в союзі з Німеччиною,
а Кавказ /…/ – федеративною державою з німецьким уповноваженим. Москва мусить улаштовуватися на майбутнє самостійно /…/. В основному треба створити нові державні твори, які матимуть разом близько 70 млн. мешканців.
Інший державний твір (Московію) належить висунути на його власний первісний простір».
П’ятий документ (він – найцікавіший) – це промова Розенберґа 20 червня 1941 року перед провідними
діячами НСДАП, уряду і війська.
Серед них був присутній, між іншим, обергрупенфюрер СС Гайдріх –
відомий ненависник слов’ян, майбутній кат чеського народу. Серед провідних нацистів він представляв найбільш
вороже щодо народів СРСР крило.
Ця промова Розенберґа прикметна насамперед тим, що вона складається якби з двох частин.
У першій частині промовець впадає в типову гітлерівську фразеологію, заявляючи, що східні народи повинні
голодувати, що грядуть «переселення» (закодований синонім фізичного знищення етносів),
що Рейх мусить забезпечити себе продовольством і т. ін. Якщо зважити на те, що в
аудиторії були присутні особи типу Гайдріха, це дивним не видається. Але все, що було сказано в промові далі
(у другій її частині), йде всупереч цій згаданій фразеології.
У цій частині промови Розенберґ сказав, що коли мова йде про політичні цілі війни на Сході, то тут у Німеччини є дві концепції. Перша – це розгром більшовизму й відродження Російської імперії. І є багато німців, які стоять за це
(як бачимо, і Розенберґ, а з ним, природно, й Гітлер, були прекрасно поінформовані про існування опозиційних
настроїв до позиції НСДАП у питанні майбутнього народів СРСР, що їх висловлювали пошепки той же Шеленберг
чи Кальтенбрунер, й про що ми говорили вище. – О.Б.). Але Розенберґ підкреслив, що завжди був проти цього,
«бо знає силу Сходу й тому переконаний, що збережена Російська імперія притягне німецьких фахівців,
які за власним переконанням стануть її будівничими й за одне покоління обернуться проти Німеччини.
Про це вчить Петербурзька епоха російської історії, в якій Москва, що довго жила Сходом, обернулась на Захід
і відразу ж його зненавиділа. Ця ненависть до Заходу є типовим елементом Московії». Тому промовець твердив,
що плани відновлення Російської імперії треба відкинути. «Бо якщо ми заступимо Сталіна новим царем, чи якимсь націоналістичним вождем, то це за один день мобілізує всю енергію проти нас», – сказав він.
Тому, на його думку, німці повинні прийняти іншу концепцію, яка витікає з того, що Росія ніколи не була національною державою, а тільки державою національностей. Тільки російській історіографії вдалося втовкмачити Заходу,
що в Росії живуть тільки росіяни. Цю неправду прийняли німецькі вчені й понесли її в німецькі університети.
Всякі інші твердження ці професори трактували як «науково невитримані». Врешті решт ці професори максимум,
що ще готові були визнати, так це те, що на тому великому просторі живуть «десятки племен».
«Це, – сказав Розенберґ, – була спроба легковажити національну проблему, заперечити існування розвинених
народів».
«Якщо говорити про російську політику відносно тих народів, то Москва завжди намагалася позбавити їх їхньої власної інтелігенції, висилаючи українців до Балтики, кавказців у Сибір і т.ін. Проте більшість цих народів у 1917 році відділилися від Москви, і в першу чергу, українці. Та процес розкладу Російської імперії зупинили більшовики.
До того процесу треба звернутись тепер і спрямувати німецьку політику на побудову таких державних творів,
які спроможні протиставитися тиску Москви і в такий спосіб звільнити від нього Німеччину».
Розенберґ тут називає вже тільки чотири блоки:
1. Велика Фінляндія.
2. Бальтенлянд.
3. Україна.
4. Кавказ.
Метою німецької політики він бачить «свободу українського народу». Але відразу додає:
«В якій формі і в яких розмірах зможе постати пізніше Українська держава, про це зараз немає сенсу говорити.
Але всі, хто працює над справами Сходу, повинні виявити правильне ставлення до цих питань».
ому, – казав Розенберґ, – «треба відновити роботу українського університету в Києві відразу ж, українських т
ехнічних шкіл, видати твори класиків української літератури, а також переклади творів письменників, які в силу умов писали по-російські. Треба дозволити створення української партії, наприклад, Українського Вільного козацтва; треба плекати традиції гетьманів Хмельницького, Сагайдачного, Мазепи. Не треба боятися, що сила українства повернеться
проти Німеччини, адже Україна завжди буде перебувати під загрозою відродження Москви. Якщо говорити про е
кономічну співпрацю, тобто про ділянку, якою займається Геринг, то краще мати добровільну співпрацю 40 мільйонів людей, ніж ставити вояка за спиною кожного селянина.
На Кавказі треба створити федеративну державу. Але неправильно буде надсилати туди німців, тобто йти по
слідах Москви, яка висилає туди росіян. Треба робити так, щоб Кавказ сам просив німців забезпечити його існування.
У цей спосіб можна побудувати через Україну і Кавказ пояс Чорноморських держав.
Крім Балтики, України і Кавказу, Московія має складати четвертий комісаріат. Тут мова йде про терени між Петербургом, Москвою і Уралом. Треба також заявити, що «ми сьогодні не вороги московського народу». Але московіти безоглядно поневолювали всі народи, а «наша боротьба проводиться в цілому в дусі самовизначення народів». «Метою німецької східної політики стосовно московитів буде звернення первісної Московії до її традицій та спрямування її на Схід.
Там, зокрема, в Сибіру й Азії є великі можливості для них».
Щодо розміру, то державні комплекси будуть виглядати так:
1. Бальтенлянд буде мати 550 тис. кв. км та 19,3 млн. мешканців.
2. Україна з Курщиною, Вороніжчиною, Тамбовом і Саратовом буде мати 1, 1 млн. кв. км і 59,2 млн. мешканців;
3. Кавказ – 500 тис. кв. км і 18 млн. мешканців;
4. Росія – 1,9 млн. кв. км і 50 – 60 млн. мешканців.
Бальтенлянд буде протекторатом, Україна – національною державою, Кавказ – державою федеративною.

Однак, на думку Розенберґа, цю програму ще не слід розголошувати. Поки що треба сказати, що німці йдуть
вільняти народи СРСР від більшовизму, що повернення царизму також не треба, що революція була гарна,
але її ідеї не здійснила сталінська бюрократія, що колгоспи треба знищити і т.д. Звернення від німецького
уряду «повинно бути спрямоване не до самих московітів, але до всіх народів СРСР».
Відзначимо, що це промовляв Розенберґ усього за два дні до початку війни проти СРСР.
Шостий документ (останній) – звіт Розенберґа щодо виконаної роботи від 28 червня 1941 р. Цей документ цікавий тим,
що в ньому автор доповідає про свою розмову з адміралом Канарісом, шефом військової розвідки, відомим противником Гітлера. В цій розмові Розенберґ просив Канариса надати в майбутньому з емігрантських кіл політичних діячів, що могли б офіційно виступити як представники своїх народів. На той же момент Розенберґ не хотів себе ні з ким зв’язувати.
Однак у подальшому А.Розенберґ не отримав можливості втілити в життя свою розроблену вже до дрібниць програму.
І, мабуть, ніколи серйозно й не наполягав на цьому.
Але це не міняє тієї обставини, що в нацистській Німеччині тривалий час існували ОФІЦІЙНО
дві різні  
політичні концепції війни.
Як це могло статися?
Щоб у цьому розібратися, треба насамперед мати на увазі, що в німців довгий час узагалі не було виразної  
політики в «українському питанні», як і загалом у справах Сходу. Правда, про позиції Гітлера та його прибічників
можна було скласти уявлення на підставі відомих пасажів з «Майн кампф», або ж декларацій про «Lebensraum»
для Рейху.
Існувало також чимало доказів того, що Німеччина тільки кон’юнктурно грала «українською картою» й саме тоді,
коли їй самій це було вигідно. І не вагалася робити виразні антиукраїнські кроки в ім’я більш важливих для неї цілей.
З іншого боку, німецькі керівні кола не виключали й інших варіантів вирішення «українського питання».
У 30-ті роки міжнародна преса постійно писала про плани Гітлера по відношенню до України та про неминучу війну
з СРСР. Як також і про те, що Гітлер може допустити відродження української самостійності. Та й контрольована
урядом німецька преса також періодично давала підстави до таких же тверджень.
І з вищеподаних документів Розенберґа видно, що такі сторонні оцінки були зовсім небезпідставними.
Коли назрівала криза німецько-польських взаємин, навесні 1939 року Гітлер мав розмову з тодішнім шефом
збройних сил генералом Браухічем. В офіційній записці останнього, між іншим, можна побачити таке:
«Фюрер не хоче йти в Україну. Можливо, що можна створити українську державу, але ці проблеми залишаються зараз відкритими».
Доречно тут згадати й розмову у спецпотязі Гітлера під час антипольської кампанії 12 вересня 1939 р. Про неї с
відчить співробітник шефа німецької військової контррозвідки Канариса полковник Лягузен. На Нюрнберзькому
процесі він заявив, що в той день відбулася розмова між шефом штабу збройних сил Кейтелем, міністром
закордонних справ Ріббентропом і адміралом Канарісом, під час якої обговорювалися майбутні взаємини з Польщею. Розглядалося три можливості вирішення цього питання:
1) «четвертий поділ» Польщі. При цьому Німеччина виявить свою незацікавленість землями на схід від лінії
Нарва – Вісла – Сян на користь СРСР;
2) незалежна Польща на залишеній їй території. Це найбільше імпонувало Гітлеру, бо він волів за краще для
себе мати справу з польським урядом, з яким міг би заключити мир;
3) залишки Польщі дезінтегруються так, що терен Вільно дістає Литва, а (цитуємо) «Галичина і Польська
Україна стають незалежними, за умови, що на це погодиться СРСР». В такому разі вся пропаганда на користь
Великої України повинна бути заборонена, щоб не дратувати Москву.
У випадку прийняття до виконання третього варіанту Ріббентроп вимагав від Канариса, щоб той увійшов у
порозуміння з полковником ОУН Андрієм Мельником й за його підтримкою організував повстанську акцію проти
поляків у Західній Україні. Канаріс ставився скептично до такої акції, бо взагалі не вірив у можливість цього
ретього варіанту розвитку подій навколо Польщі.
Але саме в цей час Провід ОУН видав доручення Крайовій Екзекутиві ОУН у Західній Україні, в якому категорично заборонив антипольську повстанську акцію.
Існує й ще низка документів, які доводять факт існування варіанту іншої, ніж гітлерівська, німецької політики в
ідносно народів СРСР. Так, зокрема, представник міністерства закордонних справ Шюппе інформував у липні
1941 року голову нового уряду Литви полковника Шкірпу, що всі плани Гітлер змінив буквально напередодні війни.
Те ж саме видно й зі спогадів шефа штабу армії генерала Гальдера. Конкретно, він у них записав, що коли у
Гітлера визріло рішення розпочати війну проти СРСР, він допускав можливість відновлення самостійності України.
Причому, думку про напад на СРСР Гітлер аж ніяк не відкидав і після підписання з Москвою пакту про ненапад.
На нараді 22 серпня 1939 р. Гітлер заявив, що Сталін серйозно хворий і що після його смерті він знищить СРСР.
На нараді в ставці вже зовсім напередодні війни з СРСР Гітлер говорив про політичні плани цілком у дусі Розенберґа.
Тож цілком можна зрозуміти, що в керівних колах Рейху вважалося, що це і є офіційна концепція майбутньої війни.
Про це свідчить маса джерел. І з тих же джерел можна зрозуміти, що зміна в поглядах Гітлера на східну
політику настала ранньою весною 1941 року.
Ще 3 лютого 1941 р. Гітлер відкинув план Браухіча про прямий похід на Москву як головну мету військових
операцій, – план, який він перед тим підтримував. І висунув план походу на Ленінград і Сталінград як головні бази більшовизму, які потребують першочергового знищення. Для цього треба було створити величезні «кліщі»,
в яких нищити всі радянські армії. Але загальна політична кампанія в лютому місяці 1941 року, незважаючи на зміну стратегічного плану, ще здавалася непорушною.
Назовні зміна проявилася 3 липня 1941 р. У той день на нараді з генералами Гітлер висунув цілком нову
політичну концепцію війни. Він заявив, що війна проти СРСР повинна бути ідеологічною і в ній мова буде йти про
тотальне знищення противника, якими є не тільки комуністи, а й «меншевартні» народи СРСР, які повинні
"звільнити місце вищій німецькій расі».
Це була різка й брутальна зміна курсу політики Німеччини.
Що могло бути її причиною? Джерела, на жаль, не дають відповіді на всі питання, щоб цю причину можна було
виявити повністю й говорити щось про неї з упевненістю. Та й багато джерел з історії Другої світової війни й досі знаходяться в стані секретності як у Російській Федерації, так і на Заході.
Що все ж таки можна сьогодні твердити упевнено, так це те, що викладена нами вище прихильна до народів СРСР
політика ніколи не була предметом офіційних рішень німецького уряду. А з 1939 року таких рішень уже й не
могло бути, бо всі головні постанови політичного й воєнного характеру Гітлер приймав сам. І давав їх
підлеглим уже тільки до виконання. Гітлеру нічого не коштувало, роздаючи аванси народам СРСР
(бо в правдивості джерел, проаналізованих нами вище, жодних сумнівів немає), миттєво змінити своє
рішення, свій погляд на абсолютно протилежні. (Це особливо видно на прикладах з поляками).
Гітлер, до речі, не дуже носився навіть зі своїми союзниками. Так, Геббельс казав, що Гітлер навіть у
вересні 1943 року, після краху Беніто Муссоліні збирався не тільки виграти війну, а й забрати в Італії Венецію.
То що вже казати про інших?
Тому заяви Гітлера щодо України могли бути виявом його тимчасового настрою, яке він міг змінити будь-коли.
А могло це бути й свідоме бажання прикрити свої істинні плани. Підстави до такого припущення є.
Так, у 1943 році Вермахт почав домагатися політичних поступок народам СРСР та мобілізації всього
боєздатного елементу до армії на правах союзників проти більшовиків. Гітлер постійно опирався цьому, твердячи,
що це нічого не дасть, бо цілі Німеччини – завоювати Схід для себе, а не для тих народів.
Щоправда 1 липня 1943 р. на нараді з командуючими східних армій він заявив, що готовий негайно проголосити незалежність України, але тільки якщо буде упевнений, що це дасть перемогу на Сході.
І тут же додав, що німецький вояк «має природний інстинкт тваринної істоти», яка бореться за свій
матеріальний добробут на Сході й ніколи не зрозуміє якоїсь боротьби й інтересів інших народів.
Не слід також скидати з уваги й те, що Гітлер дуже уважно слідкував за тим, що робив Сталін.
І дії останнього грали далеко не останню роль у прийнятті рішень Гітлером. Але це – окрема тема.
Головним для нас у всьому вищезазначеному є те, що в центрі всієї цієї боротьби за чи проти цієї концепції стояло «українське питання». Т
Тож, коли деякі німецькі історики, у тому числі фахівці з воєнної історії ще наприкінці ХХ століття висловили
думку, що Друга світова війна в Європі була по великому рахунку «війною за Україну»,
то тепер ми бачимо, що вони мали на це серйозні підстави.




Настроение у меня: капризное    Слушаю музыку: Родиона Щедрина
Для того, что бы добавить комментарий, Вам нужно зарегистрироваться или зайти под своим именем