Авторизация
Меню

Календарь
 Октябрь 
Пн
Вт
Ср
Чт
Пт
Сб
Вс
 
 
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31


Йдемо в Європу? А ми є в її свідомості?.. Зокрема. - в поляків.
UtraEsus | 2010-04-01 20:55:23
Сообщение прочтено 342 раз

 
Борисова О.В.

УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ В "БОЖОМУ ІГРИЩІ: ІСТОРІЯ ПОЛЬЩІ" НОРМАНА ДЕЙВІСА
(Стаття ПЕРША)


У 2008 році в Києві у видавництві Соломії Павличко «Основи» вийшла в світ праця англійського історика Нормана Дейвіса «Боже ігрище: історія Польщі» в перекладі українською мовою [1]. Слід відзначити, що з Дейвісом (до речі. автором й "Історії Європи" також) "носяться" нині як з якимсь "унікально 
об'єктивним істориком", аналізована ж нами книга взагалі об'явлена просто таки "книгою тисячоліття". Ось і вирішила я 
подивитися, наскільки справедливими є такі визначення. І була просто вражена. Й знаєте чим? Супер-необ'єктивністю
заледве чи не нового "месії від історичної науки". Якщо він такий же і в своїй "Історії Європи", то мені дуже шкода Європу. 
Втім, то - справа тієї самої Європи, хоча я не виключаю, що трохи згодом візьмуся й за цю його роботу. Все ж таки я - фахівець зі всесвітньої історії, тож знань і кваліфікації вистачить. А зараз пропоную свою ПЕРШУ СТАТТЮ про працю цього
британського імперіаліста (Читача прошу не нервувати з приводу цього мого визначення - я все в своїх статтях доведу, для того й пишу) про історію Польщі. Тож приступимо. 
У назві цього твору - "Боже ігрище: історія Польщі" - Дейвіс використав (думаємо, що вдало) фразу з поезії Кшиштофа Оссолінського (сер. ХVІІ ст.) про те, що «поляк між людьми – Господня іграшка насправді».
Нам здалася цікавою точка зору Дейвіса на історію України в контексті історії Польщі, адже, самозрозуміло, що історичні долі цих двох країн якнайтіснішим чином між собою пов’язані.

Методологія праці
Норман Дейвіс у передмові до першого видання своєї книги (1970 р) заявив, що не претендує на те, щоб його праця вважалась об’єктивною, адже не вважає об’єктивність узагалі можливою. «Історик, – пише він, – як і фотоапарат, завжди бреше» (с. 8). За словами автора, в цій його праці висунута претензія на те, що позначається ним терміном «безсторонність». Дейвіс критикує підходи сучасних польських учених до історії Польщі на тій підставі, що «вони мало відійшли у визначенні польської історії від того, як її трактували довоєнні націоналістичні вчені» (с. 10) і репрезентує себе як автора, «який прагне зайняти нейтральну позицію в національному питанні» (с. 11). Тим не менш, найсильнішою частиною його передмови нам видалася все ж таки її заключна частина, де Дейвіс наводить слова папи Іоанна Павла ІІ, сказані ним полякам у 1978 р. про історію Польщі як «спадщину предків, без якої поляки не можуть жити, бо вона є їхньою душею». Дейвіс назвав ці слова Іоанна Павла ІІ могутніми, і зазначив, що «дехто вбирав їх у себе, дехто боявся, але всі поважали» (с. 16). Але ж саме ці слова поляка Кароля Войтили, що став Римським папою, як і їхній коментар Н. Дейвіса, на наш погляд, перекреслюють усе те, що до цього Дейвіс написав про якусь «безсторонню» історію. Адже тільки душею писана історія може стати дійсно Великою.
Сам Дейвіс, уважаємо, відчував похибки власного методологічного підходу, адже сказав, що навряд чи його книжка сподобається і полякам, і їхній владі, хоча, за його словами, він «намагався висвітлювати відносини Польщі з кожним з її сусідів неупереджено» (с. 11). Одним з таких сусідів Польщі є Україна. Тож задамося питанням: а наскільки був неупередженим сам Дейвіс щодо її історії?
Аналіз почнемо, зрозуміло, з Першого тому праці Н. Дейвіса «Від початків до 1795 р.», який має дві частини (перша – до 1572 р. й друга – від 1572 до 1795 р.). Періодизацію Дейвіс, природно, вживає польську. Ми ж, вичленовуючи з його «Історії Польщі» історію України, будемо йти за українською періодизацією.

І том
Середньовіччя

Насамперед звернемо увагу на наведену Дейвісом дуже прикметну фразу Фердинанда Лота, а саме: «Трагедія світу, який не хоче помирати, становить не менш цікаве видовище, ніж усе те, що хотіли б побачити історик і соціолог». Але Дейвіс відносить її до історії Польщі (с. 12), що є дивним. Не коментуємо зараз слова самого Лота, які демонструють відвертий його цинізм, адже так міг висловитися лише потомок тих, кого вельми розважали видовища гладіаторських боїв у античному Римі. Нам важливий Дейвіс. Дійсно, Польщі як держави не було 120 років на мапі Європи, але ж «польський світ» ніхто все ж таки не доводив до «померлого» стану ніколи! Зате поруч з цим світом існував інший, справжнє вбивство якого відтворив Іван Франко в двох вражаючих літературних образах: гордого русича із «Захара Беркута» й згорбленого невільника з «Наймита». А це ж був один і то й же світ – світ українства. Це він дуже не хотів помирати. І однією з тих рук, що все ж таки добили його, була рука польська. І дивлячись на ті два образи з творчості І. Франка, запитуєш себе тільки про одне: чому і за що?.. Утім, хіба здатен це навіть помітити, не те, що описати, той самий «безсторонній»?
Польська історіографія тому й не може бути іншою, ніж націоналістична, бо вона за будь-що буде намагатися виправдати «польський світ». Дейвіс цього так і не зрозумів, бо витоково «безстороннє» поставився до трагедії «українського світу», на якій безпосередньо був зав’язаний і «світ польський». Дейвіс цієї трагедії просто не помітив…
А з чого почалося це вбивство «українського світу»? А з того ж, з чого (і це є дуже промовистим) починає свій Перший том «Божого ігрища» Норман Дейвіс. Так, у Списку ілюстрацій (с. 21) першою він проставляє «Regina Poloniae» («Королеву Польщі» – чорну Мати Божу Ченстоховську), а в примітці (с. 23) пише, що це – найшанованіший символ польського католицизму, ікона, – як він пише, – «мабуть, візантійського походження», яка з’явилася в Польщі наприкінці ХІV ст. Отож, за Дейвісом, вона була «мабуть, візантійського походження»… Насправді ж це – чудотворна ікона Божої Матері, яку вкрав і вивіз з України в ХІV ст., коли саме й розгорталась польська експансія в українські землі, князь Владислав Опольський! Порівнюючи це вивезення з фактом аналогічного викрадення Андрієм Суздальським чудотворної ікони Богоматері Вишгородської й вивезенням її у Володимиро-Суздальщину (де її тут же перетворили у «Владимирську», ще й «Державницю» – дуже схоже з тим, як робили поляки, чи не так?), українські вчені пишуть, що то була далекосяжна акція – «щоб серце українця тяглося туди, де його чудотворна Богородиця» [2. с. 441]. Так починається вбивство національного світу – зі вбивства душі. І його безсторонньо-бездушно (як це намагається робити Дейвіс) неможливо ні осягнути, ні зрозуміти його причини й наслідки.
Як виразну особливість польського католицизму Дейвіс позначає саме культ Богородиці, який внаслідок католицької реформації досяг вершин поклоніння. Це він розглядає як «нове утвердження місцевої «старопольської» традиції» (с. 174). І серед головних осередків марійського культу він, крім Ченстохови (а ми сказали, звідки саме походила її славетна ікона), називає «Бердичів в Україні», «Борун у Литві» й «Хелм» (тобто – центр української Холмщини. – Авт.). Однак зазначимо, що всі дослідники феномену Київського християнства й давнього українського православ’я в якості однієї з найяскравіших їх рис відмічають саме культ Богородиці й наявність у Київській Руси величезної кількості богородичних ікон. Тож, звідки саме прийшла та «старопольська традиція», яка в ХVІІ ст. так яскраво засяє в католицькій Польщі, вже можна й запитати. Але Дейвіс цим не переймається, хоча сам же пише, що православні в Польщі жили «на північних схилах Карпат, сягаючи навіть далеко на захід, навіть до Сянока й Кросна. У Червоній Руси, анексованій у 1340 р., та у Великому князівстві Литовському (див. вище «Борух у Литві». – Авт.) вони складали панівний елемент. В об’єднаній Речі Посполитій православні становили приблизно 40% населення. Православні належали до давніх православних єпархій Києва й Новогрудка» (с. 175). Отож, більшість цих православних були українці, православ’я яких було буквально просякнуте поклонінням і пошаною до Богородиці. Таку ж традицію в поляків Дейвіс зве «старопольською», тож, напевне, ученим, які ретельно досліджують будь-які прояви західних впливів на українські релігійно-культурні традиції в часи Середньовіччя, варто було б пошукати і впливів зворотних.
Цікава й паралель з російською історією в питанні, коли й як Вишгородська ікона Богоматері стала для росіян «Державніцею», а Чорна Мати Божа – для поляків «королевою Польщі»? Перша захистила московське військо в 1480 р. під час «стояння» татар на р. Угрі (татари злякалися ікони й не наважилися напасти). А з другою теж була подібна історія. Дейвіс пише, що в 1655 р., коли монастир у Ченстохові дивом зберігся від шведських ядер, «культ Діви Марії піднісся до рівня національної релігії. Ведоні, вперше прочитавши речитативом у соборі у Львові (sic! А чому у Львові?.. – Авт.) молитву «Regina Poloniae ora pro nobis» («Королево Польщі, молися за нас»), започаткував католицьку традицію, згідно з якою Небесну Царицю й далі вважають за королеву Польщі» (с. 342). Тож, напевне, поляки, об’являючи Чорну Матір Божу «королевою Польщі» саме в соборі м. Львова, знали таки, звідки саме походить та їхня «старопольська» традиція культу Богоматері.
Далі – державний символ (теж річ засадова). А тут уже просто обсміятися можна! У примітці до Аркушу ІІІ ілюстрацій (с. 23) Дейвіс пише, що знаменитий Keter Torah («Вінець Закону») зображений над «трьома польськими орлами». Будь-хто з поляків зараз зможе пояснити, чому їх було три. Але звідки перший орел з’явився, щоб потім об’єднати ще двох? Ходити за відповіддю далеко не треба, досить подивитися зображення ґенези польського державного символу на обкладинці польського ж шкільного історичного атласу «Nasza Ojczyzna» (Варшава-Вроцлав, 1986) [3]. Видно, що поляки його тягнуть від зображення птаха з бронзової прикраси часів ще до н.е. Але ж то ніякий не орел! Будь-хто, глянувши, тут же впізнає на бронзовій бляшці… звичайного півня. І як міг орел еволюціонувати з півня, навряд чи хто зможе розумно пояснити. Тому й можна цілком визнати правильним те, що Дейвіс у розділі «Millenium» написав, що неможливо, шукаючи слов’янських коренів поляків, навіть до VІІІ ст., виділити якогось більш-менш стійкого етнічного ядра, щоб його можна було ідентифікувати як польське. Воістину, «важко шукати чорну кішку в темній кімнаті, особливо, якщо її там немає». Немає сенсу шукати поляків серед слов’ян, бо вони – не слов’яни. а ослов’янені кельти, які й мали за свій родовий тотем рудого півня (це, між іншим, підтверджує й сам Дейвіс як у розміщеній на с. 77 мапі «Польська праісторія», на якій чітко видний прохід кельтів у Європу через територію Польщі, так і в матеріалі про кельтів з с. 80). Утім, поляки й самі це наявно демонструють, що можна побачити дивлячись на ту обкладинку з їхнього ж шкільного атласу. Схоже, що орла поляки теж звідкілясь «запозичили». Напевне, приблизно так, як і чудотворну ікону Божої Матері – привезли в Ченстохову, назвали «Королевою» й зробили руську православну ікону «символом католицизму». Дуже достойно, нічого сказати. Але Дейвіс про це – ні словечка. Ну, він же – «безсторонній». Тільки якось надто вигнутий у «польський бік»…
На с. 44 Дейвіс розміщує мапу «Польські землі» (без позначення часу). На ній до польських віднесені: Україна, Поділля, Червона Русь, Підляшшя, як також і Жемайтія, Литва (Аукштайтія), Білорусь, Молдавія і ще багато чого. До речі, Смоленщина, Сіверщина, Запорожжя, «Дике поле» – ні. Неясно, що саме зображено на цій мапі – етнічні польські землі чи державні? І як бути тоді з Великим князівством Литовським, Руським і Жемойтським, терени якого згідно з цією мапою й виявляються Польщею привласненими? Хоча Дейвіс каже, що неможливо говорити про «польські землі» (с. 65), але це виглядає як крутійство, бо своєю мапою з с. 44 він уже все сказав.
Термін «Україна» Дейвіс, незважаючи на декларовану ним «безсторонність», розглядає цілком у традиції польської націоналістичної історіографії – як такий, що означає землі «на краю», поділяючи цим точку зору тих польських авторів, які намагаються подати Україну як глуху провінцію не тільки християнського світу, а й самої Польщі. Термін, отже, в Дейвіса є, але він не удостоює його етнічності (пише: «руські селяни», «руські території», хоча щодо литовських теренів пише: «етнічні литовські землі») (c. 70). Білоруси, до речі, теж «не удостоюються» – пише про них, що то було «слов’янське населення, яке мало дуже слабке чуття національної належності». Проте, як же в такому разі могло так статися, що згідно з його ж малюнком «Слов’янські мови» (с. 93) «давньобілоруська мова» була, за його визначенням, «офіційною мовою колишнього Великого Литовського князівства»? Нічого собі «слабке» мали білоруси чуття національної належності, якщо змогли нав’язати Литві свою мову в якості державної (офіційної)! Хоча, поправді, офіційною мовою ВКЛ узагалі-то була мова руська. Він неї напряму у Схемі самого ж Дейвіса йде все ж таки не білоруська, а саме українська мова (с.83). Правда, Дейвіс ігнорує навіть дані власної Схеми, адже на с. 132, говорячи про офіційну мову ВКЛ, він подає, що руська мова – це «форма, тепер відома як давньобілоруська мова». А як же українська мова з його ж Схеми? Схоже, що Дейвіс не проаналізував навіть те, що сам же й подав.
Як нам уявляється, Дейвіс усе руське записує цілком у спадок росіян. Тому вираз «предки росіян» у нього є, а ось про українців – ні слова, у нього фігурують предки якихось «русинів» (с. 78 – 79). Та й дійсно, які в тих українців можуть бути предки, якщо на малюнку «Прабатьківщина слов’ян» (с. 79) ще й на VІІ – VІІІ ст. у нього всю Наддніпрянщину й частково Наддністрянщину покриває якась «Іранська». Прабатьківщина, вочевидь, тільки ЧИЯ?
Отож, навіть ранньосередньовічної історії українці, за Дейвісом, не мають, то що вже казати про більш давні часи? Правда, на с. 82 він проставляє термін «середньовічна Русь і Україна». Саме так, як наче то – дві різні речі. Але ж так і буде, якщо всю Русь записувати в спадок росіян, як це робить Дейвіс. Однак термін «Україна» все ж таки, нехай і на 82-й сторінці, з’являється. І виходить, що термін є, а історії немає. Ну, хоч згадав, що «щось таке», нехай і незрозуміле, все ж таки було, й на тому спасибі.
На с. 119 Дейвіс розміщує мапу (7) «Польські землі за Казимира Великого (1333 – 1370 рр.)», де терен Великого князівства Литовського, Руського й Жемойтського позначено просто «Литва», а українські землі, що їх захопив Казимир у 1340 – 1349 рр., позначені просто «Русь». Але ж у самих поляків, у тому ж історичному атласі «Nasza Ojczyzna» на подібній мапі проставлено: «Русь Галицька». За Дейвісом же виходить, що ото і є вся Русь як така. Втім, якщо він приділяє стосункам Польщі з Київською Руссю у фрагменті про зовнішні відносини поляків із сусідами (с. 107 – 116) усього пів сторінки на с. 111, то й нічого дивного. Правда, на наступній мапі (8) (с. 128) щодо цього терену з’являється вже «Червона Русь». Але цікаво, що, пишучи про короля Людовика Угорського, Дейвіс зазначає, що той уважав «провінцію Червону Русь за окреме князівство», і не дає цьому жодного коментарю. Тож виходить, що так вважав тільки Людовик Угорський. І знов – нічого дивного, адже Дейвіс про Галицько-Волинське князівство (королівство) ніде навіть і не згадав.
Слід торкнутися й погляду Дейвіса на битву 1410 року під Грюнвальдом. У війську, що протистояло тевтонам, він називає «поляків, чехів, литовців, жемайтів, русинів, татар і валахів» (с. 137). Честь перемоги, як він пише, «польські історичні джерела приписують польській королівській гвардії… Російські джерела наголошують на ролі смоленських полків… Більшість сучасних історичних праць трактують цю битву як національну, якщо не расову, битву між німцями й слов’янами, хоча вона, звісно, не мала такого характеру». Не можемо не відзначити, що все ж таки, вочевидь, не випадково Грюнвальдська битва ввійшла в історію як «битва народів», і це визначення входить у протиріччя з наведеною думкою Дейвіса щодо її характеру. Але в аспекті, що нас цікавить, відмітимо, по-перше, що й на початок ХV ст. у нього українців усе так же немає (фігурують «русини»). А по-друге, підкреслимо, що ні поляки, ні росіяни, ні сам Дейвіс «не бачать» того, що в цій битві серед сил ВКЛ були не тільки смоленські полки (до яких, між іншим, тодішня Московія не мала жодного відношення), а й українські корогви. Львівська корогва – під блакитним з жовтим левом прапором, перемишльська – під блакитним з жовтим двоголовим орлом (дуже цікаво. А чи не звідси, а не від кельтського півня, походить той польський державний орел, про якого ми казали вище? – Авт.), холмська – під зеленим з білим ведмедем між трьома соснами, три подільські – під білим з сонячними ликами, галицька – під білим з чорною галкою посередині знаменами. Були серед збірного війська й інші українські корогви. Але цього в книзі Дейвіса немає.
Щодо ж результатів цієї битви Дейвіс зазначає, що «в німецькій міфології то була катастрофа, за яку помстилися тільки перемогою коло села Таненберг у серпні 1914 р. В радянській міфології то була попередниця Сталінградської битви» (с. 137). Але Дейвіс вважає, що самі наслідки так широко розрекламованої поляками й росіянами перемоги, які можна виявити з умов Торнського договору 1411 р., були надто скромними для такої славетної перемоги. І ця його думка заслуговує на увагу.
Розглядаючи економічний розвиток Польщі в ХVІ ст., зокрема, реформу фінансової системи, внаслідок якої з 1526 р. в Польщі було запроваджено злотий, Дейвіс пише: «Хоч у багатьох місцях і далі використовували стару гривню як одиницю обрахунку, нові гроші з 1569 р. поширилися на Литву» (с. 142). Але ж та «стара гривня» – це ж була грошова одиниця Київської Руси! Але ні її в такому разі унікальна стабільність, незважаючи на те, що Київської держави, яка її і ввела в обіг, вже на той час не існувало 300 років, ні той очевидний факт, що вона відігравала свою неабияку роль у становленні грошової системи ВКЛ аж до самої його унії з Польщею 1569 р. не привертають жодної уваги Дейвіса.

Козацька доба
Термін «козак» з’являється в Дейвіса на с. 153, коли він описує події початку ХV ст., але в дуже прикметному вияві. «Ще 1412 р., – пише він, – великий князь Вітовт почав будувати на правому березі Дніпра низку фортець, лишаючи в них залоги з татарських найманців, відомих як kazaky, або «вільні авантюристи». Як бачимо, козаки у нього – це «татарські найманці». Значить, та незаперечна істина, що українське козацтво виникало й піднімалось саме в боротьбі проти турецько-татарської агресії на українські землі, Дейвісом просто ігнорується.
Далі він викладає традиційну як для польської, так і для московської (царської й радянської) історіографії версію походження козацтва, а саме: «Ці прикордонні осередки приваблювали дедалі більшу кількість слов’ян (sic! Немає українців у Дейвіса. – Авт.) – селян, що тікали від своїх панів, і злочинців, які ховалися від закону, і стали основою пізніших козацьких поселень». Далі – більше: «Але козаки дуже скоро перейняли грабіжницький спосіб життя татар і наприкінці ХV ст. самі були здатні робити далекі походи в Польщу. 1469 р. вони дійшли до Ярослава на захід від Львова (як бачимо, в Дейвіса це все-одно Польща. – Авт.), а 1502 р. – до вигину Вісли коло Сандомира». Отже, немає в Дейвіса розуміння тієї простої істини, що Степ у всі часи була (й залишається) найважчим для життя простором планети, а вже в ХV ст. так тим більше вона була такою. У ній виживав тільки той, хто вів той єдиний спосіб життя, який тут був можливий і який не мінявся протягом тисячоліть. Українські козаки, розпочавши процес колонізації й освоєння Степу, що, до речі, високо оцінив у своїх роботах А. Дж. Тойнбі (праці цього видатного англійського вченого чомусь англійський дослідник Дейвіс не використовує, навіть не згадує його імені, що видно з Покажчика імен та прізвищ, с. 1075), не могли мати іншого способу життя, крім степового. І далеко не тільки з прикордонних городян і селян складалися козацькі поселення, а й з тогочасної української аристократії. На чолі перших козацьких загонів стояли такі вельможі, як Ілля та Костянтин Острозькі, Сангушки, Потоцькі, Замойські, Збаражські, Заславські, Корецькі тощо. І тягла їх у Степ зовсім не жадоба наживи, а туга лицарського серця за небезпеками військових пригод, за славою. Не самі грабунки чи охорона прикордонного населення породили козаччину. Уже в її первоначалах чітко видні ідеальні підвалини, які пізніше й винесли козацтво на чоло української історії. Гасло «За віру й народ!», з яким ішли на смерть ці славетні лицарі, залишилося у спадок усім майбутнім поколінням українців як вияв кришталевого ідеалізму. Для Дейвіса ж усі козаки – розбишаки й бидло. Зокрема, про Северина Наливайка, він пише так: «Наливайка, страченого у Варшаві як політичного зрадника, в Україні пам’ятають як мученика за віру» (с.176). Отож, – «політичний зрадник»…
Так «безсторонній» Дейвіс ллє воду на млин найреакційнішої польської націоналістичної історіографії. Не простежується, щоб він розумів, що ті «розбишаки»-козаки мали вагомі причини до того, щоб боротися з польськими поневолювачами, які витікали вже з самої ідеології antemurale («бастіону християнського світу») – як подавали себе в Європі поляки і в часи Середньовіччя й пізніше, аж до кінця ХХ ст., і Європа це сприйняла. У Парижі в 1573 р. на тріумфальній арці, спорудженій на честь сходження Генріха Валуа на польський трон, був зроблений напис такого змісту: «Польщі, найміцнішій фортеці всієї Європи від варварських народів» (с. 166). Тож усі некатолицькі народи, що жили на схід від Польщі, автоматично потрапляли в розряд останніх. Більш того, сам же Дейвіс звертає увагу на таку специфічну рису польської шляхти, як її унікальна пихатість і зарозумілість, при цьому пишучи так: «Віра шляхтича у винятковість свого стану породжувала практики, що їх тепер можна було б охарактеризувати тільки як вияв расизму… Шляхта претендувала на свою біологічну унікальність» (с. 220). Невже не ясно, що ті «практики» расистські налаштованої шляхти були спрямовані насамперед проти українців, яких вона трактувала як «варварів», що Європою в поляках тільки підігрівалось? В усі ж часи боротьба за свободу, честь, гідність у світі визнавалась священною. Але виявляється, що на таку боротьбу мали право всі, окрім українців. Воюючи не будь з чим, а зі справжнім расизмом поляків, вони для Дейвіса все одно залишаються «розбишаками» (с. 357). Втім, українців у Дейвіса і в ХVІ ст. все ще немає – етнонім з’явиться в його книзі вперше тільки на с. 376 й буде стосуватися подій уже кінця ХVІ ст., та й то він уживається якось невпевнено. Адже, наприклад, засновник Запорозької Січі славетний Дмитро Вишневецький фігурує у нього як «наполовину русин, наполовину румун», а князь Ярема Вишневецький (1612 – 1651 рр.) – як «руський воєвода» (с. 394).
Причини повстання Б. Хмельницького Дейвісу неясні. Він пише (с. 390), що йому «незрозуміло, що сталося 1647 р.», адже король Владислав ІV домовився з делегацією козацької старшини, серед якої був і Хмельницький, про спільний похід проти турків і татар. Хмельницький розцінив, що його зрадили, коли в самостійний похід пішов «руський воєвода» Ярема Вишневецький, і напав на Ярему, покликавши на допомогу татар, замість того, щоб воювати з ними. Проект української аристократії щодо домагання від польського короля згоди на проголошення «українського короля», одним з претендентів на якого й був Я. Вишневецький, Дейвісу явно не знайомий, тому він і не розуміє, чому Хмельницький заявив, що його зрадили. Він також не виводить ні з посилення феодально-кріпосницького гніту, ні зі свавілля євреїв-орендарів (про що, до речі, пише, аналізуючи правління Жигимунта ІІІ Вази) /с. 371 – 374/), ні з расистського релігійно-політичного польського гніту причин великої Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. – у нього навіть такого терміну в книзі немає. «Повстання Хмельницького» він розглядає в загальному контексті того періоду в польській історії, який самими ж поляками зветься «потопом» (с. 390 – 391). Ні термін «народне повстання», ні термін «соціальна революція» щодо цієї історичної події він не визнає (с. 391), натискає на деструктивні наслідки «повстання Хмельницького», не погоджується з його характеристикою в українській і радянській історичній науці. «Він, – пише Дейвіс, – був дезертир з армії Речі Посполитої, де мав ранг писаря…Він чаїв глибокий, особистий і зрозумілий гнів проти місцевих магнатів, зокрема, Яреми Вишневецького… й тому прихилився до Січі як до природної гавані всіх утікачів і невдоволених…Він не мав іншого вибору, як воювати до кінця. Адже інакше його б повісили як зрадника. Іскри його опору розпалили пожежу, розміри якої він навряд чи міг передбачити. А невдовзі на Україні його ж козаки битимуться за своє життя проти його-таки московських покровителів» (с. 392). Отож, – ще один «зрадник» – такий же, як і Северин Наливайко. Ще й дезертир.
Для Дейвіса Богдан Хмельницький так і залишився великим бунтівником. Великого українського гетьмана, який сказав у 1649 р. польським послам: «Визволю народ весь руський від лядської неволі по Віслу», він поставив на один щабель з польським авантюристом тих же часів – Єжи Любомирським (с. 393), хоча про Хмельницького знала в його часи вся Європа, як знає й досі, а про Любомирського – хіба що ті з поляків, кого він скривдив та їхні потомки. Утім, слід зазначити, що Дейвіс вельми послідовний у своїй різкій критиці московської політики щодо Польщі протягом історії, а відповідно, Б. Хмельницький, який повернув вісь геополітичної орієнтації України на Москву, об’єктивно й не міг дістати в нього позитивної оцінки. Але де ж тут «безсторонність»?
Не дістала у нього позитивної оцінки й родина Вишневецьких, з якої вийшов найзапекліший ворог Б. Хмельницького – Ярема Вишневецький. Те, що ця родина висунула після смерті в 1672 р. короля Яна-Казимира зі свого середовища претендента на польський трон, не видається Дейвісу дивним, пояснюючи це тим, що Вишневецькі були однією з найбагатших сімей у Польщі (ну, й що? Радзивілли були багатшими). А далі Дейвіс висловлює таку цікаву думку: «Проте ніхто не сподівався, що вони дадуть такого нікчему, як Михайла-Корибута Вишневецького (1640 – 1673), сина князя Яреми…, бездоганного пішака честолюбних покровителів. Гора тієї магнатської родини породила королівську мишу… Вкрай важко дізнатися, чим він, власне, займав свій мозок. Він помер 10 листопада 1673 р., переївши солоних огірочків» (с. 394). Дійсно, рік його королювання був украй ганебним для Речі Посполитої й навряд чи щодо цієї особи нам варто втішатися тим фактом, що українець таки зійшов на польський трон. Утім, син ще одного, як пише Дейвіс, «руського воєводи» – Яна Собеського, який народився в Олеську на Львівщині, став усе ж таки видатним польським королем Яном ІІІ Собеським (1629 – 1696 рр.). Не випадково в його листах Дейвіс фіксує багато «галліцизмів», а в його характері відмічає притаманну братству магнатів «південно-східних провінцій Речі Посполитої виразну орієнтальну традицію» (с. 399). Нічого з цього Дейвісом не розглядається як хоча б опосередкований «український слід» в польській історії, адже для нього й на початку ХVІІ ст. Львівщина не є українською землею, а все тією ж «Червоною Руссю» (с. 408). Вага України в Східноєвропейському ареалі залишається для Дейвіса непомітною, хоча сам він неодноразово звертає увагу на те, що свої претензії на «великоросійськість» Московія змогла реалізувати тільки тоді, коли остаточно у 1667 р. забрала в Речі Україну. Саме після цього свого збільшення Росія й відновлена Австрія, – пише Дейвіс, – «постали як великі держави. У Речі Посполитій і в Османській імперії вже легко було впізнати двох європейських інвалідів» (с. 406). Пише, але не аналізує, чому сталося саме так? Щоправда, він гарно показує на прикладі Речі Посполитої «давні й таємні правила російської гри», згідно з якими «суперників знезброювали обіцянками захисту, а жертву не ковтали пожадливо, а потихеньку пережовували» (с. 428). Ці «давні й таємні правила російської гри» були ще раніше від поляків випробувані на українцях, але в Дейвіса відсутні навіть спроби провести такі потенційно дуже плідні паралелі.
Коліївщину – велике українське повстання, спрямоване проти Барської конфедерації, Дейвіс називає «так звана Коліївщина» й каже, що то була «різанина легендарних масштабів, близько 20 тис. католиків і євреїв, зігнаних відповідно у церкви й синагоги, були холоднокровно вбиті. Повстанці створили гасло: «Лях, жид і собака – віра однака», і за три дні розгнузданого насильства вбили майже двісті тисяч людей» (с. 431). З тією обставиною, що жорстокість поляків протягом історії відносно українців жодних меж не мала й сама викликала відповідні дії української сторони, Дейвіс зіставлення не робить. А те, що євреї, хлинувши ще на поч. ХVІІ ст. саме в «південно-східні польські провінції», тобто в українські землі й швидко опанувавши там орендну систему, стали нещадними експлуататорами місцевого населення, він сам же гарно показує в передуючих частинах роботи (с. 173 – 174), але в контексті причин повстань українців ніяк це не аналізує. Далі, кажучи про придушення Коліївщини, вірно зазначає, що «повстання було придушене з не меншою жорстокістю». Залізняка росіяни заслали до Сибіру, а «його головного помічника – Івана Гонту – передали полякам, і вони живцем здерли з нього шкіру й четвертували» (с.433). Хоча б характер покарань порівняв – щоб побачити міру жорстокості. Тому Дейвіс і не зрозумів усієї глибини того факту, що Європа проявила повну байдужість до поділів Польщі (тільки король Іспанії висловився проти). Пише: «Світ був байдужий до долі Речі Посполитої. Усі казали про «провини поляків» (с. 433). А що ж то були за «провини»? Дейвіс мовчить. А, можливо, Європа мала певну рацію в тому? І навряд чи варто було не замислюватися над цим, як це зробив Дейвіс. Те, що Європа була цинічна до всього, що не стосувалося її самої безпосередньо, зрозуміло, але й про жорстокість, расизм і пихатість поляків знала не по чутках. Поляки від неї отримали те, чого заслуговували – коли їм самим стало погано, вони наштовхнулися на її холодну байдужість. Дейвіс подає тут такі слова Едмунда Берка: «Європа веде себе так, неначе Польща міститься на місяці» (с. 435). Європа оцінила й подальшу ситуацію з поляками, що втратили свою державність й надривалися у намаганнях її відновити, з притаманним їй прагматизмом, який Дейвіс бачить. Пише так: «Поліпшити долю 20 млн. поляків можна було тільки коштом дискомфорту 200 млн. інших європейців». Європа хотіла жити спокійно, а оборона Польщі означала війну. Таку ціну європейці платити не бажали (с. 463). Не дивно. Адже та «політична гастрономія» тіла Речі Посполитої, «обідувачі» яким «мали великий досвід у теорії «високої кухні» (с. 435), була створена руками самих же поляків, бо вони самі протягом століть полюбляли «обідати» Україною не менш вишукано. Їхнє їм же й повернулося.
На цьому Перший том праці Нормана Дейвіса, в якій і днем з ліхтарем неможливо знайти української історії, закінчується.

Література:

1. Дейвіс Н. Боже ігрище: історія Польщі / Норман Дейвіс : [пер. з англ.. П. Таращук]. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи, 2008. – 1080 с.; іл..
2. Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом / Григорій Лужницький. – Філядельфія, 1954. – 723 с.
3. Nasza Ojczyzna: szkolny atlas historyczny. – Warszawa-Wroc ł aw, 1986. – 24 s.


ДАЛІ БУДЕ! А ЯК ЖЕ Ж! ТО ГРОШЕЙ У НАС НЕМАЄ, А МІЗКИ - НА МІСЦІ.



Настроение у меня: кокетливое    Слушаю музыку: полонез Огинского
Для того, что бы добавить комментарий, Вам нужно зарегистрироваться или зайти под своим именем