Авторизация
Меню

Календарь
 Октябрь 
Пн
Вт
Ср
Чт
Пт
Сб
Вс
 
 
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31

Полезные ссылки


НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ В "БОЖОМУ ІГРИЩІ: ІСТОРІЯ ПОЛЬЩІ" НОРМАНА ДЕЙВІСА"
UtraEsus | 2010-04-19 17:11:00
Сообщение прочтено 2596 раз

Співчуваю польському народу в його жалобі з приводу загибелі значної частини його політичної еліти внаслідок катастрофи президентського літака під Смоленськом. Вважаю реакцію поляків на те, що сталося прикладом ставлення 
народу до своєї національної еліти.

Тим не менш, у нас своя проблема є. Тож продовжимо.

Борисова О.В.

НОВА УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ В «БОЖОМУ ІГРИЩІ: ІСТОРІЇ ПОЛЬЩІ»
НОРМАНА ДЕЙВІСА
(стаття друга)

ІІ том

Другий том твору Н. Девіса «Боже ігрище» історія Польщі» має дві частини, з яких перша «Польща знищена й відбудована (1795 – 1945 рр.)» є багато більшою за обсягом від другої. У ній (у її першому підрозділі «Narod») автор приділяє велику увагу формуванню ідеологічних та політичних основ польського націоналізму (с. 455 – 510). І, розглядаючи польські расові теорії, він особливо зупиняється на поглядах Францішека Духінського (1817 – 1893 рр.), зокрема, на його «російській схемі історії», в якій Духінській твердив, що зв’язок росіян з Київською Руссю був політичною фабрикацією; поляки не мають жодного зв’язку з росіянами (с. 470). Але до чого поляки в темі Київської Руси Дейвіс не пояснив, а саме тут і містилася чи не найважливіша польська націоналістична претензія, до того ж, не будь-яка, а зв’язана з расовими теоріями!
Дейвіс цього не бачить, зате зазначає, що «ідеї Духінського були джерелом натхнення для численних наступників і не останньою чергою для українського історика Грушевського» (с. 471). Расистом Грушевський, на нашу думку, був аж ніяким (можливо, й на жаль), але думка Дейвіса про запозичення ним його ідеї «звичайної схеми руської історії» в Духінського цікава.

Нам видається цікавою також і думка Дейвіса про те, що польський націоналізм живився не процвітанням нації, а розчаруванням. Його, як і інші націоналізми Східної Європи, Дейвіс вважає за можливе» вважати негативним результатом панівних тираній, і як такий він часто набував войовничих, ба навіть агресивних форм» (с. 473). На жаль, Дейвіс не розвиває далі думку про ті «інші націоналізми Східної Європи», хоча саме тут він і міг все ж таки побачити підвалини українського спротиву тій же польській тиранії, про які з таким відвертим негативним почуттям писав у Першому томі своєї роботи. Польських же повстанців ХІХ ст. він намагається зрозуміти. Тому хоча й пише про них, що вони були блискучою, але непрактичною й нечисленною меншиною, а кожна з їхніх «невдалих авантюр провокувала хвилю репресій, що значно збільшували несправедливість, яку вони прагнули усунути» (с. 478), але відзначає й те, що в «одному розумінні – а дехто сказав би, що в найважливішому, – повстанці мали величезний успіх. Їхні жертви породили чуття моральної вищості, з яким держави, що поділили Польщу, не мали змоги боротися. Хоча повстанці й зазнавали фізичних страждань, вони піднесли Слово на вершину найвищої поваги в польському суспільстві. Вони стали джерелом натхнення для міфів і поезій, якими могли живитися майбутні покоління. Вони породили несамовиті почуття і захвату, й неприязні, які увічнили пам’ять про їхні вчинки навіть серед тих, хто волів би забути про них. Вони довели, що «Польща», хоч яка вона є, ще жива» (с. 479). Як можна відчути, щодо польських повстанців у серці Дейвіса все ж таки домінувало почуття захвату. Відносно ж українських повстанців – козаків і селян, про яких слово в слово можна все сказане Дейвісом повторити, в його серці знайшлося місце тільки неприязні. А саме вони й доводили в ХVІІ – ХVІІІ ст., що Україна, хоч би якою не була, ще жива.

ХІХ століття буде зовсім іншим для України, воно не дасть таких спалахів української боротьби за визволення, як попередні століття, але й слів Тараса Шевченка «Польща впала та й нас задавила», сказані ним відносно поділів Речі Посполитої, Дейвіс не знає, а відповідно й не враховує. Не бачить він інтегральності України й на поч. ХХ ст. – на його мал. Б. «Конфліктні територіальні вимоги різних національностей (бл. 1900)» (с. 501) позначено: «Україна» й «Галичина». Тож остання й на поч. ХХ ст. для Дейвіса не є Україною, а він так і продовжує звати її мешканців «русинами». Аналізуючи ж те, з ким вступили в конфлікт поляки у прагненні відродити Польщу, аж після опису конфліктів з єврейством, литовцями й білорусами приступає до аналізу конфлікту з українцями (для нього литовці й білоруси, схоже, більш вагомі претенденти на терени Київської Руси, ніж українці). Він пише: «На південному сході, тобто на південно-західних землях Російської імперії (тобто, все-одно не в Україні. – Авт.) та в австрійській Галичині поляки вступили в конфлікт з українським національним відродженням. Процес, завдяки якому ця численна галузка східних слов’ян (sic! Визначення! – Авт.) перетворилася зі строкатої сукупності русинів у згуртовану українську націю, був не менш тривалим і складним, ніж розвиток самої польської нації. Він почався на козацьких землях, відокремлених від Польщі 1667 р., там до 1787 р. існувала напівавтономна гетьманська держава під зверхністю Росії, потім гетьманат ліквідували. Згодом цей процес поширився на території, які після поділів відійшли до Росії та Австрії. Наприкінці ХІХ ст. цей процес ще аж ніяк не закінчився, і в широкому світі суттєва відмінність між русинами й росіянами – аналогічна наявній у Західній Європі відмінності між Dutch (голландцями) і Deutsch (німцями) – загалом була невідома» (с. 505). Як бачимо, українське національне відродження Дейвіс помічає, але чомусь не задається питанням: якщо було відродження (ще й національне), то, значить, було ж що відроджувати, так же? Ось тут чітко видно, як Дейвіс не помітив трагедії українського світу в лабетах польської історії.

Найціннішим же у наведеному положенні з праці Дейвіса ми вважаємо саме розуміння автором суттєвої різниці між росіянами й українцями (хоча він і вперто зве останніх «русинами»). «В царській Росії, – пише далі Дейвіс, – … ранні проводирі русинів запровадили вперше назву українці, щоб уникнути принизливої назви малоросіян, яку дали їм царські урядовці» (тож зв’язку нового етноніму з давнім літописним терміном «Україна» Дейвіс не бачить. Це зрозуміло: він добре знає польські історичні джерела й зовсім не знає стародавніх українських). Дейвіс бачить роль Кирило-Мефодіївського товариства в культурному відродженні ХІХ ст., відзначає також і «могутню романтичну поезію Тараса Шевченка». «Книги походження українського народу» Миколи Костомарова й поезії Тараса Шевченка, на його думку, «виконали для українців те саме завдання, що й твори Міцкевича, Словацького і Красінського для поляків, і певною мірою наслідували їх». А ось твори спровадженого в еміграцію М. Драгоманова, як уважає Дейвіс, спряли розвитку «позитивістської, угодовської течії націоналізму» (с. 505). Щодо ж, за його визначенням, «русинів Галичини», то Дейвіс відмічає їхню іншу релігійну приналежність – уніатську, й твердить, що їхню політичну активність живила «серед іншого перспектива примусового навернення до православ’я в разі завоювання цих земель царською армією». Проте поляки вступили в суперництво з українцями, «і на початку ХХ ст. стало зрозуміло, що інтереси українського національного руху значно розбігаються з інтересами польського руху» (с. 506). І тут Дейвіс доходить до важливого висновку: «Два братні слов’янські народи, чисельністю на той час тридцять і двадцять мільйонів, могли б, діючи у згоді, справляти могутній вплив на європейські справи. Натомість, утягнувшись у братовбивчу війну, вони ефективно навзаєм скасували свої зусилля». І з цим його висновком (відкидаючи бажання додати нашу думку про те, хто ж у цьому був більше винуватий) не можна не погодитись.

Розглядаючи стан тієї частини Польщі, що опинилася в складі Російської імперії (у підрозділі «Rossija»), Дейвіс уживає щодо неї термін «російська Польща», підкреслюючи, що цієї назви немає ні в російських, ні в польських підручниках з історії. Але він зважає за можливе її вживати, бо, на його думку, вона «аналогічна «британській Ірландії», «австрійським Нідерландам», «Іспанській Італії», або, в попередньому періоді (що важливо! – Авт.), «польській Україні» (с. 511). Однак якраз для того самого «попереднього періоду» щодо України Дейвіс і не вживає такого підходу, що ми відмічали в першій нашій статті. Ніхто не вимагає від Дейвіса того, щоб він писав історію України в книзі, яку він присвятив Польщі, але свої ж власні підходи, напевне, варто було б уживати не тільки до поляків. Це дало б йому змогу позбутися неінтегральності в підході до України й побачити ще з ХІV ст. Галицько-Волинське князівство, окуповане поляками, що стало так би мовити «першою польською Україною» (а не «Червону Русь»), «литовську Україну» (а не просто Литву), згодом – «другу польську Україну» (а не просто Галичину, Поділля, Волинь тощо). Річ Посполиту й «другу Річ Посполиту» він бачить, а ось щодо України, землі якої й складали головний інтерес для обох, нічого подібного не помічає навіть у контексті польської історії. Неінтегральність у підході до України й не дала йому можливості зрозуміти, що поділ України між Росією й Польщею 1667 р. був актом ганебним, за який поляки несуть таку ж відповідальність, як і росіяни.

У цій частині свої роботи Дейвіс докладно аналізує знамениту тріаду графа Уварові «православіє, самодержавіє, народность». І тут ми можемо виявити (попри те, що Дейвіс не робить ніяких узагальнень щодо української історії) дуже цікаве його спостереження. Так він зазначає, що «на практиці принцип православ’я найтяжче бив по тих людях, чиї погляди були найближчі до догм офіційної релігії, насправді не збігаючись з ними (ось тут «під прес» російської системи потрапило українське православ’я, але Дейвіс його не знає, тому й не аналізує. – Авт.). Він здебільшого не чіпав мусульман і досить легко досяг modus vivendi з протестантами. З набагато більшими підозрами ставились до євреїв і католиків, що й самі мали власні ортодоксії. А ось до греко-католиків, або ж уніатів, ставилися з безмежною ненавистю. Тож якщо протестанти колишньої Речі Посполитої досить легко могли влаштуватись на царську службу, а євреї та католики зазнавали спорадичних дискримінацій, уніатів систематично переслідували… до уніатів ставилися без жодних двозначностей. Як нащадків громад, колись прихильних до православної віри, їх вважали не просто за єретиків, а за відступників. Катерина ІІ усунула всіх уніатських єпископів, крім одного, й підпорядкувала церковну ієрархію Консисторії, цілковито залежній від держави. В 1770-х, 1890-х, а потім у 1830-х і 1869-х рр. для здійснення масових навернень використовували військову силу. Книжки палили, церкви руйнували, священиків убивали, в церквах правили відповідно до православного обряду в затінку багнетів. 1839 року всі контакти між уніатською церквою в Росії й Римом були розірвані. 1875 р. офіційно скасовано Берестейську унію» (с. 518). І як же Дейвіс оцінює це все, адже видно навіть неозброєним оком, що такі брутальні дії самодержавства були спрямовані саме проти українців? А просто. Пише, що «принцип православ’я» як державна ідеологія «гостро суперечив польській традиції плюралізму, індивідуального сумління й толерантності». Ось і все. Хоча дозволимо собі, дивлячись на ту «польську традицію» з українського боку дуже засумніватися у польському «плюралізмі й толерантності». Чому ж ми вважаємо цей фрагмент з праці Дейвіса важливим? Тому що описане російське ставлення до уніатів, продовжене в СРСР після 1946 р. аналогічним ставленням влади до них, може нам пояснити сучасне неприйняття галичан з боку східних українців. Це ставлення до них як до відступників, загострене в часи Другої світової війни антикомуністичним характером повстанського руху західних українців, збереглося аж донині. Дейвіс же дає можливість неупереджено показати його підвалини й чітко зв’язати ментальність сучасних мешканців Сходу України з тією тріадою графа Уварова. Правда, знов звертаючись до проблеми ставлення російської влади до уніатів та їхньої церкви, щоб відзначити той факт, що від нещадного російського терору уніати тікали й знаходили собі притулок у Галичині, Дейвіс таки робить певний зв’язок з новітніми часами, зазначаючи, що «спричинений несамовитим фанатизмом терор, якого вони (уніати. – Авт.) зазнавали, був справжнім духовним попередником ідеологічних чисток радянської доби» (с. 605). Але ця думка ним узята з праці польського священика Едварда Ліковські (бо стоїть відповідне посилання).

.Характеристика ж Дейвісом політичного стану «російської Польщі» виказує паралелі між становищем поляків і українців у імперії. «Не можна сказати, – пише він, – що вона просто була під російською окупацією. Ті землі були не просто окуповані, а анексовані та інкоропоровані в головний політичний організм Росії. Хоча вони зберегли притаманні їм особливості, як і всі провінції імперії, вони були такою ж самою частиною Росії, як і Україна, Крим і Закавказзя» (с. 520). І тут він робить важливе зауваження: поляки воювали проти поляків же, беручи участь в усіх битвах російської армії на міжнародній арені (а поляки-емігранти виступали на боці протилежних таборів), а також брали участь у придушенні всіх польських повстань (с. 521). Дуже схоже на те, що було з українцями. І тут не може не виникнути питання: чому ж наслідки такого явища в поляків виявилися іншими, ніж в українців? У поляків немає ненависті комуністів проти «аківців», в’язнів проти надзирателів тощо, як це є в українців-східняків проти галичан як «бандерівців» і донині. Але це питання треба адресувати не Дейвісу, а нам самим.

Дейвіс наводить слова Ю. Пілсудського, що Росія – це «азіатська звірина, прихована європейською маскою». Проте він доводить, що до всіх народів імперії царат ставився однаково брутально, а до свого народу (росіян) так найгірше. «Жоден поляк, єврей чи українець, – пише він, – не міг стверджувати, що до нього ставляться нещадніше, ніж до революціонерів, сектантів та конспіраторів з-поміж самого російського населення». Звісно, поляки мали свої сподівання на незалежність, але їм «діставалися ті ж самі процвітання та муки, що існували на той час у країні. Відрізнялися їхні сподівання, а не їхнє об’єктивне становище. На жаль, царат не потурав сподіванням» (с. 530). Об’єктивно, так, але романтично щодо росіян. Дейвіс (як і наївні українські ідеологи перших років незалежності України) не зміг побачити в самих росіянах того, що вони готові на будь-які власні жертви, аби тільки мати імперію, незалежно від її ідеології. Вони самі є носіями цієї «азіатської звірини», це вони ніколи не потурали, не потурають і потурати не будуть ніяким сподіванням ніяких неросійських народів, що в той чи інший спосіб потрапляли в будь-яку залежність від їхніх держав. Режими останніх тільки віддзеркалювали цю чи найважливішу особливість їхнього етнічного характеру.

У підрозділі «Galicia» Дейвіс характеризує стан австрійської частини Польщі. При цьому він каже, що відмінність Західної Галичини від Східної «добре відома» (с. 552), але не уточнює, що саме йому відомо. «Згідно з офіційною історичною фікцією, – пише далі він, – нове королівство (Галичини й Лодомерії. – Авт.) мало бути відновленням давно забутого середньовічного королівства, колись підпорядкованого угорській короні (виходить, незалежності у нього ніколи не було? – Авт.); назва якого походила від назви давніх руських князівств – Галицького й Володимирського. Насправді ж воно не мало з ними ніякого природного зв’язку» (с. 552). Ми писали в першій статті, що Дейвіс жодного разу не вжив терміну «Галицько-Волинська держава», і ось тут стає ясно, що й не міг – він абсолютно не знає про те, що така держава взагалі була й мала тривалий період незалежного існування. Тут його бачення – цілком в традиції польської націоналістичної історіографії, адже тоді завоювання королем Казимиром Галицько-Волинського королівства у середині ХІV ст. постає не як окупація, а чимось на кшталт «звільнення руських земель від угорського панування». Так загарбник постає просто ангелом-благодійником.

«Галичина, – пише Дейвіс, – народившись унаслідок грішної угоди Марії-Терезії з Росією й Прусією, від самого початку була небажаною дитиною й ніколи не дійшла справжньої зрілості. Вона відійшла в минуле в жовтні 1918 р., і дуже мало людей оплакували її смерть» (с. 553). Показує він і соціальну поляризацію галицького суспільства, і його національну строкатість та нескінченні національні конфлікти. Для нього українців тут не існує (як не існувало й раніше): пишучи про національний склад Галичини, продовжує вживати термін «русини». Характеризуючи економічний стан краю, зазначає, що це був найвідсталіший регіон імперії. Зубожіння людей було явищем постійним. «Школярі жартували, що живуть у королівстві «Голичини й Глодомерії» – голі й голодні» (с. 555). Економічні, соціальні, культурні й політичні чинники, поєднавшись, посилювали злидні, в яких жила більшість народу, вираз «галицькі злидні» ввійшов у прислів’я. «Один добре поінформований аналітик, – каже автор, – пишучи 1887 р., спромігся довести, що сільське перенаселення в Галичині значно перевершило таке перенаселення в інших частинах Європи й наближалося до рівнів, характерних для Індії й Китаю… приблизно 50 000 людей помирало щороку внаслідок недоїдання, що наближалося до голоду; одна чверть усього населення могла б спокійно емігрувати, щоб решта могла бодай трохи поліпшити свою долю. Серед трьох частин поділеної Польщі Галичина мала найвищий рівень народжуваності й найвищий рівень смертності, а також найнижчі темпи приросту населення й найнижчу середню тривалість життя. Галичина була ще в гіршому становищі, ніж Ірландія на початку картопляного бунту. В порівнянні з рівнем життя в тогочасній Англії пересічний галичанин виробляв тільки одну четверту основних харчових продуктів, їв менше ніж половину звичайної англійської дієти, мав тільки одну дев’яту майнового багатства англійця і отримував від своєї землі насилу одну одинадцяту прибутку англійського селянина, натомість платив відносно свого прибутку вдвічі вищі податки… Галичина могла справедливо претендувати на те, що є найбіднішою провінцією Європи» (с. 556 – 557).

Українців у австрійській частині Польщі у нього так же й немає – бачимо щодо галичан той же, що й вище, термін «русини». Викладаючи подальші події в краї, в тому числі й боротьбу місцевого населення за покращення тяжкого соціально-економічного стану, а навіть політичну боротьбу періоду «Весни народів» 1848 р., Дейвіс викладає тільки польські справи. Втім, це цілком історично: галицькі українці, незважаючи на свій страшенно злиденний стан у складі Австрійської імперії, під час «Весни народів» підтримували не поляків, а австрійський уряд, через що вся Європа вважала їх реакціонерами й обзивала «східними тірольцями». А в подальшому вони сформували таке своє політичне кредо: «Нехай буде, як буде, аби не було Польщі». Якби Дейвіс звернув на це увагу, то він би побачив, що не тільки ніхто з європейців, а й ніхто з українців не заплакав, коли Польщу було поділено. І, можливо, тоді б замислився, що на таке ставлення в українців були вагомі причини.

Щодо ж відсталого економічного стану Галичини показовим нам видався анекдот про одного польського соціаліста з Варшави (тобто з російської частини Польщі), що його наводить Дейвіс. Соціаліст був затриманий австрійським поліцейським на кордоні Галичини й офіцер запитав у нього, що він розуміє під соціалізмом. Той відповів, що це «боротьба робітників проти капіталу». На ці слова, як пише Дейвіс, «затриманий почув незрівнянну відповідь: «У такому разі вам можна заїхати в Галичину, бо тут немає ні робітників, ні капіталу» (с. 563). Ясно, що це цікаве спостереження пояснює слабкість соціалістичного руху в Галичині не тільки серед поляків, а й серед українців, як також і підвалини теорії Грушевського про «безбуржуазність української нації» (хоча саме тому цю теорію ми вважаємо неправильною, адже в ній Грушевський не врахував становище українців в інших частинах поділеної Польщі). Однак, то вже – наші міркування. Але на них нас наштовхнули спостереження Дейвіса, що не можна не визнати.

Після аналізу стану польського національного руху в Галичині в другій половині ХІХ – початку ХХ ст. (с. 562 – 565), Дейвіс приступає до розгляду українського національного руху в краї, зазначаючи відразу, що він у багатьох аспектах був набагато розвиненішим тут, ніж за кордоном у Росії (с. 565). І тут же підкреслює важливу обставину, яка певною мірою пояснює його ж власну впертість у небажанні бачити українців протягом історії аж до другої половини ХІХ ст. Він пише, що український національний рух у Галичині «довго відмовлявся прибрати собі назву «український» (с. 565), і цим констатує незаперечний факт того, що дійсно мало місце. Це – важка й неоднозначна проблема зміни етноніму українцями, процес чого розпочався з середини ХІХ ст. у Східній Україні (підросійській), звідси перекинувся на Галичину й закінчився тут успіхом тільки в 1918 р. з появою Західноукраїнської Народної республіки. Але, вочевидь, не варто закидати англійцю Дейвісу незнання цієї вкрай важливої проблеми, адже навіть в українській історіографії вона представлена ще дуже слабо (крім праці Є. Наконечного «Украдене ім’я», на сьогодні нічого більш суттєвого ми вказати не можемо).

Розглядаючи ж український національний рух у Галичині, Дейвіс обмежується, в основному, переліченням назв політичних організацій, рухів та їх лідерів. При цьому вірно відмічає, що саме народовці почали першими називати себе українцями, що потім поширилося не тільки на інтелектуальних активістів у містах, а й на «селян гуцулів і лемків у Карпатах, що доти мали нерозвинене чуття своєї спільної ідентичності» (с. 565). Але навряд чи те чуття спільної ідентичності було таким вже й нерозвиненим, якщо український національний рух дуже швидко сформував концепцію «Великої України від Сяну до Дону», яку Дейвіс відмічає, й вона надзвичайно швидко охопила все українське населення від того ж таки Сяну до Дону, що виллється дуже скоро в Українську національну революцію 1917 – 1920 рр., і до придушення якої поляки будуть мати безпосереднє відношення. А по-іншому й бути не могло, якщо сам же Дейвіс пише, що «ситуація до Першої світової війни, коли українці закликали до інкорпорації Галичини як «Західної України» до складу проектованої національної держави, а поляки – інкорпорації як «Східної Малопольщі» до складу незалежної Польщі, чудово ілюструє, що в тодішній Галичині панували грубі упередження й непримиренні прагнення». І тут же додає: «Багатьом галичанам старшого віку така націоналістична політика, напевне, видавалася чимсь вочевидь «негалицьким». Тут у Дейвіса ми бачимо натяк на конфлікт «батьків і дітей». Він – вічний, і старше покоління завжди більш помірковане, ніж молоде, так що тут сперечатися немає чого. Але є нюанси: 1) серед українців старше покоління було проавстрійським, регіонально-галицьким і не сприймало українського націоналізму тому, що боялося, що він призведе тільки до одного – відродження Польщі, бо поляки сильніші (втім, так і сталося); 2) серед поляків старше покоління могло бурчати тільки проти крайніх методів націоналістів, але ні ідеї відродження Польщі, ні ставлення до Галичини як до «Малопольщі» вони ніколи не відкидали.

Далі Дейвіс пише, що «згодом польські коментатори намагалися ретроспективно дивитися на Галичину з поблажливістю й навіть приязно. На їхню думку, Галичина була територією, де польська культура та ідеали були ще живі, натомість інші частини поділеної Польщі стогнали під тягарем онімечення та русифікації. То був «П’ємонт» відроджуваної нації… галицький досвід відіграв важливу роль у підготовці поляків до незалежного статусу, який дістався їм наприкінці війни» (с. 566 – 567). Відмітимо термін «П’ємонт» і зазначимо, що його вжив першим взагалі-то М. Грушевський (у статті 1905 р. «Галичина – український П’ємонт»), але Дейвіс по це, вочевидь, не знає. Тим не менш, він каже: «Але Галичину слід вважати й за «П’ємонт» українського націоналізму» (с. 567). Тож він цей термін обмежує тільки націоналізмом і не поширює його на всю українську націю, як це він робить з ним щодо нації польської. І в цьому його ставленні є все ж таки велика правда, яку треба визнати. Не пройшло повз його уваги й те, що сам австрійський уряд почасти спеціально «роздмухував польсько-український антагонізм, що переріс у відкриту війну, тільки-но зазнав краху режим Габсбургів» (с. 567). Однак щодо австрійського періоду в історії Польщі Дейвіс фіксує певну ностальгію серед поляків. Таке явище можна помітити й серед старшого покоління західних українців. Тому все те, що далі каже Дейвіс відносно польської дійсності, значною мірою можна екстраполювати на дійсність українську:

«Розумним людям у Галичині не треба було розповідати, що вони жили в бідній та відсталій провінції або що вони – громадяни найслабшої з держав, які поділили Польщу. Водночас вони були вільні від соціально-політичного тиску, що тяжів над польським життям в інших частинах поділеної Польщі. Вони були вільні від культурного імперіалізму Росії та Німеччини, вільні від атмосфери заборон і цькувань, створеної царатом, і вільні від швидких соціальних змін і манії самовдосконалення, що гнітили поляків у Прусії. За це вони були щиро вдячні Габсбургам… Гостре усвідомлення своєї обмеженості й належна оцінка своїх благословен давали їм чуття пропорцій та гумору, яких бракувало в інших місцях… Мабуть, було н
еминучим, що Австро-Угорщина відійшла в небуття. Але все, що відбувалося далі, не конче було зміною на краще» (с. 567 – 568). Польська ж дійсність у Галичині відрізнялась від української тим, що українці Галичини страждали від засилля тих же поляків. Це було, напевне, єдиною відмінністю у стані цих двох національних світів «під Австрією», але дуже суттєвою.


Література:

1. Дейвіс Н. Боже ігрище: історія Польщі / Норман Дейвіс : [пер. з англ.. П. Таращук]. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи, 2008. – 1080 с.; іл..




 


Настроение у меня: грустное    Слушаю музыку: полонез Огинского
Для того, что бы добавить комментарий, Вам нужно зарегистрироваться или зайти под своим именем
Комментарии RSS :

Bernadetta | 19.04.2010 18:08 | [Ссылка]

ЧЕРГОВИЙ БРУД  проти поляків від сучасних бандерівців,які не можуть нічим похвалитись більше,крім як вбивати (це про правду яку україна приховує з колишніх часів,так як росія про катинь)),принижувати і т.д.але все колись стане на свої місця.БОГ ВСЕ БАЧИТЬ І ВІН ЄДИНИЙ СУДДЯ!Я зараз не  про всіх українців.хоча більшість зрозуміло саме -така.УКРАЇНЦІ НІКОЛИ НЕ БУДУТЬ ДОБРЕ ЖИТИ ДО- ПОКИ НА ЦІЙ ЗЕМЛІ існують такі СТРАШНІ люди,які називаютьсебе націоналістами,а насправді "націоналісти",безморальники,Б Р Е ХУ Н И......а  взагалі і вони самі собі знають хто вони просто не розуміють.бо не хочуть.ЇМ далеко до інтелігентності.КОРОЛІВСТВА,ІМПЕРІЇ ,ПОРЯДНОСТІ,ШЛЯХЕТНОСТІ,не перелічити позитивних рис поляка,яких на жаль не припишеш українцям.


-- | 19.04.2010 19:19 | [Ссылка]

 Нифига себе заява. Главное научно и концептуально. Так можо доказать, что угодно. Если Ві сами -- поляк или полька, то уровень уже продемонстрировали.


Bernadetta | 19.04.2010 20:01 | [Ссылка]

Лапшу на уши вешать будете таким ,как и вы.Статья подставная-это ддя людей которые не вникают,которым можно мозги запудрить.Незабывайте,что эвропейцы люди грамотные и не однопрофильные ,и не одноязычные.Я перед вами несобираюсь больше оправдываться,с вами и так все ясно.Пишите что хотите и не такое читала и слышала,просто дала понять ,что здесь не все дураки и лохи,никто и читать не будет эту парашу.Рекомендую начать с Библии,сходить в церковь,если вы христианин то может когда нибуть поймете.ВСЕГО ХОРОШЕГО(только в хорошим смысле этого слова)!


-- | 19.04.2010 20:14 | Читал Библию, странно -- ни одного слова про Польшу. | [Ссылка]

Bernadetta | 19.04.2010 20:44 | Вы или притворяитесь,или действительно глупый человек.-Да | [Ссылка]

-- | 19.04.2010 20:50 | Судя по тому, как Вы нападаете на меня, да и на автора, | [Ссылка]

-- | 19.04.2010 20:34 | [Ссылка]

 Цікаво. Сподобалося. Є про що замислитися. Але не зрозуміло, про що йшлося у першому абзаці. Малося на увазі, що поляки претендують на звання нащадків Київської Русі??? Тобто, не просто на право, але на виключне право. Так?

Доречі. Що Ви думаєте про теорію Фоменко-Носовського? Не сумніваюся, що Ви про неї чули.


UtraEsus | 24.04.2010 18:55 | [Ссылка]

Дякую, nobody, за розуміння і підтримку. У мене глючив комп з-за купи вірусів, тому не могла відреагувати на все своєчасно.
Поляки дійсно претендують на "Київську спадщину", ще й як претендують, до істерики. І саме на право виключне. Це видно навіть з коментів до моїх статей, а я ж іще Новітню історію України через призму ідеології польського імперіалізму британця Нормана Дейвіса не чіпала. Тепер зачеплю! Ще й як зачеплю. 
Носовской и Фоменко - математики, они увидели феномен повторяемости в истории и сделали из этого те выводы, которые они сделали. Но они опирались на исторические источники, а что именно описано в этих самых источниках древними авторами, никто не 
может сказать точно. Вот тут, уважаемый nobody, и проявились те Климаты, о коих мы с вами столь долго дискутировали. Авторы древних документов описывали и реальную историю, и климатическую (отделить очень сложно, но можно), а Климаты имеют такую интересную особенность, как ХОЖДЕНИЕ ПО КРУГУ. Вот вам и повторяемость. И такими были ВСЕ исторические документы до 
18 века. Такова была научная и письменная Традиция древности. Тот же Нестор был монахом, 
те же арабские авторы среденевековья все были богословами и разведчиками в пользу своей религиозной системы.  Математики 
Носовский и Фоменко просто просекли Климаты в источниках, но не поняли, что это такое, а потому распространили свои выводы 
на реальную историю, а это неправильно. 
У нас уже вышел фильм о каменной карте, расположенной на одном из наших степных курганов (я комментирую эту карту), готовим фильм о пребывании очень непростых немцев из Аненербе на наших курганах в 1942 г. Комплекс курганов Луганщины и есть то, что привлекало сюда всех завоевателей ВСЕГДА, в т.ч. и поляков. Курганы не работали до 2001 г. (почему - не знаю, но
догадываюсь), ныне они заработали, и Европа сразу же получила большие проблемы с климатом. То ли еще будет! Россия не имеет таких проблем только потому, что там есть наш генофонд. Наш генофонд есть и у поляков, но они его гнобили и гнобить продолжают. Что ж, это - их выбор, и они, похоже, его сделали.