Авторизация
Меню

Календарь
 Октябрь 
Пн
Вт
Ср
Чт
Пт
Сб
Вс
 
 
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31


Новітня історія України в Нормана Дейвіса "Боже ігрище: історія Польщі"
UtraEsus | 2010-04-24 19:25:25
Сообщение прочтено 1701 раз

Борисова О.В.



НОВІТНЯ УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ В

«БОЖОМУ ІГРИЩІ: ІСТОРІЇ ПОЛЬЩІ» НОРМАНА ДЕЙВІСА


У праці Н. Дейвіса [1] «сліди» новітньої української історії слід було, за логікою, шукати в тих матеріалах першої частини її Другого тому, де викладається матеріал, пов’язаний з відродженням Польщі після Першої світової війни. Тому ми найперше звернули увагу на главу «Feniks. Відродження польської держави (1914 – 1918 рр.», але в ньому ми нічого українського не знайшли, хоча уже 1 листопада 1918 р. виникла ЗУНР і розпочалася польсько-українська війна. Однак у цій частині своєї праці Дейвіс не приділяє цьому особливої уваги й та ж ЗУНР виринає в наступній главі «Niepidległość» як наче з нізвідки. Але він знов повернеться до цього періоду в історії Польщі й України, зокрема, в главі «Granice» й, вочевидь, такий його підхід має свою логіку.
У главі ж «Feniks» ми звернули особливу увагу на таку фразу Дейвіса: «Крах усього усталеного ладу в Центральній та Східній Європі прирік молоду республіку (Польську. – Авт.) на низку дитячих сварок у 1918 – 1921 рр. Одночасно точилося шість війн» (с. 740).
Як бачимо, факт ведення поляками одночасно шести війн визначено Дейвісом всього-на-всього «дитячими сварками». Але то вже – справи поляків критикувати це чи визнавати.

Однією з цих «дитячих сварок» поляків Дейвіс називає «українську війну», що «почавшись у Львові в листопаді 1918 р. і закінчилася ліквідацією Західноукраїнської Народної Республіки в липні 1919 р., утвердила польський контроль над Східною Галичиною аж до річки Збруч» (с.740). Хоча він зазначає нижче, що поляки восени 1919 р. не підтримали «наступ Денікіна на Москву. Переговори про мир зазнали невдачі внаслідок взаємних підозр із приводу майбутнього України» (с. 742).
Але, оскільки Дейвіс у попередніх частинах своєї роботи не приділив особливої уваги «українському питанню» ні в історії Польщі, ні в історії Росії, навіть коли Росія й Польща разом рвали Україну навпіл, то й цей факт зіткнення інтересів двох сил – поляків і росіян-монархістів саме в питанні України не стурбував його. Втім, якщо для нього польсько-українська війна 1918 – 1919 рр. була тільки однією з «дитячих сварок» поляків, то й нічого дивного.

Отже, західні українці опинились у складі міжвоєнної Польщі, яку Дейвіс слідом за польською націоналістичною історіографією зве «другою Річчю Посполитою» (с. 606, 614, 868 та ін.). При цьому Дейвіс відмічає, що політичні погляди керівних сил міжвоєнної Польщі «були безсоромно націоналістичні. «Польськість» стала критерієм респектабельності».
Самозрозуміло, що цей безсоромний націоналізм поляків був спрямований насамперед проти українців. Але це проходить повз уваги Дейвіса. Він розглядає становище українців у Польщі тільки як однієї з меншин і в кількох абзацах. УВО й ОУН заслужили в нього визначення тільки «терористичних організацій», ОУН же своїми замахами «спровокувала санаційний режим до лютих репресій». Згадує він при цьому й спеціально створений концтабір для українців у Березі Картузькій і зазначає, що «все більше українці поглядати на Німеччину, шукаючи розради й підтримки» (с. 750). Хоча при тому подає, що в Березі загинуло всього 17 чол. (с. 764). Ясно, що кривди, яких зазнавали західні українці від поляків і близько не йдуть у порівняння з тим, що переживали в 30-х рр. українці під радянським режимом.

Далі українська тематика з’являється в Дейвіса в частинах, де він аналізує стан «польських земель» після «сьомого в польських очах поділу Польщі» – «нацистсько-совєтського» (с. 769). Так, у главі «Golgota. Польща в Другій світовій війні (1939 – 1945 рр.)» розглядаючи встановлення врядування на поділених польських територіях, він пише про радянську частину Польщі так:
«На радянському боці лінії адміністративні заходи намагалися прибрати в шати демократичної процедури…територію південну разом зі Львовом приєднали як «Західну Україну» до Української РСР. На кожній з цих територій НКВС влаштовувало плебісцити для вислову народної згоди. Були підготовлені закриті списки ретельно дібраних кандидатів. Усіх громадян зобов’язали голосувати. Всі випадки утримання, псування бюлетенів і протестів трактували як голоси «за». Нікого не здивувало, коли, згідно з повідомленням, офіційний список здобув підтримку 92% виборців… Навіть за радянськими нормами цей процес становив разючу театральну виставу» (с. 776).
Дейвіс зазначає, що НКВС і гестапо «тісно співпрацювали між собою», але в багатьох аспектах «діяльність НКВС у східній Польщі виявилась на тому етапі набагато згубнішою за діяльність гестапо… Як і в німецькій зоні, населення було просіяне, класифіковане й сеґреговане. Але в даному випадку всі небажані елементи, тільки-но їх виявили, фізично усунули зі сцени подій… Таких самих заходів уживали в Білорусі й Україні» (с. 777 – 779).

Однак, незважаючи на це, в польських землях у ході Другої світової війни почав розгортатися Рух Опору, якому далі Дейвіс присвячує свою увагу. Природно, що він насамперед і більш за все аналізує польські форми руху опору, потім – єврейські (чомусь. А дійсно, чому?), а після цього тільки приступає до українського. І ось що він пише:
«У південних провінціях тієї зони (радянської. – Авт.), надто на Волині та в колишній Східній Галичині, період, що передував поверненню Радянської армії, був ще більше ускладнений убивчою кампанією, яку згодом назвали б «етнічною чисткою». Історично в тому регіоні жили українці, поляки та євреї. Та після того, як нацисти ліквідували євреїв, одна радикальна українська організація – УПА – скористалася в 1943 – 1944 р. нагодою ліквідувати поляків. Їхня мета полягала у створенні «суто української України». Озброєні загони налітали на містечка й села, здебільшого вночі, спалювали польські садиби, вбивали поляків, чоловіків, жінок і дітей без ніякого жалю, вбивали ксьондзів і змушували рештки польського населення тікати, тероризували українців, які не підтримували їхніх дій. Жертв, які загинули, слід лічити, мабуть, сотнями тисяч. Утікачів, які внаслідок цих переслідувань бігли на захід позаду Радянської армії і яких досить дивно охарактеризували як репатріантів, налічувалося два-три мільйони. Цей епізод, що не мав собі місця в традиційних розповідях про голокост, протягом п’ятдесяти років був здебільшого відсутній у підручниках історії» (с. 795).

Ось так постає УПА в праці Дейвіса. Нічого про акт відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 р., за втілення якого в життя й боролася УПА, в Дейвіса немає, крім С. Бандери він більше нікого з українських націоналістів не називає в своїй книзі, а найперше не називає головнокомандувача УПА Р. Шухевича. Тут видно, що Дейвіс щодо УПА базується на дуже суб’єктивних польських джерелах. Тому УПА в нього вийшла винною і в етнічних чистках, і в появі всіх репатріантів на Заході, а навіть у голокості.

Отож, коли Дейвіс уже в главі «Granice. Сучасні польські кордони (1919 – 1945 рр.)», пишучи про те, що в українців і поляків ще й до початку війни вже не було можливостей налагодити якісь спільні дії проти спільних ворогів, а тому національний рух українців залишився тільки з одним потенційним союзником – нацистами, а коли Гітлер показав свій норов, то цей рух став зовсім ізольованим, скаже так: «Ті, хто приєднався до Української повстанської армії Степана Бандери, були змушені до кінця Другої світової війни боротися в підпіллі за виживання проти трьох ворогів: Червоної армії, німецького вермахту і Армії Крайової» (с. 835), виявляться незрозумілими причини такого становища.
Спроба ж Дейвіса пояснити це так: «Попри всю їхню мужність, їхнє безнадійне скрутне становище було визначене нереальними політичними позиціями і надмірною недовірою до всіх своїх сусідів», знов виставляє «винуватими» тільки самих націоналістів. «Зрештою, – підсумовує Дейвіс, – 1947 р. їх оточили й розбили в Бещадах спільними діями радянської, чехословацької та польської армій» (с. 835).
Однак до честі британського автора слід сказати, що він все ж таки не зупиняється на цьому. Ще раз звертається Дейвіс до теми УПА у главі «Polsca Ludova, Польська «Народна Республіка» (після 1944 р.)». Він пише, що в цей період польські підпільні структури опору антикомуністичного спрямування швидко припинили своє існування, а ось УПА «була змушена боротися далі. Сформована 1943 р. з метою заснування незалежної української держави, вільної від усіх форм гноблення й патронажу, ця армія воювала з не меншою люттю і проти Гітлера, і проти Сталіна, і певною мірою проти поляків» (с. 865).
Як бачимо, тут уже Дейвіс відзначає той факт, що УПА таки боролася на ТРИ ФРОНТИ, але в тексті його праці, на жаль, немає необхідного аналізу такого становища.
Далі Дейвіс пише, що «на Волині, де УПА контролювала великі території, вона почала ворогувати і з польськими, і з радянськими партизанами. Злісні напади тієї пори на польських селян, які не підтримували її, позбавили її згодом симпатій у Польщі. 1945 р. залишки УПА були політично ізольовані й фізично оточені. Затиснуті з трьох боків арміями СРСР, Польщі й Чехословаччини, вони знайшли собі притулок у гірських твердинях Бещад. Після кількох дрібних сутичок із польськими військами вона здобула сенсаційний успіх, зловивши і вбивши 4 квітня 1947 р. заступника міністра оборони генерала Кароля Сверчевського (1867 – 1947). Після цього її дні були пораховані… Влітку 1947 р. українські села в районі Бещад почали систематично зрівнювати з землею. Все населення верховин – бойків і лемків – розпорошили: тих, хто мав польських родичів, загнали на «повернені території», решту депортували до СРСР. Позбавлені всякої підтримки, рештки бійців голодували, їх силою змушували до покори. Їхні бункери бомбили, криївки і склади висаджували динамітом. Нечисленний загін бійців пробився крізь Карпатський хребет у Чехословаччину, а звідти, подолавши вісімсот кілометрів ворожої території, дійшов до Західної Німеччини, де й знайшов собі притулок. Отак скінчилося те, що офіційні джерела полюбляли називати «боротьбою з реакційним підпіллям». В окремих районах невеличкі загони відчайдухів чинили опір протягом 1950-х років» (с. 865).
Отже, можна твердити, що факти щодо УПА в період після Другої світової війни в Дейвіса все ж таки зафіксовані, хоча й без належного аналізу, але вимагати цього від історика-англійця у роботі, що писалася ще в часи існування СРСР й не була присвячена спеціально історії України, було б, напевне, занадто.

Повернувшись же до глави «Granice», зазначимо, що в ній виринає багато важливих історичних моментів, на які Дейвіс не звертав належної уваги весь час у своїй книзі, а тут йому доводиться з ними стикатися. Так, говорячи, що східний кордон Польщі після Другої світової війни породжував найбільше суперечок, він каже, що «його доля була пов’язана з насиченою усобицями історією польсько-радянських кордонів на землях, де жило відносно мало поляків і не було росіян, проте Росія й Польща сперечалися за них протягом сторіч» (с. 820). Але ж це не пояснює, чому цей кордон породжував більше суперечок, причому – у віках, ніж не менш важливий польсько-німецький кордон, і знову ж таки піднімає питання щодо того, що треба було тут Росії, якщо на східному кордоні Польщі росіян ніколи не було? А якщо й поляків тут «було мало», ТО ЧИЯ Ж ТО БУЛА ЗЕМЛЯ?
Дейвіс пробує дати відповідь: «Східна Галичина, відома полякам як Східна Малопольща, а українцям як Західна Україна, безперечно, була територією, де переважали русини» (с. 825). Ось – знов «русини»! З усіма витікаючими з цього наслідками, головним з яких є те, що ніякої української землі, за яку українці мали б право воювати, за Дейвісом, не було, немає й бути не може – точно, як і української мови за російським графом Валуєвим.
Так «українське питання» просто випирає з тематики, що її досліджує Дейвіс, але він необхідного розуміння його, на жаль, не демонструє.

Слід визнати цікавими такі загальні розмірковування Дейвіса, як-то: «Люди, що живуть на островах або на власних субконтинентах, на превелику силу можуть зрозуміти територіальну одержимість народів, замкнених на суходолі. Ніколи не постававши перед перспективою віддати Кент Німеччині або Каліфорнію СРСР, вони схильні з глузливою безтурботністю, якщо не зневагою, дивитися на тих, хто ладен накласти головою за п’ядь землі або за пунктирну лінію на карті. В цьому аспекті пристрасті, пов’язані з історією сучасних польських кордонів, справді дуже далекі від головної сфери зацікавлень англосаксонського світу» (с. 813). Так, але цей підхід він зовсім не застосовує щодо українців та їхньої землі, за яку вони століттями клали голови у боротьбі з тими ж поляками. Тому коли він далі каже, що «полякам не дозволили самим визначати свої кордони» (с. 813), то напрошується коментар, що можна собі тільки уявляти, що б поляки там собі навизначали, якби їм таке право було надане. Не можна говорити, що Дейвіс не розглядає претензії українців. Розглядає, але ось, так би мовити, «польську справедливість» щодо кордонів він бачить, а «українську» ні.

Це видно вже по його визначеннях. Так, звертаючись ще до подій 1918 р, він каже, що на прикордонних між Польщею й Росією територіях існували «сепаратистські рухи, бажання яких не збігалися з бажаннями ані поляків, ані росіян» (с. 823). Це він тут має на увазі українців і литовців.
Як бачимо, в поляків і росіян – «бажання», а в цих двох народів – «сепаратистські рухи». Тут Дейвіс торкається деяких проблем з історії УНР, але дуже побіжно – головно в тому аспекті, який стосується домовленостей між С. Петлюрою й Ю. Пілсудським (с. 825). Конфлікти ж були розв’язані остаточно, як він каже, одним способом – «радянським примусом», хоча далі сам же пише, що в Галичині український національний рух придушили самі поляки (с. 825). То вже в цьому вдумливий вчений побачив би головну причину майбутнього конфлікту між поляками й українськими націоналістами, але Дейвіс цього не бачить. Більш того, далі він пише, що «від самого початку взявши право до своїх рук, українські лідери зруйнували всі шанси на співпрацю чи компроміс. Своїм одностороннім проголошенням Західноукраїнської Народної Республіки у Львові 1 листопада 1918 р. вони спровокували поляків на масову відплату, що не вщухала аж поки не була завойована вся провінція» (с. 825). Значить, полякам можна одностороннє створювати незалежну Польщу, а навіть мати право, нехай і не реалізоване, самим визначати кордони, а ще й робити масові відплати, українцям же – ні-ні, нічтого не можна. Останні виявляються винними в усьому, бо все провокують самі. А це вже нагадує не стільки польські підходи, скільки сучасні російські, за якими, зокрема, винними в українському голодомор 1932 – 1933 рр. виявляються… самі українці. Тож відносно України й українців у Дейвіса ніякий не «безсторонній» підхід, як він хоче всіх переконати, а звичайний підхід людини з мисленням імперіаліста, що для британця є цілком органічним.

Щодо ж вирішення питання відносно польських кордонів у 1945 р., то Дейвіс відмічає невдоволеність поляків тим, що СРСР висунув претензію перед союзниками на приєднання Східної Галичини до СРСР. І тут він подає цікавий факт: «Черчіл, – пише Дейвіс, – напередодні Ялтинської конференції примусив представника польського уряду Станіслава Миколайчика визнати радянські пропозиції щодо кордонів Польщі так: «Ви на межі знищення. Якщо ви не визнаєте цього кордону, вас викреслять назавжди. Росіяни промчать крізь вашу країну, й ваш народ буде ліквідований» (с. 825). На жаль, Дейвіс не враховує цю фразу Черчилля у своїх підходах до історії України, тому він так і не зрозумів логіки боротьби українців за свою незалежність, яку вони вели вже будучи давно «викресленими» тими ж росіянами. Поляки теж відчули на собі важкість тієї «руки Москви» після 1772 р., але й до середини ХХ ст. це їх ще нічому не навчило.

Що ж стосується того, якими методами встановлювалися кордони Польщі, то Дейвіс фіксує й масові переселення, як він пише, «поляків і неполяків», зазначаючи «нечувану річ – кордони мали пріоритет над людьми», а також фіксує й те, що «принцип національної самовизначеності був відкинутий з цинічною послідовністю» (с. 826). І тут цікавим є таке його спостереження, що Й. Сталін, по суті, базувався на проекті кордонів Східної Європи царського міністра Сазонова, опублікованому в 1914 р. «В короткій перспективі, пише він, – його плани зазнали невдачі, але в тривалій, в руках Сталіна, вони були реалізовані з нелюдською увагою до деталей» (с. 826). Проблемі «переселення», а на ділі вигнання представників національних меншин, найперше – німців і українців, Дейвіс приділяє увагу, але – більше темі вигнання німецького населення, оскільки воно зачепило 16,5 млн. населення (с. 868). Операції «Вісла» ми в його книзі не знайшли. Утім, прикметно, що, за поданням Дейвіса, писали німецькі джерела про цей «варварський вихід». Вигнанці вважали це «за простий акт помсти, натхненний тими самими расистськими і шовіністичними мотивами, які спонукали до таких дій нацистів. Вони стверджували, що стали жертвами актів жорстокості та геноциду й налічують мільйони своїх мучеників» (с. 869). Дейвіс не довіряє цим визначенням, опираючись на те, що цифри жертв не співпадають з цифрами вигнанців, які надавали польські офіційні джерела. Він вважає неправими обидві сторони, твердячи, що «німецьке населення з тих земель прогнала не «польська помста», а спільна постанова переможних союзників» (с. 870). Виганяли не менш брутально й українців. Все робилося руками поляків, але говорити про «польську помсту» українці теж, виходить, не можуть, а можуть тільки кивати на «переможних союзників». Але ж історія свідчить, що найбрутальніші злочини чиняться саме тоді, коли є на кого скинути власну провину..

Нам видався прикметним той фрагмент, де Дейвіс розглядає цікаву тему щодо різної вимови назв деяких польських міст. Так, зокрема, він подає, що Сталін під час розмови з Миколайчиком на його слова, що Вроцлав тобто Бреслау, був «суто німецьким містом», відповів, що це місто з давніх часів було слов’янським і йому «ніхто не заважає повернутися до своїх давніх історичних традицій». І тут найприкметнішим нам видалося зауваження Дейвіса, що Сталін у тій розмові насправді вживав назву «Борислав» (с. 828). Дуже цікаво, тим більш, що німецька вимова «Бреслау» є схожою з цим. То чиє ж насправді місто Бреслау (Вроцлав)? Дейвіс явно затурбувався з цього приводу, адже нижче заявив, що треба «для давніх часів говорити «Вратислав» (с. 830). Та ж ясно! Нехай хоч західнослов’янська вимова, аби не східнослов’янська, а точніше – українська.
А саме тут же й міститься фокус проблеми – у питанні, хто на які кордони мав би претендувати і на якій підставі, й де та історична справедливість, яка була, як каже Дейвіс, у питанні щодо польських кордонів не врахована. Вона не враховувалася уже з дуже давніх часів, до того ж самими поляками – ще тоді, коли Польща виникала як держава. Але Дейвіс цього не бачить, а тому поводиться з українською історією доволі довільно.

Так, щодо того ж Вроцлава він пише, що оскільки його покинули німці, а замість них його заселили поляки зі Львова й привезли сюди університет, бібліотеку тощо, то його скоріш треба вважати «за часткову реінкарнацію Львова, ніж за продовження Бреслау». Але сучасні українці, – пише далі він, – не зважаючи на те, що у Львові живе мало родин, що жили тут до радянської влади, говорять так, ніби Львів завжди був «їхнім містом». «Насправді, – заявляє Дейвіс, – радянський Львів витворили таким самим штучним способом і з тих самих причин, що й польський Вроцлав» (с. 829). Але якщо навіть не враховувати той сталінський «Борислав» (хоча, а чому ні?), все ж таки, напевне, долю цих міст зіставляти було не зовсім коректно – давньоукраїнський Львів після довгих історичних перипетій став знов українським. Що ж тут штучного? Те ж і з Вроцлавом, тільки польським. Штучність же в темі Вроцлава може бути тільки в одному варіанті – якщо Сталін був правий і він колись був, дійсно, Бориславом. Дейвіс правильно відмічає, що «єдиною країною, якій ніколи не належало місто до 1939 р., була Росія» (с. 830). А цього ніхто ніколи й не стверджував. «Ніде не пояснено, пише він – чому в офіційній радянській літературі це місто найчастіше згадують з російськомовним варіантом назви, як Львов». Неправда, в СРСР українською мовою Львів завжди звався «Львів». «Ніде немає навіть натяку на поляків та євреїв, що колись жили в місті», – пише Дейвіс. Теж не дуже правдиво, адже в радянському Путівнику по місту Львів 1962 р., текст з якого сам же Дейвіс і цитує, чітко зазначено, що в середині ХІV ст. «західні руські землі разом зі Львовом загарбали польські феодали» (Цит.: с. 830). А далі в Дейвіса виринає щось незрозуміле, адже він твердить, що «назву міста насправді треба вимовляти як В-Р-О-Ц-Л-А-В» (с. 830). І з якої це радості, запитаємо ми, князь Данило Галицький з династії Рюриковичів-русів, засновуючи місто для свого сина Лева й називаючи його в його честь, розмовляв би по-польські й перед «лев» уживав би якийсь «вроц»? Тому всі подальші розмірковування Дейвіса на цю й дотичні теми ми не вважаємо серйозними.

Тим не менш, якщо не можна погодитися з Дейвісом у тому, що після 1945 р. «українці отримали Українську РСР, що втілила в життя гасло «Великої України від Сяну до Дону» (с. 832), адже УРСР аж ніяк це гасло не втілювала ні в яких його аспектах, то з його думкою, що «такі радянські національності, як литовці, білоруси й українці, з іншого погляду, мали небагато причин для радості», можна погодитись.

Про те ж, що про «польську помсту» можна все ж таки певною мірою говорити – принаймні щодо українців, свідчить матеріал Дейвіса, де він описує стан релігійного життя в комуністичній Польщі (як він її називає «третя Річ Посполита» /с. 957/). Так, після опису доволі непоганого життя Римо-католицької церкви Дейвіс зазначає, що в країні легітимно існувало й ще десятка зо два інших віросповідань. І у всіх він фіксує більш-менш нормальний стан розвитку. Але це в греко-католиків. Пише так: «У цьому світлі єдиною деномінацією, яка обґрунтовано могла стверджувати, що страждає від дискримінації, якщо не від активних переслідувань, була уніатська церква, громади якої були розпорошені по західних територіях унаслідок переселення українців в 1945 – 1947 рр.» (с. 918). Отже, він розуміє, що то була церква саме українців, і її становище промовисто свідчило саме про утиски з боку поляків на національному, а не на релігійному ґрунті. Тож видно, що «польська помста» таки існувала й українців вона діставала, навіть уже вигнаних з рідних земель, всі роки існування тієї комуністичної Польщі.

А щодо расизму поляків сам же Дейвіс це бачить, але подає тонко, в такий спосіб: «Де ще, як не в Польщі, можна було почути, як партійний функціонер характеризує росіян як Untermenschen!» (с. 913). Хоча Дейвіс, посилаючись на якогось «одного дотепника» (напевне, ним був він сам), пише, що «росіян годилося б характеризувати як Ǜbermenschen». Об’єктивна ситуація була близька до другого визначення, але поляки, навіть партфункціонери, так не думали. І таке ставлення було до росіян – панівної нації СРСР! Що ж казати про українців?

В останній главі своєї праці, присвяченій аналізу становища Польщі в період 10 років – від 1980 до осені 1990 р. («декаді Солідарності»), тем української історії Дейвіс не торкається. Тож прослідкувати ґенезу поглядів поляків на проблеми, пов’язані з «українським питанням» у їхній власній історії (якщо така ґенеза відбулася), виявилося неможливим. Одним з найсуттєвіших висновків праці Н. Дейвіса, на нашу думку, є такий: «Якщо поляки хочуть вилізти з тієї духовної гамівної сорочки, в яку їх одягли політичні господарі, їм треба почати, як і їхнім предкам, з нового вивчення своєї історії». І тут він наводить фразу Лелевеля: «Polsca tak, аle jaka?» (с. 967). Нам видається доречним додати, що «нове вивчення поляками своєї історії», щоб бути дійсно новим, повинно включати в себе передовсім перегляд старих стереотипів польської історіографії щодо історії української. Тільки тоді поляки зможуть самі побачити справжню Польщу, а не стояти перед питанням: яка ж вона є чи має бути? Але й українці можуть мати свій зиск з наведеного нами висновку Дейвіса, нехай і зверненого до поляків, – щоб відбутися в цьому світі гідно, треба починати з нового вивчення своєї історії. Перефразовані слова Лелевеля стосуються й їх безпосередньо: «Україна так, але яка?». Правдива польська історія без української неможлива, як і навпаки – правдива українська без польської.

На жаль, Дейвіс так і не зміг цього зрозуміти.



Література:



1. Дейвіс Н. Боже ігрище: історія Польщі / Норман Дейвіс : [пер. з англ.. П. Таращук]. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи, 2008. – 1080 с.; іл..











Настроение у меня: ленивое    Слушаю музыку: Баха. Бранденбургские концерті
Для того, что бы добавить комментарий, Вам нужно зарегистрироваться или зайти под своим именем
Комментарии RSS :

berkutu | 25.04.2010 00:00 | [Ссылка]

 пшеки - тупые бараны, к тому же еще и продажные.


UtraEsus | 26.04.2010 16:50 | [Ссылка]

Насчет "тупых баранов" я бы не стала делать таких радикальных выводов: они очень даже не тупые - там, где
касается их интересов. А вот насчет продажности соглашусь. Наши луганские остарбайтеры рассказывали мне, что
когда немцы наступали в годы войны, то спасу не было в лагерях от поляков (били, издевались, доносили на наших), а когда стала красная армия наступать, то сразу стали такие милые-милые и такие нежные, что просто караул! У них были свои источники информации, посему они первыми спешили сообщить нашим девчатам, какой город 
и когда уже был освобожден. Правда, они тут же доносили немцам, кому и чего сказали, а те выискивали утечку информации и били 
наших людей смертным боем. Этим несчастным ничего не оставалось, как только держаться изо всех сил, чтоб не упасть, ибо если упала /упал - всё,
немец просто затопчет. Кто прошел через это, с годами имели тяжелейшие последствия с желудком и почками (немцы отбивали). И 
просто безумно ненавидели поляков. И "разговоры разговаривать" насчет "толерантности" с ними было бесполезно. А я таких разговоров и не вела, понимая этих людей. Немец - враг исторический (плохо только, что кацапы сегодня об этом, 
нажираясь своих самогонов, забыли), а вот те, кто в славяне записываются, - вот это проблема! Проблема предательства своих же. 
Или поляки не славяне? Так тогда совсем "другой перец", и совсем другой разговор должен быть! А то, если выгодно - "славяне", 
а как только хвост им прижмут, так сразу почему-то о своем "славянстве" забывают. 
 И что это за "славянство" такое, а? Не сказочка ли это для украинцев, чтоб только зря надеялись?
Ведь помощи, как не было в истории им ниоткуда, так и по сей день НЕТ.


berkutu | 26.04.2010 18:23 | [Ссылка]

ото ж...