Через два дні після повернення з Парижа я опинився в  Кременчуці.Все було домовлено наперед.Я знав,що мене чекають і "пацан сказав - пацан зробив".Мене в зоні навчили жити  "по понятіям".Дай БОГ ,ЩОБ УСІ ПО НИМ ЖИЛИ.
 Так чи інакше місто стає твоїм ,коли в тебе появляються в ньому друзі.Окрім начальника колонії і заступника по виховній роботі. ,яких я знав давніше. в мене появився новий  кременчуцький друг Олег Філіпас. Здавалось,ну нащо йому треба влаштовувати для мене зустрічі і пресконференцію.А він узявся  за все так,що в мене у ці два дні просто не було часу більше ні на що.Міста я майже не бачив.Але приємна атмосфера була в університеті на кафедрі української літератури і  дуже гарно  пройшла зустріч у книгарні "Еврика".працівники якої (це не часто в нинішніх книгарнях) люблять книгу і цінують і знають ,і тут Кременчукові честь і слава за таку книгарню.І за такого Олега Філіпаса.Бо на таких ентузіастах,як він і тримається наша культура,її розвиток,її поширення.
  Звичайно,провінційні настрої створили в певних людей  у Кременчуці до мене упередженість,як до літературнрого хулігана і скандаліста,але мої виступи дещо охолодили   цю ворожість.І стаття в Кремнчуцькому Телеграфі  про мене появилась загалом непогана, фахова,хоч і холодна.Навіть про мою багатолітню працю в колоніях  з кримінальною молоддю загалом сказано  з легким позитивом але не більше.
 В  колнії було  теж добре.Обдивився всю колонію - не гірша ніж Прилуки.Це не Маріуполь.На зустрічі з пацанами було тихо,навіть кашлянути  соромились.Приємно.А потім нефромальне спілкування - і коли я з обличчя визначаю ,за що силить і який строк приблизно дістав  - всі вже мої.
Півтори години сидів я зі своїм хрещеником Максимом у  кімнаті психолога,але в сусідній  кімнаті -двері відкриті  - завжди хтось був.
Що я про нього секажу.Якби через півтора роки,пробувши кілька місяців на волі, він лишився би таким,більшого мені  не треба .Поки що - надіюсь.
 Наступного дня по поверненні до Києва  я поїхав іу "Магнолію ТВ"  і подав фото і документи на розшуки рідних Зайчика.Бо він мене спитав - я у травні вийду, дядя Юра ,а куди мені йти? У мене все аж  йокнуло всередині  от я і почав думати про нього.
Вчора прийшов до мене Максимів старший брат.Ми довго сиділи і говорили про їхню нещасну і  злощасну родину і про малого .Максим  при зустрічі мені сказав - я в Суми більше не повернусь.А я йому - я тебе туди і не пущу.Будеш у Києві.Ми з Сергієм щось вигадаємо.А він - я вдома жив лиш два роки - з 12 до 14. А то -  спершу притулок , потім інтернат,а потім - колонія.Він і любові і тепла ніколи не знав.
Так справи.А тут ще громадська діяльність.Але про це потім.

Це я з Максимом.А  на іншій фотці - біля мене - з одного боку Макс ,а  з  іншого - Зайчик